Раді Вас бачити!

— Сонько, вставай вже! — Злата всіляко намагається розбудити сестру, але Соня лише сонно пробурмотіла у відповідь. Повернувшись на інший бік, вона ще міцніше обняла свою подушку.

— Прокидайся! Ти чуєш мене? — Злата наполегливо смикає її за плече. — Ти ж сама просила обов'язково тебе розбудити. Ти сьогодні в училище збиралася заїхати. Соню! Вставай, кажу! Як маленька, їй ‒ Богу!

— А я кажу, відчепися! — Соня невдоволено відмахнулася рукою. — Що ти пристала до мене? Я завтра поїду туди. А зараз дай мені поспати! Гаразд? Й так голова тріщить! — вона демонстративно ховається з головою в ковдру. Соня всім своїм виглядом давала зрозуміти, що вона й далі збирається дивитися солодкі сни й ніяка сила не зможе її змусити встати з ліжка.

— А у мене не болить! — саркастично вимовила Злата, поклавши руки за спину. — Сонь, ну це якось несерйозно, — вона присіла на край ліжка. — Завтра ти вже додому їдеш! Ти мамі сказала, що затримаєшся ще на один день тому, що хочеш заїхати в училище! Ти й так школу кілька днів вже пропустила. А в тебе контрольні скоро почнуться!

— Ну й що? — пробурчала під ковдрою Соня. — Контрольна з математики тільки через два дні. У мене немає проблем з предметів! І взагалі... — вона нарешті піднялася на ліжку та прямим поглядом подивилася на сестру. — Хрін з цією школою! Ненавиджу її.

— Нічого собі заявочки! В чому справа? У тебе проблеми з однокласниками? Як у тебе справи в школі? — Злата почала засипати її питаннями. — Ти щось не договорюєш?

— Злат, давай потім. Добре? — Соня зараз не була налаштована на розмову. — Просто дістало все! Пів класу мене просто бісить! А так все нормально. І я спати хочу! — вона знову впала на подушку і закрила очі, намагаючись знову заснути.

"Ну, Сонька! Постривай! Зараз я тобі покажу!" — у Злати був грайливий настрій. Їй навіть захотілося трохи подуріти! Вона вийшла з кімнати й повернулася вже через пару секунд з пульверизатором для квітів.

— Так ти встаєш чи ні? — не збираючись здаватися, Злата знову смикнула Соню за плече.

— Ні, — стоїть на своєму Соня. — Я ж сказала! — не розплющуючи очі, вона натягнула на себе ковдру і сховала носик в подушку. Злата демонстративно закотила очі.

"Схоже, що батьки не помилилися, коли їй ім'я вибирали!"

— Я рахую до трьох! — не поступається Злата. — Якщо ти зараз не встанеш, я тебе сама з ліжка підніму!

— Ага. Щас! — сонним голосом пробурмотіла Соня. — Я не встану з цього ліжка, навіть якщо на місто буде падати великий метеорит!

"Ну, а це ми зараз подивимося!"

— Раааз... — почала Злата, повільно розтягуючи слова. — Дваа... — продовжує вона, але у відповідь не було жодної реакції. Не звертаючи уваги, Соня і далі продовжувала безтурботно сопіти. — Три! — не роздумуючи, Злата тут же добряче бризнула водою Соні в обличчя.

— Аааа! — пискнула Соня. — Що ти робиш?! — від несподіванки, вона різко схопилася на ліжку. — Ти з глузду з'їхала! Вона ж холодна!

— Я тебе попереджала! — Злата дзвінко засміялася.

— Златко, ти ненормальна! — Соня похитала головою, струшуючи з себе холодні краплі.

— Я знаю, — сміється Злата. Чергові бризки води полетіли на Соню.

— Ну досить! — благально промовила Соня, тікаючи від Злати. — Перестань! Я ж мокра! Все ‒ все! Я встала вже! — здаючись, вона витягнула руки вперед.

— От і добре! — досить посміхнулася Злата. — Зараз поснідаємо. Ти йди у ванну, а я поки на стіл поставлю. Тільки давай швидше! — квапить вона. — Часу не так багато! Мені в лікарню треба заїхати, а потім на роботу.

— У ванну обов'язково? Ти мене вже "вмила"! — пробурчала Соня, все ще солодко позіхаючи. — Ярослав де?

— Йому терміново потрібно було бігти ‒ зателефонували з роботи. Навіть поїсти нормально не встиг, — зітхнула Злата. — Засмутився, що не зможе сьогодні зі мною до лікаря поїхати. Ти ж не хочеш, щоб твоя сестра снідала в гордій самоті? — склавши долоні, вона зобразила нещасне благаюче обличчя. Від розчулення, Соня засміялася у відповідь...

— Сонь, ну що таке? — стурбовано запитала Злата, помітивши, як Сонька задумливо копирсалася в напівпорожній тарілці, так і не доїдаючи свій омлет. — Ти чому не їси? За сніданком ти жодного слова не вимовила... Соню, ау! — вона клацнула пальцями перед обличчям Соні, не отримавши відповіді. — Ти на якій планеті? Спустися на Землю!

— А? Що? Вибач, я просто задумалася, — стрепенулася Соня. — Ти щось говорила?

— Ти якась сама не своя, — насторожилась Злата, пильно дивлячись їй в очі. — Що з настроєм? Скажи чесно, у тебе якісь проблеми?

— Тільки ті, які зазвичай бувають в моєму віці:неконтрольовані емоції, гормональні вибухи й бурі! Але ти не парся, я не з тих підлітків, які будуть впадати в депресію, різати собі вени або стрибати з моста. Зі мною все в порядку! — піднявшись зі свого місця, Соня підійшла до сестри й чмокнула її в щічку. — Дуже дякую! Все було дуже смачно. Піду вже збиратися, — взявши на ходу чашку зі столу, вона зробила ковток вже остиглого чаю. — Ми разом виходитимемо? Тебе почекати?

— Ти можеш йти, — відповідає Злата, прибираючи тарілки зі столу. — Нам все одно в різні сторони.

Коли за Сонею зачинилися двері, Злата почала потихеньку збиратися. Вона гарно заплела своє розкішне волосся і ще раз уважно подивилася на себе в дзеркало: "Начебто все нормально".

Збираючись виходити, Злата потягнулася за телефоном, який лежав на тумбочці біля дзеркала.

"Не зрозуміла..." — вона здивовано підняла брови, перевіряючи свої повідомлення.

"Я скоро буду їхати на "Університет". Ми зможемо зустрітися пізніше біля цього метро. Десь після 12-ї. Зателефонуй пізніше на мій. Соня." — Злата читає смс, яке було надіслане на невідомий номер.

"Здається, я здогадуюся кому саме вона написала це повідомлення. Тільки якого фіга з мого телефону? Вона так поспішала, що навіть видалити забула! Кмітливість у неї працює, а замітати сліди так і не навчилася! Абітурієнтка майбутня, трясця! Гаразд, потім розберемося", — поклавши свій телефон в сумочку, вона одягла пальто і вийшла з квартири.

*****

Злата все ще сиділа у своєму кабінеті та складала папери в теку. У цей момент хтось легенько постукав у двері.

— Злато Олександрівно! Можна? — почувся тихий смішок Кіри.

— Кіро?! Привіт! Що ти тут робиш? — Злата зовсім не очікувала побачити тут свою подругу. — Тобі знадобилася допомога психолога? — тихенько засміялася вона. — До мене тільки по запису.

— А я по блату! — пожартувала у відповідь Кіра. — Ти не повіриш! — вона театрально сплеснула руками. — Я просто скучила за тобою.

— Ах, ну так! Уяви собі, я за тобою теж! — підіграє їй Злата. — А якщо серйозно?

— Ну, а якщо серйозно, — Кіра розстебнула блискавку на куртці й, поправивши свої світле волосся, сіла на стілець біля Злати. — Я була тут неподалік і вирішила зайти до тебе. Тут працює моя найкраща подруга, а я ще ні разу тут не була! Це нікуди не годиться! Потрібно виправляти. У тебе тут дуже навіть нічогенько. Затишно, — вона озирнулася довкола, оцінюючи приміщення. Кабінет був естетично оформлений і поділений на кілька частин: зона первинного прийому, зона консультативної роботи, де стояли журнальний столик, два крісла й зручний диван; зона ігрової терапії й також зона релаксації та зняття психоемоційного напруження. Інтер'єр дуже м'який, не навантажує. Стеля світлого відтінку, трохи блакитна, стіни оббиті драпірувальною тканиною легкого бежевого кольору. Технічно, кабінет був досить оснащений: комп'ютер в комплекті, кондиціонер. Також тут було чимало кімнатних квітів, які ще більше прикрашали кабінет.

— Злат, а це так потрібно, щоб другий стілець тут ось так збоку столу стояв? — несподівано запитала Кіра. — Чи це так просто?

— Чому ти питаєш про це? — здивувалася Злата незвичайному питанню Кіри.

— Не знаю, — Кіра знизала плечима. — Просто я вже не раз бачила саме таке розташування ...

— Взагалі ‒ то, так, — розповідає Злата. — Тому, що так краще, ніж клієнт буде сидіти навпроти мене. Це не обов'язково. Але так прибираються "бар'єри" між клієнтом і психологом, — пояснила вона. — Так простіше і легше спілкуватися. Це ж соціальна установа. От і все. Нічого особливого.

— Ааа... — протягнула Кіра. — Ось як? Треба ж, які тонкощі! Злат, а як ти себе почуваєш?

— Мені так часто ставлять це питання, що я просто втомилася на нього відповідати! — з легким роздратуванням відповідає Злата. — Я почуваюся нормально. Настільки, наскільки це можливо в моєму стані.

— Злат, ти чого нервова така? — ображено запитує Кіра, помітивши сердиті нотки в її голосі. — Про тебе турбуються тому, що люблять тебе! Як ти цього не розумієш?

— Вибач, Кір, — вимовила Злата вже спокійніше. — Не звертай уваги. Я в лікарні сьогодні була. Лікарі задовбали просто! Весь час про ризики говорять, про те, що дитину можу не виносити. "Ви ж розумієте, що Вам не можна хвилюватися ні в якому разі!" — передражнила вона. — Постійно чую це! Реально вже дратувати починає. Як же тут не нервувати? Я іноді відчуваю себе піддослідним кроликом! У мене складається таке відчуття, що лікарі на мені дисертацію пишуть. А тут ще Сонька моя ...

— А що з нею?

— Та я щось хвилююся за неї, — зітхнула Злата. — Не знаю як тобі пояснити. З Сонею й так дуже непросто, а зараз у неї такий складний період. Потрібно бути до неї уважним, щоб не упустити щось важливе і постаратися уберегти її від необдуманих дій. Хороших дівчаток завжди тягне до "поганих" хлопчиків, так і позитивні хлопці не завжди цікавляться пристойними дівчатами. Розумієш про що я?

— Розумію, Злат. Але у твоєї сестри зараз такий прекрасний вік! Мені б їхні проблеми!

— Ну що ти, Кір! — обурено вигукнула Злата. — Не треба так говорити. Зрозумій же! Це дорослі зі своїм життєвим досвідом усвідомлюють, що це не кінець світу та все ще попереду! Підлітки сприймають все інакше. Те, що для нас не є проблемою, для них це трагедія! Ти себе згадай в цьому віці! Ми з тобою з самого дитинства знайомі. Згадай, скільки разів ти приходила до мене зі сльозами. І я до тебе теж!

— Це так. Всяке було, — погоджується з нею Кіра. — Тепер це все здається такими дрібницями. Я вважаю, що ти занадто м'яка з Сонею. Ти їй багато в чому потураєш!

— Кір, і це мені говориш ти?! — ледь помітна посмішка знову торкається губ Злати. — Я так не вважаю! По ‒ перше, я їй сестра, а не мати, потрібно вибудовувати іншу модель відносин. По ‒ друге, якщо я буду з нею ще суворіше, то вона просто перестане мені довіряти й тоді я взагалі не зможу її контролювати. Вона і так мене обманює! Уявляєш, Кір? Вона вже почала мені брехати!

— Брехати? — Кіра підняла брови. — Ти впевнена в цьому?

— Ти ж знаєш, що я ніколи не говорю те, в чому не впевнена. Я випадково вранці прочитала одне її повідомлення. Вона чомусь з мого номера відправляла. Мабуть, не встигла видалити, — розповідає Злата. — Я телефонувала їй. Соня сказала мені, що вже повернулася додому. Ага, повернулася, — пхикнула вона. — Так я і повірила! Я - то знаю, що зараз Соня зустрічається з хлопцем! Кілька хвилин тому телефонував Ярослав. Він ненадовго додому заїжджав і сказав, що Соні ще немає! Напевно вона сподівається повернутися до мого приходу, знаючи, що я часто затримуюся. Але тільки не сьогодні!

— Уже додому збираєшся?

— Так, — відповідає Злата. — Я можу вже йти. Приїду додому, Соньку дочекаюся і Ярослава також. До речі, Кіро! Ти вже телефонувала Ярині?

— Так, — кивнула Кіра. — У них з Назаром ще якісь справи є, а ввечері перед їхнім від'їздом, ми всі разом можемо прогулятися, а потім провести їх на вокзал.

— Тоді є ще час. Я якраз встигну трохи відпочити, — Злата втомлено потирає очі.

— Ану поглянь на мене! — Кіра кинула на Злату стурбований погляд. — У тебе плями червоні на обличчі з'явилися.

— Напевно тиск знову підскочив, — Злата витягнула зі своєї сумки маленьке дзеркальце. — Я щось рознервувалася сьогодні через цих лікарів. Вони мене заморили просто. Дістали!

— Так, спокійно!Не кип'ятися! Тобі не можна нервув ... — почала Кіра. Але вона не встигла договорити, як кулачок Злати з’явився перед її обличчям. — Мовчу ‒ мовчу. Я все зрозуміла! — сміючись, вона витягнула вперед долоні.

"Злата така смішна, коли злиться"!

— Вони просто хочуть перестрахуватися! — Кіра взяла Златину руку й прикрила її своєю долонею. — Ти ж сама розумієш, що твій випадок неординарний.

— Я про це намагаюся не думати, але мені регулярно "нагадують"! Набридло. Головне, щоб з маленьким нічого не сталося, — Злата поклала долоню на живіт і злегка погладила його пальцями.

— Ти вже знаєш стать дитини? — з цікавістю запитує Кіра

— Звичайно, — загадкова посмішка торкається її губ. — Але не скажу. Нехай це буде для вас сюрпризом.

— Ну Злат ... — ображається Кіра. — Мені ж цікаво!

— Дізнаєшся через кілька місяців, — Злата була непохитною. — А поки я буду зберігати інтригу, — засміялася вона.

— Гаразд, — Кіра тільки зітхнула у відповідь, розуміючи, що розпитувати Злату марно. — Я зараз таксі викличу і поїду з тобою. Щось ти мені зовсім не подобаєшся... Як ти взагалі ходиш?!

— Я така страшна? — надягаючи своє пальто, Злата усміхнулась одним куточком губ — Так погано виглядаю?

— Та ну тебе! — відмахнулася Кіра і тепло посміхнулася. — Звичайно, ні! Навіть втома і погане самопочуття не псують тебе. Ти така миленька!

— Ага, миленька ... — ледь чутно промовила Злата.

— До речі, Злато! — раптом згадала Кіра. — Коли я йшла до тебе, я бачила, як з твого кабінету виходила якась жінка з маленькою дитиною. Хто це був?

— Пам'ятаєш, я тобі розповідала як восени минулого року я знайшла покинуту новонароджену дівчинку? Тоді на вулиці було прохолодно, крихітку терміново довелося везти в лікарню. Її батьки так і не знайшлися, і я відвідувала цю дівчинку, доглядала за нею.

— Так, я пам'ятаю про це, — Кіра з сумом зітхнула. — Це печальна історія. Ти ніби говорила, що її удочерили.

— Так і є, — підтверджує Злата. — Це була та сама Марійка, а та жінка ‒ це Анастасія. Її прийомна мама.

— Ух ти! — вигукнула Кіра. — Так це та сама Марічка?!

— Так, вона, — посміхнувшись, Злата легенько кивнула. — Ми іноді спілкуємося з Настею, а сьогодні вона з Марійкою вирішила заїхати до мене. Це було дуже несподівано і так приємно! Я була дуже рада їх бачити. Адже тоді я так сильно прив'язалася до цієї малечі, що спочатку навіть сама хотіла її удочерити!

— Удочерити?! — у Кіри брови поповзли вгору. — Серйозно?! Ти мені нічого не говорила про це.

— Так, я дуже хотіла взяти цю дівчинку собі, — розповідає Злата. — І вже дізнавалася, які документи для цього потрібні. Мені так не хотілося, щоб вона потрапила в будинок малятка. Але потім з'явилася одна чудова сімейна пара. У них щось не виходило з дітьми, тому вони були не проти стати люблячими батьками для цієї дівчинки. І для цього у них було більше шансів, ніж у мене, адже я незаміжня. До того ж вони дуже добре забезпечені. Фостерінг – делікатна тема. Це вимагає усвідомленого, виваженого рішення. Тому я і подумала, що для дівчинки так дійсно буде краще і вони зможуть дати їй більше, ніж я. Дитина повинна рости в повноцінній сім'ї! Це прекрасні, добрі люди. Вони щасливі й просто обожнюють Марічку! Їй дуже пощастило. Хоча мені тоді було нелегко, бо я так мріяла забрати дитину до себе, але мені довелося переступити через себе заради цієї дівчинки.

— Ну ти даєш! — в захопленні вимовила Кіра. — Ти не перестаєш мене дивувати! Це дуже сміливо. Щоб у молодої дівчини виникала думка усиновити чужу дитину! Багато хто ще навіть до своїх дітей не готові!

— Кір, для мене немає різниці чужа дитина чи ні, — задумавшись, Злата знизала плечима. — Ти знаєш, що в мусульманських країнах немає дитячих будинків? Там просто немає чужих дітей! Будь ‒ яку дитину заберуть на виховання родичі або друзі, якщо вона залишилася одна. Може, тому вони так стоять один за одного? Я вважаю, що ті, хто говорить: "Я не можу взяти дитину з дитбудинку", навіть, якщо з великою ймовірністю не можуть мати своїх, можуть сміливо змінити це твердження на: "я не хочу мати дітей". Так буде чесніше.

— Напевно ти маєш рацію, — тихо промовила Кіра, теж занурившись у свої думки.

— Гаразд, Кір, — Злата піднялася зі свого місця і захопила ключі від кабінету, які лежали на столі. — Ще довго можна розмірковувати на цю тему. Я так втомилася! Підемо вже?

— Так, що звісно, — Кіра швидко закивала головою. — Йдемо!

— Схоже, що вдома ще нікого немає, — говорить Злата, увійшовши з Кірою у квартиру. Присівши, вона зняла свої чобітки й витягнула вперед ноги. Намагаючись трохи розслабитися, Злата сперлася на спинку стільця й злегка закинувши голову назад, заплющила очі.

— Златко... — тихенько покликала її Кіра. Підійшовши ближче, вона доторкнулася до руки Злати. — Ти йди, приляж, а я поки тобі чай з мелісою зроблю. Гаразд?

— Добре, — розплющивши очі, Злата в знак згоди кивнула. — Я піду в вітальню.

— Давай, йди! Я зараз, — каже Кіра, вішаючи куртку. — Я на кухню!

Коли Кіра через кілька хвилин увійшла до вітальні, Злата вже поклавши голову на подушку, лежала на дивані й прикрила очі рукою. Кіра на мить застигла на місці, потім нерішуче підійшла до неї.

— Кір, я не сплю, — почувши тихі боязкі кроки, Злата прибрала свою руку з обличчя і повернула голову до Кіри

— Я думала, що ти заснула, — Кіра присіла поруч на дивані й подала їй чашку чаю. — Тримай! Обережно, він гарячий!

— Дякую, Кірочко! — щиро посміхнулася Злата, трохи підвівшись. — Ви такі турботливі! У мене найкращі друзі! Що б я без вас робила?

— Ой, навіть не знаю! — Кіра розпливлася в усмішці. — Ось бачиш, а ти злилася! Ти пий ‒ пий! Меліса заспокоює. Тобі потрібно відпочити.

— Угу, — Злата слухняно робить маленький ковток.

— Златко, я, напевно, побуду з тобою поки хтось не повернеться додому. Тебе не можна залишати одну.

— Кір, ти можеш йти, — запевняє Злата. — Не турбуйся! Ярослав ось ‒ ось повернеться, та й Соня теж. Тебе Антон чекає. Ввечері побачимося. Іди!

— Точно? — перепитує Кіра, все ще вагаючись.

— Так. Все буде добре.

— Гаразд. То я піду? Ти відпочивай і більше нічого не роби сьогодні! — суворо наказує Кіра. — Зрозуміла? Чекай Ярослава!

— Окей. Я буду лежати й нічого не робити! — засміялася Злата.

— От і розумничка!

Зачинивши за Кірою двері, Злата повернулася до вітальні. Вона допила чай і знову лягла на диван. Опустивши повіки, Злата насолоджуючись затишною тишею та спокоєм. Чай з мелісою діяв швидко, вона розслабилася і вже почала засинати як раптом відчула легкий, але виразний поштовх всередині. Потім другий, третій ...

— Ой, — посміхнулася Злата. Підвівшись на лікті, вона поклала свою долоню на животик — Ти що там робиш? Танцюєш чи що? — тихенько сміється Злата. — Мене дуже радують твої рухи! Мама хоче відпочити, а ти починаєш проявляти активність! — в цей момент вона відчувала стільки ніжності й трепету. Це таке щастя ‒ чекати дитинку від коханої людини! Від рухів крихітки у неї ставало тепліше на серці. Це якесь дивне блаженство ‒ усвідомлювати, що всередині росте маленьке янголятко. Плід справжнього кохання.

З чудесних думок Злату вивів шум вхідних дверей. Через хвилину до кімнати увійшла Соня.

— Ой, Злата... — розгублено вимовила вона, явно не очікуючи побачити сестру. — Ти вже вдома?

— Я вдома, а тебе де чорти носили до цього часу? — Злата намагалася бути стриманою, але в її голосі проскакували суворі нотки. — Чому мені збрехала, що ти вже повернулася?

— Збрехала?! — Соня вдала, що не зрозуміла. — Ти це про що? Я просто в парк виходила. Вдома нікого не було. Мені стало нудно, я вирішила трохи пройтися.

— Ну ‒ ну, — недовірливо промовила Злата.

"Треба ж! Бреше і не червоніє! Їй не в музичне, а в театральне вступати

треба! "

— Що? — Соня не витримує питального погляду сестри, яка явно не була задоволена відповіддю. — Я правда в парку була!

— Чого тоді "смикаєшся" так?

— Я не смикаюсь, — Соня намагалася бути переконливішою. — З чого це ти взяла? Тобі здалося.

— У тебе "індикатор нервозності" вже червоним горить! — Злата посміхнулася одним куточком губ, помітивши, як Соня постійно поправляла волосся за вухо.

"Ні, все ж актриса з неї ніяка!"

— Ти з Владом зустрічалася? Адже так? — запитує Злата. ЇЇ слова звучали скоріше ствердно, ніж запитально.

— Звідки ти знаєш? — Соня здивовано подивилася на сестру. — Я тобі не говорила про це.

— Ти смс видаляй, коли відправляєш з чужого телефону! — випалила Злата

— Ой блін! — Соня ляснула долонькою себе по лобі. — Точно! Я ж думала, що видалила! У мене на рахунку закінчилися гроші. Тому я з твого відправляла. Сама себе спалила!

— А правду не можна було сказати? — з докором запитала Злата. — Навіщо було мені брехати?! Не розумію.

— Вибач, будь ласка! — винувато опускаючи очі, Соня сідає поруч на дивані. — Судячи з нашої вчорашньої розмови, ти якось не дуже позитивно поставилася до Влада. І мені погуляти з ним не дозволила вчора. Я не хотіла, щоб ти хвилювалася, тому й не сказала тобі.

— Турботлива ти моя... — Злата лагідно обіймає Соню. — Звідки це ти взяла? Я лише сказала те, що він, як би м'якше це сказати... Дорослий для тебе. І не викликає у мене ніякої довіри. От і все! А так я не можу судити, не знаючи його. Невже ти реально думала, що я відпущу тебе вночі одну з ледь знайомим хлопцем?! Щоб я збожеволіла потім? Ну чого засумувала? Ти з самого ранку якась не така, — вона бачить, що Соня чимось засмучена, а її погляд був далеким та задумливим.

— Я кохаю його, — ледь чутно сказала Соня, піднявши на Злату сумні очі. — Я не хочу завтра їхати!

— Оо, — театрально вимовляє Злата, приклавши долоню до своєї щоки. — "Рожеві шмарклі" від Софії Ільїної! Це вже серйозно! — сміється вона. — Що почуття з людиною роблять!

— Взагалі не смішно! — образилася Соня. — Ти знущаєшся?

— Ну що ти? — Злата притискає сестру до себе і заспокійливим жестом проводить рукою по її волоссю. — Я ж не в цьому сенсі! Ну яке кохання, Сонь? Навіть я не так давно усвідомила, що до зустрічі з Ярославом я насправді й не знала, що це таке щире, справжнє кохання! Якщо воно є творчим почуттям, то закоханість, найчастіше – руйнівним. Тобі ще тільки належить навчитися розрізняти ці поняття. Зараз потрібно розставити життєві пріоритети. Мені здається, що тобі потрібно більше спілкуватися зі своїми однолітками. Невже у вашому класі немає симпатичних хлопчиків? — вона нахиляється до Соні й грайливо піднімає брову.

— Чого? З цими сопливими малолітками? — Соня презирливо фиркнула. — Нітушкі! Що з них взяти?!

— Ой, а ти типу у нас доросла! — нестримно засміялася Злата. — Ну так, дівчата дорослішають швидше хлопців. Тепер пізнаю свою зухвалу Соньку з бунтівними поглядами! Бо я вже хвилюватися почала. Грішним ділом, подумала, що це не моя сестра!

— От Влад – зовсім інша справа, — мрійливим тоном продовжує Соня, немов розмовляючи сама з собою. — Він такий класний! З ним не нудно! Він розуміється в музиці й знає чого хоче від життя! Ти, наприклад, змогла б відмовитися від Ярослава? — несподівано запитала вона, поклавши голову Златі на коліна.

— А це ти до чого? — насупилася Злата.

— Та так…. Запитала просто. Я часто чула, що за кохання потрібно завжди боротися! Хай там як! Ситуації в житті ж різні бувають.

— Одного разу я мало не відштовхнула Ярослава, — ледь чутно вимовляє у відповідь Злата після невеликої паузи. — У житті й правда бувають такі ситуації, коли краще відпустити кохану людину. Адже, якщо дійсно кохаєш, найважливіше, щоб вона була щасливою, навіть якщо це буде не з тобою. Але в моєму випадку з Ярославом, я тоді могла зробити найбільшу помилку у своєму житті! Послухай мене, Сонь! — наполегливо просить Злата. — Домовмось, що б не сталося, які б проблеми у тебе не були, ти завжди про все можеш розповісти мені. Добре? Ти можеш повністю мені довіряти. Я обіцяю, що ніколи не буду засуджувати тебе і постараюся зрозуміти. Разом ми все зможемо вирішити. Тільки не треба мені брехати. Гаразд?

— Як здорово, що ти у мене є! — Соня подивилася на сестру вдячними очима і міцно обняла її. — Я люблю тебе, сестричко! Як там малюк?

— Штовхається, — посміхнулася Злата, погладжуючи по плечу Соню, яка продовжувала лежати у неї на колінах. — З ним все гаразд. Я теж тебе люблю! Розкажи мені, як з'їздила в училище? Ти все ще хочеш туди вступати?

— Так, хочу! — без вагань відповіла Соня. — Мені сподобалося. Туди не просто буде поступити, але шанси у мене є. І часу досить для того, щоб добре підготуватися до вступу. Я думаю, що у мене все вийде.

— Обов'язково вийде! — впевнено сказала Злата, радіючи оптимістичному настрою сестри. — Я в тебе вірю!

Потім вони просто мовчали. Кожна думала про щось своє, але обидві дякували долі, що вони є одне в одного.