Раді Вас бачити!

Інота знаходиться в шостій галактиці, неподалік від підпросторової плівки — прошарку підпростору між галактиками. Тло космосу тут здається чорною прірвою з рідкісними цяточками далеких зірок і ледь видимими різнокольоровими смужками гравітаційної течії.

Військовий просторовий катер «Летос» пролетів крізь гарячу хмару світла, яка сунула над одним із континентів Іноти, й увійшов у її непроглядну блакитно-сіру атмосферу. Пілотувала корабель гарна смаглява дівчина з довгим, до колін, чорним хвилястим волоссям і великими яскраво-синіми очима. ЇЇ звали Мілен да Рідас. Вона була калтокійським найманцем.

На великому моніторі рубки керування вона бачила дахи будинків, високі стіни навколо міста й темні острівці велетенських дерев на нескінченній рівнині поза ним. Де-не-де над біднішими районами стелився чорний пічний дим. Мороз був сильний, і дим притискався до дахів. Космодром біля міста засипало снігом.

Мілен викликала на зв’язок башту, та відповіді не було. Катер завис на гравітаційному двигуні, за правилами, сто метрів над злітним полем. Ще раз крикнула у мікрофон:

— Башто, даер тесс! Дайте мені майданчик! Башто!!! — І вже тихіше, одночасно послаблюючи магніти поплавців, знижуючи катер, — Башто, я саджаю свій кораблик на ваш дах.

Почувся гуркіт, шарудіння, шипіння, і ображений жіночий голос відповів:

— Ваш майданчик сорок п’ятий… І не потрібно кричати… Нервові всі такі. Не смій саджати свій металобрухт на мій дах! — Зв’язок обірвався.

— Аж сорок п’ятий! — обурилася Мілен. — Та тут не більше двадцяти квадратів. Вона навмисне вирішила запхати мене подалі в сніг?

«От зла тітка, — подумала навігаторка, — космодром майже пустий! Тримайся, злюко, я сяду прямісінько під твою башту, у тебе в диспетчерській вікна повилітають!»

Зазвичай космічний корабель на гравітаційних поплавцях сідає безшумно, утім, гравідвигун створює хвилю силового поля, яка здіймає вітер. Якщо постаратися, можна навіть створити смерч.

Коли Мілен всадовила «Летоса» під баштою і від потужного вітру у вікнах тієї задрижало скло, тітка-диспетчерка лаялася довго, гарно та голосно.

За місцевим часом, певно, був ранок. Сніг сяяв, наче пісок планети Лелілата, той самий, що із суміші різнокольорових діамантів із домішками сапфірів і рубінів, а іноді й смарагдів. Мільярди малесеньких замерзлих кристаликів води блискотіли, як ті діаманти на полі космодрому.

Мілен зайшла у каюту, взяла із шафи хутряний плащ із капюшоном, який придбала під час останнього ярмарку на Днарі. Перекинула через плече сумку, до якої заховала меч із катер-толу та кіріду, невеликий гострий ніж і дорогоцінне каміння з Лелілати, яке мала розміняти на місцеві гроші. А ще додала шкіряний тубус для паперів і документів — на Іноті не визнавали електронних паспортів.

Бортовий комп’ютер катера мовчки спостерігав за дівчиною своїми камерами-сенсорами. Силове поле утворило постать гарненького білявого хлопчика років чотирнадцяти — у цьому образі завше поставав бортовий комп’ютер «Летоса». Хлопчик стояв на порозі каюти й кепкував зі своєї навігаторки:

— Ти кулемет забула.

— Як знадобиться, будеш мені замість кулемета, — звично огризнулася Мілен.

— Оце вже ні, — обурилась машина. — Скільки можна?! Ти обіцяла, що ця подорож буде для мене відпочинком! Натомість я змушений набути вигляду старої машини — побачиш, який я гидкий, коли вийдеш на поверхню. Люди сумніватимуться, чи я взагалі ще колись піднімуся у космос, чи ти залишиш мене тут іржавіти.

— Та добре, добре... Не сердься — біоніку спалиш. Я жартую. А ти не перестарався з камуфляжем? Ще мене звинуватять у знущанні над розумною технікою.

— Ні, моя прекрасна панно, я розумна сутність. — З почуттям міри, — відповіла машина. — Обережно тут… не нароби дурниць. Це мирна планета. — І він з гуркотом зачинив люк за її спиною, ледь не зіштовхнувши юнку з трапу.

— Мирна планета, — бубоніла Мілен, — нічого собі мирна, якщо тут вбивць вирощують, з дітей ворлоків створюють. Мирна, еге ж. Гадство яке…

Холоднючий вітер кидав у її лице сніг, дрібний, як борошно, і гострий, як голки. Плити космодрому під снігом замерзли й стали слизькими. Певне, тут не знали, що космодром треба обладнувати підігрівачами й змащувати спеціальним розчином, бо від перепаду температур міцні плити починають тріскатися: ще п’ятсот років, і все поле доведеться ремонтувати.

Вона із цікавістю озирнулася на свій катер — і зупинилася ошелешена. Замість досконалої військової космічної машини ідеальної обтічної форми та сріблясто-перламутрового кольору в снігу стояв старий цивільний транспорт у плямах від продуктів життєдіяльності космічних слимаків, поіржавілий, зібраний із двох різних моделей. «Летос» певне десь побачив цю руїну, запам’ятав і зараз трансформував зовнішнє покриття. Мілен засміялася.

— От дотепник з почуттям міри. На Пайрі тебе б і на космодром не пустили, послали б до металопереробного заводу. Щось ти перестарався.

Цокочучи зубами від холоду, вона добігла до вокзалу — старої будівлі з великими вікнами й дверима, побудованої з великого каміння та пресованого піску. Дерев’яні різьблені двері відчинялися вручну. Кондиціонери працювали на повну потужність, але все смерділо горілим пластиком. Зате в залі очікувань було тепло. На дівчину-пілота вже чекала огрядна тітка з навушником у вусі — та сама зла диспетчерка. Одягнута вона була в оздоблений хутром і бісером плащ без рукавів, а під плащем — теплий космічний комбінезон для механіків. Тітка набрала в легені побільше повітря й заверещала:

— Що ви собі дозволяєте?! Думаєте, якщо в нас тут провінція, то вам, столичним, все дозволено?! Я вам який квадрат вказала?! Куди ви свій металобрухт скинули?!

Мілен зняла капюшон і подивилася на тітку своїми великими синіми очима. Та враз припинила кричати: розглядаючи схожу на підлітка дівчинку, вона згадала власну доньку. Тож усміхнулась і, вже наче добра вихователька до неслухняної вихованиці, лагідно заговорила:

— Дитинко, так хіба ж так можна? Ти ж мені ледь вікна не повибивала. Сама сюди прилетіла? Яка ти смілива. У мене донечка твого віку, також вперта й нерозважлива. Навігаторка на вантажному кораблі. Наступного разу будь слухняна — біля башти ж плити пошкоджено.

Мілен, яка не очікувала такої реакції від тітки-диспечерки й готувалася до криків, винувато посміхнулась і чемно пробелькотіла:

— Вибачте. Я тут ненадовго. І мій катер легенький.

Біля виходу на стіні висіли великі дзеркала. Глянувши мимохідь на своє відображення, вона з усмішкою подумала: «Геле, ти був правий, не схожа я на поважну комерсантку».

Тітка турботливо запитала, чи не потрібне юнці пальне, пообіцяла наглядати за її катером — певне, щоб на сміттєзвалище не вивезли, — і провела до виходу в місто.

Біля автоматичних скляних дверей космодрому стояли сторожа у шкіряних обладунках і блискучих шоломах, зі списами й при мечах. Екзотика ще та. Утім, це досить звичне явище, коли дві цивілізації стикаються й поступово зливаються — Інота приєдналася до Ради років п’ять тому. Але двійко вартових зі списами — це краще, ніж велика митниця з тривалим процесом перевірки.

Влада деяких планет була схиблена на власних кордонах і, на додачу, заробляла на дозволах для інопланетних громадян, які хотіли відвідати їхню землю. Такі планети оточено вартовими кораблями, і ціла армія прикордонників на легких катерах ловить порушників і називає їх шпигунами. А якщо згадати Альянс, то там роки потрібно, щоб зробити візу.

На космодром Іноти кораблі прибували рідко: двоє-троє торговців на тиждень, три пасажирських зорельоти на місяць. А ще — пірати. Вряди-годи за пальним прилітав патруль. Але гості на власному катері, хоч і такому з виду, яким нині прикинувся «Летос», були новиною.

— Це манюня хоче до нашого міста, — пояснила очевидне вартовим тітка-диспетчерка.

Списи відхилилися, холодні сірі очі оглянули прибулицю з голови до ніг, а жіночий голос суворо запитав:

— Документи є?

Диспетчерка запитливо поглянула на Мілен. Та з поважним виглядом витягла із сумки тубус, а з тубуса — дозвіл на торгівлю, написаний від руки на товстому папері міжгалактичною та інотською мовами, з печаткою на ірідовій нитці. Вартова підняла забрало й уважно роздивилася ту грамоту. Мілен озирнулася на другу войовницю. З-під шолома в тієї виглядали дві руді коси, а веселі блакитні очі з цікавістю розглядали вишивку на плащі чужоземки.

— Зброя є? — суворо запитала старша, повертаючи дівчині грамоту.

— Є, — відповіла Мілен.

— Ми мусимо її оглянути.

Калтокійка витягла із сумки розбірний меч, відгорнула лезо й гарду. Вона була майстерною фехтувальницею, проте в бою все-таки частіше використовувала вогнепальну зброю і часткову трансформацію.

Вартові оцінили зброю схвальним стриманим мовчанням. Та за мить старша схаменулась і запитала:

— Тільки меч? Зазвичай ви, прибульці, тягнете за собою щось вогнепальне. А у нас це заборонено.

— Мене попередили, — відповіла Мілен. Вона не брала із собою тадо. За калтокійським звичаєм, у розвідку на мирну планету зброю не брали, якщо того не вимагав церемоніал самої планети, як-от на Іноті, де жінкам завжди потрібно бути при мечі.

Вартові подивились на неї недовірливо. Вона склала меч і повернула його до сумки. Очікувала дозволу.

— Проходьте. Рородан видно й звідси, — вартова вказала рукою на обрій, де виднів величний палац правительки Іноти. — Якщо потрібне посольство Ради, то воно на площі перед Ророданом.

— Дякую. — Мілен швидкою ходою пішла в зазначеному напрямку, а тоді озирнулася і на прощання махнула рукою тітці-диспетчерці, яка досі стояла у дверях вокзалу.

Гарне місто. Будинки не мали кутів: вікна, двері, візерунки, вітражі — усе було округле, кольорове. Від космодрому до палацу вела широка, обладнана тротуарами вулиця, бічні ж вулички були вузькі, як у всіх укріплених містах періоду гібридного розвитку. Перші поверхи будинків прикосмодромної, чи, як її називали місцеві, Торгової вулиці Епо, столиці Іноти, займали магазини з великими скляними вітринами. Будинки були дво- та триповерхові з пласкими дахами, прикрашені візерунками.

На другому і третьому поверсі, над вітринами магазинів, овальні та круглі вікна ясніли майстерними вітражами ручної роботи. Бруківку вулиць вкривав тонкий шар снігу. Над дорогою височіли ковані ліхтарі з електричними лампами. То було дивне життя зі своїми правилами, звичаями й традиціями.

Засоби пересування тут ящери. Верхові ящери, намари, — великі хижаки, жилаві, сильні, агресивні, з гострими іклами й кігтями. Намари різнокольорові, бігали на чотирьох ногах і з виду були водночас дуже схожі і на великих котів, і на своїх менших родичів-ящірок.

Упряжні ящери, пампуми, з малими головами, кругленькі, на товстих ніжках, схожі на мамутів без хутра.

Кругленькі ящери тягали двоколісні возики, прикрашені яскравими стрічками, а верхові ходили під сідлами з високими луками. На верхових їздили тільки жінки, у возиках — чоловіки й діти.

На цій планеті панував матріархат — настільки жорсткий, що чоловіків сприймали як бездумну річ, власність без прав і свободи. Чоловік завжди був прив’язаний до дому: від народження — до дому матері, коли виходив за жінку — до дому дружини. Він не мав права виходити надвір без супроводу й дозволу, не мав права дивитись жінці в очі — не тільки своїй дружині, а й доньці. Не мав права й на власність, окрім прикрас, подарованих у день весілля — ті прикраси він даруватиме сину.

Жінка Іноти брала собі стільки чоловіків, стільки могла утримувати. Раніше їх могли продавати, обмінювати й навіть вбивати за підозру в зраді. Коли ж до влади прийшла Аята, продавати людей заборонили, та й правова система почала потроху захищати чоловіків. Їх врешті назвали людьми. Чоловіки почали боротися за власні права, та сторічні звичаї важко викорінити. Жіноча частина населення Іноти противилася новим законам і вимогам.

Назустріч Мілен на червоному гнучкому намарі їхала горда жінка з довгим волоссям кольору полум’я, у розкішному хутряному плащі та з непокритою головою. За нею на возику, якого тягнув товстенький, схожий на сріблястого бегемота пампум, їхали двоє її чоловіків і двоє діточок. Чоловіки мали на голові обов’язковий атрибут — накидку, яку утримував вінець. У багатійки чоловік у золотому чи ірідовому, у біднішої — у мідному чи дерев’яному.

Дерево на Іноті також цінували, адже тутешня рослинність була здебільшого кремнієва. Усі овочі чи злаки, що їх вирощували фермери в долинах гір, де вітри не видували ґрунт, завозили з інших планет й адаптували для бідних ґрунтів Іноти. Принаймні з водою не було проблем — численні ріки, повноводні озера й океан, який займав три чверті всієї поверхні великої планети.

Жінки тут носили капюшони чи шоломи, бо навіть найменшу прикрасу на голові вважали приниженням. Проте попри всю войовничість іноток, між ними ніколи не було воєн — лише військові змагання, де переможці здобували право служити у космічних арміях, чи грошову винагороду, призначену для навчання на інших планетах.

Початкова школа Іноти блискуче готувала майбутніх студенток відомих вищих закладів Ради. Інота знана за свої ремісничі школи, а речі, створені руками, дуже популярні на планетах Ради. Сюди прибували кораблі космічних торговців і закуповували ремісницькі вироби й твори мистецтва.

Лише три роки тому хлопчикам дозволили також здобувати освіту. Для них створили окрему школу, де навчали лише читати, писати, рахувати, готувати та шити.

Горда жінка кивнула й усміхнулася до чужоземки як до знайомої — такі тут звичаї. Руда вершниця може виявитися ким завгодно: науковицею, ковалькою, лікаркою, столяркою, ба навіть кондитеркою, але однаково буде носити меч на поясі — меч тут символ волі. Шкода, що загальновідомими є лише останні триста років — більше ніякої інформації про минуле цієї цивілізації не було.

Мілен відповіла жінці усмішкою. Чоловіки очей не піднімали й зосереджено вивчали блискучий сніг на бруківці.

Калтокійка згадала один випадок — може, й плітку, та надто вже правдоподібну. Один інопланетянин з планети, де патріархат такий самий закостенілий, як і матріархат на Іноті, у запальній суперечці вдарив свою дружину. Й сталося це посеред торгової площі Епо. Тієї ж миті інотки знесли йому голову мечами.

Тіло вбитого перекинули через стіну на космодром, а молоду вдову запросила до себе жити одна із шанованих жительок міста. Таке сестринство підтримує віра в Аннакому — праматір. Аннакома заповідала бути сестрами, любити, поважати й допомагати одна одній.

На планетах Гнізда віра в богиню була рідкістю. Є легенда, що Мардук, перший творець, наділяв своїх маоронгів лише чоловічим самоусвідомленням. Цікаво, звідки на Іноті віра в богиню з таким ім’ям? Є навіть однойменні квіти — великі та червоні, діаметром близько метра, з дев’ятьма пелюстками й чорною серединою. Здається, вони хижаки. Але вони ростуть на одній із планет Альянсу. На Іноті для них захолодно.

Мова на Іноті віддалено скидається на міжгалактичну. Може, перед цією матріархальною цивілізацією на Іноті була цивілізація, сумісна з галактичною спільнотою? Проте вивчаючи історію й характеристики планети перед цією розвідкою, Мілен не знайшла про це жодної згадки. Навіть Альянс не зазіхнув тоді на Іноту, хоча вона була близько до його кордонів.

Мимо тихо пролетів малий двомісний гравітатор із двома дівчатами. Біля одного з магазинів припаркований чотиримісний. І знову повз гравітатора проторохтів колесами возик. Переплітаються два світи.

Мілен вийшла на жовто-зелену, блискучу і слизьку бруківку головної площі Епо. Посеред площі, перед головним храмом Аннакоми, велика чаша з водою. Над чашею символ богині: коло зі спіраллю — символ вічності. Але вода в чаші, що символізує рух, замерзла, символ вічності вкрився намороззю, блискотів на сонці, ніби ірідовий.

За храмом, що дуже скидався на дисковий тедрол, із баштами, схожими на стабілізатори, височіла біла стіна. За стіною палац — Рородан, а також допоміжні споруди, будинки для тих, хто в ньому служить. То була закрита зона, яка займала, певно, пів міста. З інших трьох боків площу оточували двоповерхові будинки, і серед них — посольство Ради із символом спіралі на брамі.

Будинок посольства Ради п’яти галактик був зовні такий, як усі будинки Епо. Вікна з вітражем, низькі двері, укріплені витонченим, вправно викованим мереживом, плаский дах і внутрішній двір за високим парканом. Ганок, за місцевими звичаями, не зводили: підлога першого поверху мала бути на рівні землі, щоб людина не підносилася над тією, що дає життя.

Над дверима посольства камера спостереження. Мілен зупинилася, помахала рукою, щоб задіяти детектори руху, й двері відчинилися.

Вона увійшла до великого передпокою, де на блискучому паркеті лежав світлий килим із ледь помітним сріблястим візерунком, а в стіну було вмонтовано відеопроєктор — наче велике вікно, у яке видно море. Мілен впізнала пляж планети курорту Боару.

По гвинтових східцях зійшла струнка широкоплеча жінка з хвилястим і довгим — до колін — білим волоссям, у простій темно-сірій сукні вільного крою, з вишивкою. Вона простягнула до Мілен руки із щирою приязню:

— Мілен! Я рада бачити тебе. Ми тут скніємо від нудьги.

Дівчина, усміхаючись, відповіла:

— Сеом! Приємно і мені тебе бачити.

Батько Сеом — халкеець, мати — лелілатка, сама ж Сеом — напіворганік із білою кристалічною шкірою. Висока на зріст і сильна, як батько, струнка, як мати, і мала гарні тонкі риси обличчя.

— Тобі приємно мене бачити? — пирхнула Сеом. — У цьому стоялому маріархальному болоті? От чому я не пішла в оперативниці?!

— Нудьга, Сеом, — не проблема. Чи це не перед буревієм?

— Ні-ні-ні, не потрібно нам ніяких стихій.

— Що там поробляє твій чоловік? Я пам’ятаю, ти розповідала, як він вирішив вивчити місцеве життя, щоб написати свій новий роман, — пригадала Мілен.

— Не витримав і втік. Йому тут не було з ким поговорити по-чоловічому, а з місцевими дівчатами як із рівними він спілкуватися не міг. Хоча насправді його дратувала зверхність місцевих жінок і зневага до нього. А мені що робити? Мене також іноді дратує, що я тут маю поводитися як чоловік у нас! Хоча, якщо подумати, на більшості планет, де ми були, чоловіки ставилися до мене саме так, як місцеві жінки поставилися до нього. Він це сприйняв як норму. Є таки у Всесвіті справедливість. Тепер він пише книгу на Халкеї, щось про вплив віри та культури на розвиток людини. Назва серйозна, та, мабуть, знову про секс.

Сеом завжди розповідала про серйозні речі жартома. Та Мілен чудово розуміла її чоловіка: вихованцю вільної планети важко жити в законсервованому суспільстві Іноти, як жінкам з вільних планет важко у патріархальному суспільстві.

Сеом і Мілен піднялися на другий поверх. Сеом розповідала останні плітки Іноти, Епо й Рородану, а гостя уважно слухала, адже чутки завжди містили найбільше інформації. Несезонні явища, несподівані смерчі, потужні вітри, розповіді фермерок і поселенців про страшних монстрів. Зникають діти, дикі тварини вбивають людей. Над такими оповідками Сеом легковажно сміялася та казала, що неосвічені фермерки й тінь видадуть за казкового монстра. А щодо вбивств: не дивина, адже на Іноті всі жінки ходять зі зброєю, і поза столицею вбивство чоловіка досі не вважають злочином.

Затишну вітальню другого поверху було оформлено у лелілатському стилі: м’який килим, низенький стіл, оздоблений дорогоцінним камінням. Яскраві подушки. На столику стояли наповнені їжею тарілки, закоркована пляшка місцевої настоянки, солодощі і якісь плоди. Усе, щоб провести чудовий вечір з друзями.

Сеом полюбляла випити — у неї була майже стовідсоткова регенерація. Й вона знала, що Мілен, як металік, не відмовиться від рідини із градусом. Металікам іноді необхідний спирт для розрідження крові — хоча вони частенько зловживають спиртними напоями, як деякі люди солодощами. Проте сп’яніння у металіків короткочасне й діє як заспокійливий засіб.

Сеом вважала маленьку Мілен ледь чи не сестрою — та врятувала їй життя під час громадянської війни на планеті Лакруа.

Те, що там насправді відбулося, мало хто пам’ятає. Та Сеом запам'ятала усе подробицях. Батько був послом Ради на Лакруа.

На Лакруа напали, то були темні кораблі, й тьма солдатів із простими лазерами. На Лакруа не було власної армії. Міста захоплювали швидко, знищуючи малі осередки опору.

З динаміків кораблів нападників звучали погрози, що захищатися й тікати є злочином проти нової влади, яка несе зброєю просвітництво й правдиву культуру. Лунала незграбна пропагандиська маячня й погрози — за кожне порушення нових правил — смерть. Звинувачували Раду у злочинах проти людства.

Посольство Ради обстріляли. Поранена Сеом встигла втекти, та вулиці окупованого міста стали для неї пасткою.

Серед білосніжних будинків, водограїв, штучних водоспадів, квітів і різнокольорових дерев, на білому блискучому тротуарі під ніжно-зеленим небом, ходили чужинці, виламували розписані візерунками пластикові двері квартир, кричали, що очищають планету від паразитів. Усе ставало червоним від крові й чорним від вогню.

Армія галактичної армії та калтокійські найманці прибули на Лакруа через п'ятнадцять годин після вторгнення. Вони знищили кораблі загарбників і почали зачищати планету від окупантів.

Мілен була в групі зачистки: у звіриній трансформації. Знайшла у руїнах поранену й непритомну білокосу дівчину.

Очунявши на спині величезного звіра, Сеом не злякалася й навіть не здивувалася, тільки вхопилася за м’яке темно-сіре хутро, щоб не впасти. Притулилася до рятівниці й заплакала.

Сеом і Мілен сиділи на подушках за блискучим лелілатським столиком і згадували пригоду на Лакруа, пили солодкий мед — тіу: який виробляють лише на Іноті, п’янкий і приємний.

Прокинулася Мілен пополудні, коли Сеом повернулася з Рородана із запрошенням. Дівчині було призначено зустріч з чиновницею економічного відділу. Зранку наступного дня, після другого дзвону. Запізнюватися не бажано.

Гримнули двері, і до посольства увійшла — помічниця Сеом. Струнка, гнучка чорношкіра красуня, з попелястим довгим прямим волоссям і чорними очима без білків, народжена на планеті Катая. Після ночі, проведеної в будинку розпусти, задоволена життям і лагідна, наче кішка. Від неї пахло перегаром і парфумами. Туїта.

На Іноту її вислали після якогось гучного скандалу. Та Інота для Туїти, що курник для лисиці.

Тітка з ресторанчика принесла на обід щось печене, щось варене й смачні пласкі хлібці із сиром, а Туїта розкоркувала власні запаси меду. Вона розповіла про останні новини з ваоке — гарему Аяти, правительки-меолі. Зокрема про Дайкеро — його впорядника.

Дайкеро був другим чоловіком матері Аяти. Работорговці подарували його в гарем, ще зовсім юним, і отримали за той подарунок дозвіл торгувати людьми на Іноті.

Тоді помер батько Аяти. Дівчинка залишилася самотою серед пишних садів і кімнат гарему. Дайкеро теж ховався від усіх — для нього ваоке стало кліткою. Діти познайомилися, знайшовши прихисток під жовтим віттям дерева, що сягало трави. Аята притягла туди килим, Дайкеро — подушку. Хлопчик розповідав дивні історії, які вигадував, і свої мрії про Калтокію, планету, де стоїть військовий флот тисячі кораблів — флот найманців, воїнів-перевертнів. Дівчинка дарувала йому іграшки.

Матір Аяти наказала стежити за малими бешкетниками, проте не карати їх за витівки й непослух.

Та минули роки. Аята, за звичаєм, пішла на службу до космічного військового флоту — саме до калтокійців.

А Дайкеро виріс дуже вродливим юнаком. Мати Аяти призначила його своїм другим чоловіком і народила від нього свою другу доньку, Бетт.

Після смерті матері Аята отримала владу й запропонувала Дайкеро волю, та він звик до життя у ваоке й попросив посаду упорядника. Туїта говорила про нього, наче закохана дівчинка-підліток: розповідала, який він витончений та прекрасний.

— А чому помер батько Аяти? — пошепки запитала Мілен.

І Туїта теж пошепки почала розповідати, як улюблений чоловік колишньої володарки Іноти випадково зазирнув за завісу покоїв і закохався в охороницю. Закохані спробували утекти з ваоке, проте їх спіймали.

Наскільки повелителька любила свого чоловіка, настільки жорстоко покарала за зраду — наказала стратити обох на палі. Після страти тіла спалили, а імена їхні викреслили з книги народжених і не занесли до книги померлих. На Іноті це значило, що їхні душі ніколи не знайдуть спокою і не зможуть переродитися.

Мати Аяти була жорстокою ревнителькою стародавніх звичаїв.

Від цієї розповіді Мілен протверезіла. І подумала: добре, що Аята не успадкувала від матері кровожерливості.