Раді Вас бачити!

Віктор вскочив у квартиру, як у лігво, де можна сховатися від усього світу, впав на диван та нарешті зітхнув з усієї сили, голосно, протяжно, вимовивши — «Ооооооооххх». Він був удома, чергова пригода закінчилась.

Віктор обвів поглядом просте, але для нього дуже затишне житло. Хороший диван, чистий куточок кухні, порядок на робочому столі. Дістав із холодильника сік і одразу випив склянку, навіть не витираючи краплі з підборіддя. Одного разу, після особливо паршивої ночі, йому наснилося, що від нього тікає банка томатного соку, трилітрова. Наче він до неї — вона відсувається, він до неї — вона швидше, він кинувся — в неї повилазили тоненькі, наче дротяні, ручки та ніжки, і вона втекла на них подалі. Як таке може наснитися?

Можливо, він тільки банку томатного соку й може налякати. Вже півроку минуло від його першого перетворення, та Віктор і досі не був певен, що перетворюється на вовка, більше було схоже, що на шелудивого пса. Пса-вигнанця, що його не приймають у жодну зграю і женуть від себе навіть найдобріші жінки, що годують бездомних дворняг. Інакше чому він опам’ятовується вічно побитий, покусаний, з реп’яхами у волоссі і зазвичай у якомусь брудному сховку? Очевидно, забивається туди в страху від першої-ліпшої кицьки чи дитини.

Він не знав, що з ним сталося, чому він почав перетворюватися. Він жив собі звичайним життям людини, а тепер боїться вийти з дому, щоб часом не впізнали «Голіафа». Щоправда, впізнати було важко. Одягненим, повитягувавши реп’яхи та витрусивши сміття з волосся, він виглядав зовсім інакше, ніж на численних відео у соцмережах. І не такий уже й великий, певно, людям просто подобається уявляти голяка ще й велетнем, щоб це виглядало ще смішніше.

Та й люди у Сіромісті зазвичай не цікавились одне одним. Місто було мляве і флегматичне, на несподівано дружнє ставлення від незнайомців, та й від сусідів годі було розраховувати. Ані була винятком. Та навіть Марта була винятком — колоритна хазяйка квартири, дивно, але не вигнала його після першої ж голої пригоди, а регоче собі щоразу, наче так і треба, наче — ну з ким не буває. А з ким таке буває шість разів на півроку?

Після душу стало легше. Він хотів би поїсти, та надто нудило. Відригував старим майонезом — певно, нажерся якихсь смердючих кульків у вовчому вигляді. Ні, він точно собака, старий і потворний, жере з помийок залишки, якими інші пси знехтували.

Він знав, що не стає звичайним псом. Ані, його бачила, і він був вовком, нікчемним, облізлим, переляканим — але вовком. Єдиний раз, коли йому самому стало смішно через свою ситуацію — коли його змогла насмішити Ані, запропонувавши пошити труси з діркою для хвоста. Вона була його найкраща подруга. Його єдина подруга. Вона точно зайде до нього, щойно зможе, адже напевне дізналася з соцмереж про нове полювання на Голіафа. А завтра він піде у склеп.

В животі вже гриміли громи, тож Віктор узяв цукерки. Та надто сильно рвонув упаковку — яскраві драже покотилися в різні боки, як розгублені божевільні очі. Віктор опустив руки, поглядом загнаного звіра окинув розсипані навколо глазуровані гудзики. А тоді коротко завив, сів на підлогу, обійняв коліна руками і заплакав.

У двері постукали.

***

Не плач, вовче, — Ані присіла біля нього, обережно поклавши руку на плече. — Життя — лайно, але ми можемо його підсолодити.

Вона підняла з підлоги цукерку, здула з неї порошинку і з задоволенням з’їла.

— Ходімо, я дещо для тебе маю.

Вона була невимовно мила. Не красуня з глянцевих обкладинок, а саме мила — з теплою усмішкою, яка, здається, могла розтопити навіть кригу в серці Віктора. Її очі блищали щирою турботою, і це було єдине, що тримало його на плаву після чергової пригоди. Ані жила в цьому ж будинку, і Віктор іноді думав, що Марта навмисне збирає диваків. Колись тут жив чоловік, який постійно розмовляв сам із собою, і більше ні з ким. Навіть Віктор його побоювався, а Марта лише реготала, слухаючи його анекдоти для самого себе. Що вже казати про Хомирів, які показують свої геніталії овочам, навіть не закривши штори?

Але в Ані не було нічого ненормального. Хіба що вона була ненормально добра для такого міста, як Сіроміст. Її наполегливе шиття чудернацького одягу, який майже ніхто не купував, не було дивацтвом. Це була творчість, спроба зробити світ навколо яскравішим. Але сіре місто хотіло сірого, тож швацька справа Ані не приносила багато грошей. Як і Віктор, вона могла жити в цьому районі лише завдяки Марті, яка здавала квартири за півціни. Сама ж Марта із задоволенням купувала дизайнерські речі Ані і, здається, ходила вже тільки в них — одна з небагатьох постійних клієнток оптимістки.

— Хопа! — Ані дістала шмат тканини, і сонячний промінь із вікна заграв спалахами на численних блискітках, наче на диско-кулі з давніх дискотек. — Це тобі!

Звісно, вона не могла запропонувати сірі труси. Віктор покладав надії на цей витвір, адже найгіршим у його перетвореннях залишалася не біль чи реп’яхи, а повна відсутність одягу. Він пробував усе: майстрував підтяжки, обперезувався пасками, чіпляв спіднє булавками, дротами, пришивав. Але прокидався щоразу голісінький. Якщо пощастить — біля смітника, де можна знайти шмат старої газети чи картону, щоб прикритися. Якщо ні — в кущах, де доводилося хапати лопухи, як Адаму з Євою. Взимку лопухів немає, і сьогодні йому пощастило знайти брудний пакет із супермаркету — королівська одежа для такого випадку. З усіма його стараннями він усе одно давно був на відео в соцмережах. Віктор підозрював, що його занесли навіть на порносайти, але перевіряти не наважувався. Навіть він не міг витримати стільки сорому.

— Ну, Ані, ти вже геть за придурка мене маєш. Чому не мереживні? — пожартував він, намагаючись хоч трохи підняти собі настрій.

— Ти не зрозумів! Такі труси буде видно в темряві, і тебе більше не зіб’є машина. А ще люди лякатимуться — будеш як собака Баскервілів!

— У того морда світилася. А я дупою лякатиму?

— У темряві не дуже буде видно, де в тебе що. Тільки якийсь страшний звір, що сяє, — вона хитро підморгнула.

— Ну, в Тік-Тоці точно знімуть вовка в нарядних трусах!

— І це буде весело, — різко сказала Ані. Вона завжди намагалася показати Віктору кумедний бік його становища, і іноді їй це вдавалося. От і тепер він посміхнувся. Ані була як теплий рідний дім, куди завжди можна сховатися від усього світу. Наче оживлений штучний інтелект, запрограмований бути щиро добрим і дружелюбним, нездатний на підступність чи зневагу.

Він хотів труси, які не спадатимуть, але сумнівався, чи допоможе спіднє з діркою на дупі, чи не призведе це до ще більших кпинів. Блискітки додавали ситуації особливого сенсу. Та й нехай. Принаймні він проведе час не сам, вони потренуються шити труси, а наступне перевтілення, судячи з попередніх інтервалів, принаймні на цьому тижні його не очікує. Встигнуть пошити і сірі, якщо в Ані взагалі буває цей колір.

— Ти точно цього тижня не обернешся? — розпитувала дівчина, хазяйновито кружляючи навколо Віктора і намагаючись знайти місце для хвоста. — А де ж той хвіст буде? — задумливо розглядала вона його сідниці.

Віктор давно звик до сорому і до того, що будь-хто, можливо, бачив його голим, але все ж почав ніяковіти.

— Найменший інтервал був тиждень, здебільшого — приблизно місяць.

Він автоматично прикрив зону трусів спереду, бо Ані перейшла вперед і тепер уважно дивилася саме туди. Вона прибрала його руки, здається, навіть не розуміючи пікантності ситуації. Це професійна деформація, чи вона ні на мить не припускає в ньому чоловіка?

— А якщо ми поміряємо цього хвоста, — продовжила Ані, підняла очі на Віктора і в її погляді майнув здогад. Дівчина зашарілася, але вперто струснула головою і промовила: — Так, нам треба пошити труси. — Її голос звучав твердо, як ніколи. Зазвичай вона говорила з ним, як із хворою дитиною чи братом-дурником. — Тому посоромимося потім. Ти ще маєш зняти своє спіднє, коли примірятимеш нове, — побачивши, що Віктор жахнувся, вона милостиво додала: — Я відвернуся.

З переднім "хвостом" довелося розпрощатися, він не допомагав вирішити проблему, бо ж очевидно був не на тому місці. Вони довго роздивлялися собаче вбрання в інтернеті, переважно на чихуахуа чи пекінесах. Вирішили робити дірку майже на спині, досить велику, щоб хвіст у неї потрапив, де б він із тіла Віктора не виліз, але не таку, що відкривала б дупу. Тож труси вийшли високі, майже як той пакет, у якому Віктор бігав уранці.

До кінця пошиву він уже так заспокоївся, що весело сміявся разом із Ані, уявляючи переляк містян при появі нового чудовиська. Хотілося б мати ще й блискучу маску, щоб справді виглядати як собака Баскервілів, але якщо труси він міг носити завжди, то ходити постійно в такому виробі на обличчі було неприйнятно.

— Господи, це ж я завжди маю ходити в цих трусах! — вигукнув нещасний.

— У мене є ще класна тканина з машинками, — заспокоїла Ані. — Ми пошиємо тобі заміну. Тільки треба купити світловідбивні смужки. Для твоєї безпеки! — додала вона різко, бо він уже набрав повітря заперечувати.

І в цей момент у кімнату вихором увірвалася Марта.

— О, дорогенький, тепер тебе впізнаватимуть ще й по шмотках! — зареготала вона. — Ну що за квартиранти в мене — золото! Не дадуть ні пожуритися, ні хворіти, ні здохнути врешті-решт! — Вона раптом загорлала, за одне речення перейшовши від сміху до неприхованої люті.

Ані оторопіла. Віктор схопив із дивана ковдру і закутався — чомусь із головою.

— Нічого, дорогенька, — Марта схаменулася і різко змінила тон. — То в мене своє. Я хочу таку сорочку, — загаласувала вона вже звично, показуючи Ані якесь вбрання з вісьмома рукавами на смартфоні. Віктор зиркнув і поклявся б, що то не сорочка, а вбрання для того, хто обертається на восьминога чи павука. — Зможеш?

— Так! — Ані зайшлася в захваті, наче побачила скарб. — О, таке зможу! Я схоже вже шила! Дуже гарно вийде. Я зможу!

— От і добре. Ну, потім обговоримо, — Марта зневажливо подивилася на Віктора. — Вдягай цього.

— Ну що, ожив? — спитала Ані, коли пошив закінчився, Віктор нарешті вдягнувся в улюблені спортивки і толстовку, і вони з апетитом поїдали китайську локшину в закладі поруч із будинком. — Підемо погуляємо?

— Ні, — подумавши, відповів він. — Ще ні.

— Ходімо, не ховайся! Ти зовсім не схожий на те здоровецьке чудо, Голіафа.

— Ні, не сьогодні.

— Ну гаразд, — Ані ніколи не тиснула на нього. — А на цвинтар свій завтра підеш?

— Угу.

— Тоді сьогодні в нас буде культурна програма! Подивимося жахастик?

— Ще чого? Я не люблю жахів, потім страшно й у квартирі сидіти.

— Цей подивимося! Він про перевертнів, — прошепотіла вона, ніби якщо за сусідніми столиками це почують, то одразу здогадаються, що Віктор — перевертень. — Тобі сподобається.

Він не був певен, що йому сподобається увесь вечір ятрити рану, але ще гірше було залишитися зараз самому.

Було б добре, якби сусід більше не перетворювався, адже це так його засмучує. І напевне ж перетвориться, тож саме на такий день Ані тримала фільм. Вона хотіла допомогти — адже Віктор був її другом. Її єдиним другом.

І колись він їй теж допоміг, хоч і випадково.