Раді Вас бачити!

Мене трясло. Шторм не поспішав вщухати та безжально кидав корабель із боку в бік. Мене ж у цей момент це хвилювало найменше. Якийсь час я сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і тупо дивилась на шторку балдахіна, що гойдалася в такт рухам корабля.

У душі змішалися образа, злість, безпорадність і жах. Цей огидний коктейль емоцій отруював, душив і мучив сильніше за найстрашніші у світі тортури. Прийшло розуміння – я залишилася одна. Ніхто не допоможе, не врятує. Від цього жаху не прокинутися. Залишається тільки сподіватися, що корабель потоне та все це закінчиться.

Шторм почав вщухати. Коли за дверима раптом почулися чиїсь невиразні голоси, я злякано здригнулася, але постаралася взяти себе в руки. Ні, так просто я не здамся, і якщо доведеться – буду битися до останнього! Без роздумів я кинулася до ще накритого столу. Схопивши столовий ніж, різко повернулася до дверей якраз у той момент, коли вони відчинилися. Я видихнула – на порозі була Шааті, а за її спиною стояв невдоволений Кренін.

Усього кілька миттєвостей знадобилося вампірці, щоб оцінити обстановку. Гострий погляд пройшовся по мені, загорнутій у простирадло і з ножем у руці, потім швидко перемістився на розкурочене ліжко та остаточно зупинився на розірваній сукні, що валялася на підлозі. Її очі зло звузилися:

- Я його вб’ю!

- Шааті, я в порядку, – я поспішила схопити її за руку, боячись, що вона накоїть дурниць, і суворо наказала: – Креніне, залиш нас.

Ельф хотів було заперечити, але, побачивши мій погляд, замовк і слухняно вийшов за двері.

- Пані, ви справді в порядку? – Шааті уважно подивилася на мене.

- Так, – я важко зітхнула й глухо продовжила: – Він не встиг нічого зробити.

- Тоді ми повинні тікати звідси, – вампірша рішуче підійшла до шафи принца. – Шторм майже закінчився, він може скоро повернутися.

- Шааті, ми на кораблі... нам нікуди тікати, він мене скрізь знайде.

- Пані Кейрі, довіртеся мені, будь ласка. Я зможу вас захистити, – вона простягла мені добротні штани та сорочку, що належали принцу.

- Ти ж пам’ятаєш, що дала клятву? Тобі не можна завдавати шкоди ельфам! – я суворо насупилася, але все ж почала одягатися.

- Я постараюся, пані, – дівчина відвела погляд, допомагаючи мені з одягом – під час сильної качки це виявилося не найпростішим заняттям.

- Ні, я забороняю! Ти потрібна мені живою!

- Як накажете, пані, але це ускладнює справу.

- Щось придумаємо, – я тяжко зітхнула, тугіше затягуючи шнурівку на штанах під пахвами – все ж одяг ельфа був набагато більший за мій розмір.

- Пані, а де ваш плащ? – Шааті озирнулася.

- Його більше немає.

- Мені шкода, – вона повернулася до шафи. – Тоді позичимо плащ у нього.

Я слухняно кивнула, загортаючись у теплий плащ, багато оздоблений хутром.

- Ось ще, я прихопила ваші кинджали, – вампірша простягла мені згорток, у якому я їх зберігала.

- Дякую, – я міцно причепила піхви з кинджалами до свого поясу. – Більше не буду їх знімати.

- А тепер питання, як обійти вашого охоронця, – Шааті задумливо подивилася на двері. – Ви ж заборонили мені порушувати клятву.

- Ти сама знаєш, що як тільки її порушиш - допомогти мені вже не зможеш. Будемо імпровізувати.

- Імп... що? - здивувалася Шааті.

- Придумувати на ходу залежно від обставин, - пояснила я та рішуче відчинила двері.

У лице відразу вдарив сильний холодний вітер, а губи защипали від солоних морських крапель. Шторм вже майже закінчився, але все ж великі хвилі періодично накочували на корабель, змушуючи його нахилятися то в один, то в інший бік. І, звісно ж, за дверима нас чекав “вірний” охоронець - Кренін.

Їй-богу, я вже починаю сумувати за Ровейном! Той хоча б не викликав у мене стійкого відчуття відрази. З іншого боку, перед цим охоронцем у мене була невелика перевага.

- Пропусти нас, - наказала я, як тільки той заступив нам дорогу.

- Мені наказано охороняти вас, - ельф уперто стиснув губи.

- А ще тобі наказано не наближатися та не торкатися мене, - нагадала я. - Десять кроків. Відійди.

Кренін відсахнувся й невпевнено відійшов назад. Схоже, накази принца суперечили один одному, через що “охоронець” дещо розгубився. Це дало нам кілька секунд фори - ми встигли проскочити повз нього. Шааті потягнула за руку в бік корми, намагаючись триматися в тіні, щоб не привертати уваги, та притримувала мене збоку - інакше я б уже не раз упала через хитавицю.

Позаду почулися кроки - ельф пішов за нами, але поки що тримав вказану мною дистанцію. Матроси снували туди-сюди, зайняті своїми справами, і нас, здається, не помічали.

- Принцесо, - покликав мене Кренін, коли ми зупинилися біля краю корми. - Я прошу вас повернутися до каюти його високості, інакше я буду змушений покликати його.

- Іди, клич, - зараз Шааті виглядала абсолютно спокійною. - Ми нікуди не повернемося.

Попри її слова, ельф залишився на місці.

- Ти впевнена? - ледь чутно запитала я у неї, все ще не розуміючи, що вона задумала.

Шааті рішуче кивнула.

- Іди, клич принца. Тільки не смій до мене наближатися, - осадила я ельфа, як тільки побачила, що той почав підходити ближче.

- Що ж, це ваше рішення, - неприємно усміхнувся той і побіг у бік носа корабля - схоже, принц був десь там.

Я зраділа, що ельфи не володіють телепатією як Рей, інакше позбутися ельфа було б набагато складніше! У цей момент корабель сильно нахилило. Хвиля вдарилася прямо в корму, обдавши нас по пояс крижаною водою. Я не втрималася на ногах і впала просто на Шааті, але вона легко підхопила мене за талію та швидко зашепотіла прямо у вухо:

- Зараз ми маємо стрибнути за борт, пані.

- Що? - я злякано відсахнулася, але вона міцніше притиснула мене до себе, не дозволяючи вирватися.

- Довіртеся мені, пані. Кейрі. Я не підведу. А зараз затримайте дихання!

Далі все сталося дуже швидко! Ще не закінчивши фразу, Шааті легко стрибнула, продовжуючи мене обіймати. Краєм ока я помітила наближення Креніна та Аллірена, в останню мить встигла затримати подих і тут же відчула, як вода крижаними шпицями встромилася в моє тіло, змушуючи всі м'язи стиснутися в нестерпному спазмі.

Задерев'янілими пальцями я сильніше вп'ялася в спину Шааті. Все заплуталося - верх і низ, ліворуч і праворуч, зад і перед. Бурхливий океан тріпав нас з боку в бік, крутив та перевертав як тільки хотів, і тільки вампірша залишалася для мене хоч якоюсь опорою. Кілька разів моя голова опинялася на поверхні, всього на декілька секунд, за які я ледве встигала вдихнути порцію свіжого повітря. А потім товща води знову накривала зверху великою мокрою ковдрою.

Я намагалася гребти ногами, боротися з течією! Але чим завзятіше я це робила, тим сильніше обплутував мої ноги довгий плащ ельфа, зовсім позбавивши можливості хоч якось рухатися. Тіло повністю перестало мене слухатися.

"Довіртеся мені, пані. Кейрі", - раптом спливли в голові слова Шааті. Схоже, іншого виходу у мене й не було, тому я довірилася, намагаючись розслабитися та сильніше притискаючись до вампірши.

Стало легше, і все ж я відчувала, що ми тонемо. Відчувала, що Шааті сама не справляється з бурливою стихією, бо ми давно вже не виринали на поверхню, щоб хоч трохи перевести подих.

Черговий різкий ривок вибив з мене залишки повітря і я несвідомо вдихнула. У легені хлинув пекучий потік солоної води, в очах потемнішало.

Схоже, цього разу точно все. Може, воно й на краще - не доведеться повертатися до нареченого.

"Я допоможу", - раптом пролунав в голові знайомий голос-струмок. - "Тільки вам не можна розмовляти та відкривати рота".

Щось тепле торкнулося мого обличчя і я зрозуміла, що можу дихати! Дихати! І хоча я все ще відчувала, як вода замість повітря проходить через дихальні шляхи, це зовсім не заважало - я дихала!

В якийсь момент нас перестало кидати з боку в бік - схоже, шторм залишився десь далеко вгорі. Та все ж нас кудись несло з неймовірною швидкістю! В очах прояснилося, але все, що я бачила, це чорне волосся Шааті, яке то й діло лізло до носа і рота.

"Я допомагаю, тільки щоб загладити провину своєї річкової сестри", - знову пролунав голос-струмок. - "Наступного разу залишишся з нами".

"Я зрозуміла, дякую велике", - подумки подякувала я сілку. - "І сподіваюся, наступного разу не буде".

А взагалі, з таким успіхом я скоро фобію води зароблю. Ось вічно зі мною всяка фігня трапляється саме у водоймах! Спочатку озеро, через яке я в цей світ потрапила, потім сілка в річці, тепер ось...

"Вода легко зчитує інформацію. І думки, і емоції будь-якої живої істоти. Не тільки зчитує, але й проводить, передає, зберігає та пам'ятає. Тому ми знаємо про те, що відбувається або коли-небудь відбувалося з нашими сестрами та з будь-ким, хто коли-небудь торкався "живої" води нашого світу", - здивувала мене сілка.

“Що ти хочеш цим сказати?”

Сілка якийсь час мовчала, і я вже подумала, що вона вирішила не відповідати, як раптом та продовжила:

“Вода 'провела' тебе в цей світ через давній ритуал. По суті, тоді ти розчинилася, наче шматочок солі, та зібралася воєдино вже в нашому світі. І принесла з собою часточку вашого світу. Але через це твій зв'язок з водою став більшим, ніж в інших живих істот”.

“І чим мені це загрожує?” - мене пересмикнуло - чомусь здалося, що нічим хорошим.

“Якщо ти потонеш, то станеш такою ж, як я. Навіть якщо це не буде самогубством”.

“Зрозуміло”, - я втомлено зажмурилася - від швидкого потоку води в очах вже рябило. - “До речі, а вода може 'провести' мене назад у мій світ?”

Сілка знову надовго замислилася.

“Живою - ні”, - коротка відповідь, від якої серце впало в п'яти.

Я втомлено притулилася лобом до плеча вампірши. Невже, я застрягла в цьому світі назавжди? Невже, я більше ніколи не побачу рідних? Не повернуся додому? Все життя буду вдавати з себе принцесу і приховувати свою справжню особистість?

“Мені шкода”, - я вперше почула сум у голосі сілки.

Подальший шлях ми долали мовчки. Все моє тіло зовсім заклякло від холоду, почало хилити в сон. Як раптом потік води підняв нас вище - під боком відчулася опора, і схлинувши хвиля залишила нас на березі.

Насилу ворушачи закляклими руками, я нарешті відчепилася від вампірши та, перевернувшись на інший бік, закашлялася, відпльовуючись від морської води. А ще почало трясти від холоду - здається, під водою було тепліше.

- Пані, ви в порядку? - Шааті прийшла до тями швидше за мене.

- Жити буду, - я зірвала з себе мокрий важкий плащ, який тільки душив і заважав всю дорогу.

- Пробачте, що наразила на небезпеку. Я знала, що сілка нам допоможе, але не думала, що це займе стільки часу, - дівчина допомогла мені піднятися.

- Де ми? - замість відповіді я озирнулася, намагаючись вгамувати озноб.

Вже займався світанок. Море тут було спокійне, а м'який піщаний пляж, уздовж якого росли екзотичні дерева, навіював думки про курорт, чимось нагадуючи турецькі пляжі.

- Це острів Фастай, пані, - Шааті накинула мені на плечі вже сухий і теплий плащ - схоже, висушила магією поки я оглядалася. - Він знаходиться на півдні океану. На кораблі сюди пливти понад місяць.

- Що? Як тоді ми дісталися сюди всього за... кілька годин? Або скільки ми пливли?  - я з недовірою подивилась на вампіршу.

- Все завдяки сілці - вони плавають дуже швидко, долаючи величезні відстані за короткий час.

Я тільки здивовано почухала потилицю. Взагалі від солоної води вже починало свербіти все тіло, але добре, що почав проходити озноб.

- І що далі?

- Чекаємо, коли за нами прийдуть, пані, - Шааті сіла прямо на пісок, схрестивши ноги.

- Хто прийде?

- Господині острова, - вона кивнула в бік лісу.

Я почала вдивлятися. Хвилина, дві, три. Сонце вже трохи освітило пляж і край дерев, але все було тихо. Як раптом з-за стовбурів з'явилася невелика група з шести осіб, яка плавно почала наближатися до нас. Шааті сиділа спокійно, не показуючи й тіні занепокоєння. Я ж почала нервувати.

- Хто ви й що тут робите?

Коли вони наблизилися достатньо близько, виявилося, що всі були дівчатами та всі озброєні до зубів. Хтось зі списами, хтось з мечами, одна з них навіть тримала в руках сокиру.

Питання поставила одна з них, загрозливо виставивши в наш бік меч.

- Я Шааті Еверарн, а це моя пані - Кейрі. Ми хочемо попросити у вас притулку.

- Наріанн? - одна з дівчат здивовано вдивилася в моє обличчя. - Це ти?