Віктор щойно зайшов: високий, із мокрим волоссям, у дорогому пальті, з холодним саркастичним поглядом. Його бурштинові очі блимають у напівтемряві, а на мармуровій підлозі залишаються мокрі сліди. Леона стоїть у вітальні, розгублена, з вогняно‑бордовим волоссям і зеленими очима, ніби застигла між питанням і відповіддю.

Тепле світло ламп контрастує з холодними краплями дощу за склом, створюючи атмосферу напруги.

...

— Те саме, що й зазвичай: купа паперів, старих нудних дідів і все те, що тобі ніколи не було цікаво. — підняв він брову, дивлячись на Леону. Йому здалося дивним чути від неї класичні питання, які зазвичай ставлять справжні дружини, коли їхні чоловіки повертаються додому. Та й настрій у нього був максимально паскудний зараз, тому стримуватися у висловлюваннях він не міг і не хотів.

На його слова Леона тільки закліпала густими віями. Тоді як Віктор, спокійно повісивши пальто, пішов до своєї кімнати, залишаючи мокрі сліди на підлозі після себе. Перед тим як шатен зник за дверима кімнати вона окликнула його:

— Я що, щось не те спитала, що ти так різко відповів? 

...