Спочатку:
На сторінку книги
Людмила Аристархівна знову спробувала зручніше вмоститися у своєму кріслі, проте спроба успіхом не увінчалася. Замість рівного положення її п'яту точку трохи хилило вправо.
— Та шо ж таке?! — обурилася жінка.
Вона взяла зі столу смартфон, знайшла у контактах потрібний номер та натиснула виклик.
— Так-так, слухаю, — пролунало з динаміка.
— Сергію, зайди до мене.
Жінка скинула виклик та акуратно поклала апарат паралельно комп'ютерній клавіатурі. Оцінюючим поглядом пробігла по робочому столу, ручку прибрала у футляр, а мишку підрівняла праворуч від клавіатури, щоб вона лежала симетрично телефону. У двері двічі постукали.
— Заходь.
У невеликий кабінет із робочим столом, двома офісними кріслами та величезним вікном на півстіни увійшов рудий хлопець.
— Викликали, Людмило Аристархівно? — грайливо запитав підлеглий, після чого зачинив за собою двері та вмостився у вільне крісло.
— Я дивлюся, у тебе гарний настрій.
— Звичайно, вчора зарплата прийшла, а незабаром вихідні.
— Ти ж не маєш вихідних.
— Ну, роботу в барі я не вважаю роботою. Це швидше заняття для душі та щоб за комуналку заплатити.
— Як справи з кандидатом? — жінка різко перейшла до справи, вона дуже не любила даремно тріпатися, тим більше на робочому місці.
— Алеся вже підготувала звіт. Вона десь за годину буде в офісі та сама вам все розповість. Але мені здається, що вже можна почати вербувати голубчика. Бо ми з Митричем зашиваємося.
— За годину чи десь за годину? — уточнила Людмила Аристархівна, примруживши очі.
— А котра година?
— Дев'ять нуль вісім.
— За сорок п'ять хвилин. Вона написала у спільному чаті, що допомагає батькові.
— А подзвонити не можна було?
— Людмило Аристархівно, вже всі давно у месенджерах спілкуються з робочих питань. Я навіть Митрича до цієї справи привчив.
— Ти думаєш, шо кандидат погодиться? — змінила тему заступник директора. Вона на дух не переносила текстових повідомлень, бо вічно хтось або кому не там поставить, або м'який знак пропустить. А ці смайлики! Жах!
— Алеся каже, сто пудів. Все-таки цілий тиждень за ним стежила.
— Добре. Полагодь мені стілець, а я полетіла до Арсенія Михайловича, а то він сам у податковій наробить зараз справ.
— Зробимо, — відповів Сергій.
Повисла незручна пауза. Зазвичай, після таких вказівок заступника директора підлеглі тут же кидаються виконувати доручення, щоб не клопотати догану. Але жінка продовжувала сидіти нерухомо в несправному кріслі. Ще за десяток секунд Людмила Аристархівна тактовно покректала.
— А точно! Вибачте.
Сергій відштовхнувся ногами від підлоги та разом зі стільцем повернувся спиною до начальниці. Далі хлопець чув лише звуки. Відкривання вікна. Незрозумілий скрегіт. Легкий стукіт. Помахи крил.
— А тепер подивимось, що там із цим кріслом.
