Спочатку:
На сторінку книги
Якісь миті нічого не відбувалося. Я бачила тільки його обличчя, темні очі, з яких виливалося похмуре, лячне світло.
А потім підвела голову – і усвідомила, що я не в палаці.
Навколо моя рідна кімната на улюбленому двадцять п'ятому поверсі!
І...
Я опустила очі вниз і скрикнула.
І бісове худорляве тіло Міолі!
І ще Бахтіяр.
Тяжко дихаючий, з синцями. Опустився на диван – я зазначила, що рабські звички не спрацювали, мабуть, у глибині душі він давно вважав себе вільним. Або, може, ритуал все ж таки подіяв... незважаючи на те, як був проведений.
Думка пролетіла, майнувши, проте затриматись на ній я не встигла. Натомість погляд затримався на шиї раба.
Страшній, обпаленій, почервонілій і місцями потемнілій... але вільній. Без нашийника!
Невже вийшло? Або?
– Будь ласка! – кинулась до нього. – Поверни моє тіло! Будь ласка! Обмінюй нас нормально!
Бахтіяр щось пробурмотів... язик був мені незнайомий, але слова здалися лайками.
– Вибач, щось не так, – ледве ворочаючи язиком, промовив він.
– Розумію, – шепнула я, сівши поруч і обійнявши його. – Ти втомився, і...
– Магічне втручання, – хитнув він головою.
– Чиє?! – злякалася я.
– Ельфа ж, я не встиг... впоратися. Зараз.
Ще мить. Я напружено вдивлялася в його очі, які знову почали наче крижаніти, покриватися блискучим інієм.
А після радість обпалила душу, охопило щастя, торжество вирвалося звідкись, напевно, з підсвідомості. І я відчула раніше, ніж побачила.
Моє рідне тіло! У рідному шовковому пеньюарчику вище колін! Зелененькому, і...
Наступної миті я закричала.
Тіло-то було моє. А от навколо знову змалювалися стіни королівського палацу, задрапіровані шовками.
У відповідь на мій крик камін буквально відлетів убік, і до мене увірвався принц. Все ще в бальному одязі – що він тут робить?
Ринувся вперед. Потім зупинився, встромивши в мене пильний погляд. Пройшовся ним по короткому шовковому халатику, окремо зупинившись на ніжках. Зніяковівши, я сильніше запахнула груди.
– Міолі?
Хвала вищим силам, він мене впізнав!
– Що трапилося?
– Як ти... ви... тут опинилися? – здається, і тембр мого голосу трохи інший. Нижчий, оксамитовіший. Ледь вловимо, та все ж. Тільки зараз я зрозуміла, що голос Міолі здавався мені надто високим.
– Мені не сподобалося, як на тебе дивився цей ельф. І коли він майже одразу по тебе пішов, я теж вирішив перевірити... Міолі, що сталося? Чому ти кричала?
– Він знову вплинув на Бахтіяра. Змусив його напасти на мене.
Очі Нортена потемнішали. Він озирнувся з таким виглядом, що я поспішила заспокоїти:
– Я скористалася твоїм... заклинанням, яке ви мені дали. І Бахтіяр... зник.
Намагаючись не зніяковіти, я не те щоб зовсім збрехала – лише трохи приховала частину правди.
– Зник, – промовив принц, продовжуючи оглядатися. – А де листок? Його краще знищити.
Хм, і справді, де? Напевно, на моєму улюбленому двадцять п'ятому поверсі! Принаймні тут його видно не було.
– Ви... тільки бабусі Еллен про заклинання не кажіть, будь ласка, – попросила. – Скажу їй, це все ельф.
Принц напрочуд легко кивнув, показуючи, що в цьому на моїй стороні. І взагалі, у мене все більше складалося враження, що з Міолі вони не кохані, а – спільники.
– З ельфом теж розберемося, – скрипнув зубами Нортен. – Але зараз переодягайся. І... знаєш, не хочу залишати тебе одну. Зайдемо до мене, я теж переодягнуся, підзарядимось і більше ні на що відволікатися не будемо. Я не дивлюсь.
Він відвернувся, явно не збираючись виходити. Не сказати, щоб мені це не подобалося: навіть якщо їх із Міолі не пов'язували романтичні стосунки, він завжди був готовий її захистити. Це просто шалено підкуповувало.
Мені б насамоті залишитися... і покликати Бахтіяра. Втім, я дуже сподівалася, що він і сам, щойно трохи оклигається, прийде. Можливо просто ще не відновився.
Видихнувши, я попрямувала до шафи. І одразу зіткнулася з першою проблемою.
Сукня Міолі виявилася на мене замалою! Особливо в грудях, які тепер виглядали з декольте просто непристойно!
Ледве впихнувши у виріз свої півкулі, я обернулася до принца.
– Готова, – озвалася.
Нортен розвернувся. І глянув на те саме декольте, з яким я щойно так довго і старанно боролася!
– Міолі, – видав, і щось у його голосі я не пригадую таких хрипких ноток...
Кілька миттєвостей він розглядав мене. Потім взяв за руку і повів до відчиненого каміна. Хоч би як це звучало.
Зараз дотик здався мені зовсім іншим. І рука його дуже вже гарячою. Чи то від хвилювання – серце билося в жаху, що він може мене розкрити. Чи моє справжнє тіло якось інакше реагувало на принца... хоча, з чого б.
Ми мовчки дісталися покоїв його високості. Цього разу ніяких неврахованих принцес у його ліжку не валялося, тому вийшли просто до спальні.
Завівши мене і зачинивши потайний прохід, принц махнув рукою у бік крісла:
– Посидь, я швидко.
І скрився за одними з дверей, де майнула величезна гардеробна.
Присівши на край крісла, я оглядала спальню, відчуваючи, як жар заливає щоки. І низ живота. Тому що всі нічні емоції раптом спалахнули, ніби я й не змінювала тіло.
Це було дивно і несподівано, я встала пройтися, озирнутися. Ніяких портретів у Нортена на стінах не висіло, на камінній полиці виявилася витончена статуетка, що зображувала тоненьку танцівницю, яка стояла на пуантах на спині дракона, що розправив крила.
Статуетка була така гарна, що я мимоволі залюбувалася, покрутила, повертаючи різними ракурсами. Незнайомий матеріал поблискував у світлі магічних ламп, і здавалося, дракон покритий справжньою кольоровою лускою.
Розглядаючи, я не помітила, як принц повернувся. Переодягнувся у простору темну сорочку та вільні коричневі штани, неначе для тренувань. І пильно стежив за моєю реакцією.
Серце знову перелякано заколотилося. А раптом Міолі щось знала про цю статуетку або давно вже роздивилася, або взагалі не звертала на неї уваги, і я знову видаю себе!
Цікаво, чи зможе потрапити сюди Бахтіяр, чи покої принца захищені від проникнення асурів?
– Ідемо, – покликав Нортен, не рушивши з місця. Я теж продовжувала дивитися на нього, гадки не маючи, куди. Тільки статуетку повернула на місце.
Кілька митей він ніби чекав, потім розвернувся і рушив у ту кімнату, в якій минулого разу шукав для мене камінь-антидот. Я йшла за ним, і напруження наростало, ковзало по тілу, сильніше стискало все всередині.
За нашої появи в залі спалахнуло світло, а в спальні згасло. А потім так само спалахнуло за черговими дверима, куди привів мене принц.
Тут у досить просторому приміщенні, правда без вікон, стояли лише два дивні крісла. І ось тут моє волосся стало дибки. З якоїсь дивної причини єдина асоціація, яка у мене виникла – був електричний стілець!
Ні, крісла виглядали досить зручними, навіть м'якими, але навколо них вилилася купа якихось трубок і дротів. Моїй і без того схвильованій уяві представилися фантастичні ужастики, де людей підключали до якихось камер або приладів.
Це та сама підзарядка? І крісличка два, як підготувався!
Та тільки до мене раптом дійшло, що зараз я не в тілі Міолі... і як сприйме процедуру моє власне, навіть припустити не можу!
– Що трапилося? – глянув на мене принц.
– Це не небезпечно? – вирвалося швидше, ніж я встигла обміркувати.
Сині очі Нортена звузилися, погляд став холодним і пильним. Він різко розвернувся, опинившись переді мною. І, дивлячись зверху вниз, майже загрозливо запитав:
– Хто ти?
Якщо хочете читати далі безкоштовно - залиште коментар) Дарую промики)
