Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Ґабрієлль наказував коротко — уривчасто, мов кинджал, що розтинає тишу. Безіменні ангели корилися йому беззастережно, наче були не воїнами світла, а рабами тьми. Крилаті, створені колись для співу гармонії, тепер сліпо виконували волю того, хто давно відмовився від небес.
Він знав цю стару базу до найдрібніших тріщин у стінах — кожен потік енергії, кожен вузол. Колись, тисячі років тому, Гавріїл особисто допомагав Мардуку — творцеві й повелителю — створювати цю мережу, що відкачувала силу з наймогутніших істот. Вони перетворювали живих магів і драконів на батареї, на поживу для слабших. Але Мардук загинув — пожертий власними експериментами. І Ґабрієлль, не змінившись анітрохи, просто знайшов собі нового господаря. Щоб коритися… зневажаючи… й ненавидячи.
Повітря в лабораторії дзвеніло — ніби саме каміння волало. Кірід і мармур, з яких було збудовано стіни, бриніли від перенапруги. Простір тут був стиснутий, як пружина — готовий зірватися в будь-яку мить.
Клітку відкрили.
Полоненого витягли з кірідових грат, що ще потріскували холодним вогнем. Ґабрієлль не довіряв мертвим — він знав, що навіть якщо серце дракона зупинилося, той усе одно може наробити біди. Тому поспішав. Але встиг ще й помилуватися.
Таке створіння…
Таке прекрасне.
У трансформації людини, але з чітким відлунням звіра в кожній лінії. Гавріїл відчував хвилю знайомого збудження — тонкого, отруйного. Йому завжди було солодко мучити красивих. Тих, хто викликав захоплення навіть у муках.
Гела поклали на мармурове крісло. Ремені — мов залізні змії — стягнули його зап’ястя, щиколотки, груди. Безіменні мовчки працювали, натреновані до автоматизму. І зверху — сітка. Поглинач. Сріблясті нитки, живі, ворушилися, наче дихали.
Ґабрієлль видихнув повільно, вдоволено.
І в цю мить Гел отямився.
Сині очі блиснули — спершу пусто, незрячо… Потім — паніка. Він намагався розгледіти, де перебуває, але образи танули. Свідомість ковзала, як камінь по льоду. Його нудило. Голова розривалася.
І тут — він відчув холод.
Холод, що обпікав, немов кірідові ножі проходили крізь тіло. Сітка ожила — запрацювала, і відразу ж почала витягувати силу, розшарпуючи її на волокна.
Гел заволав.
Його крик злетів у повітря — різкий, нестерпний, сповнений болю, що проникав глибше за кістки. Він тікав углиб мармурових стін, розривав простір, змушував тріпотіти найхолодніші душі. Це був не просто крик — це був відчай.
А Габрієль лише стояв поруч. Не кліпав. Не ворушився. І в глибині його погляду згасало щось нелюдське — щось, що давно втратило здатність до жалю.
Установка працювала ривками — чим більше болю, тим більше енергії. Габрієль стежив за кожним спазмом тіла на мармуровому кріслі, ніби диригував симфонією страждання. Коли крик стих, він підняв руку — поглинач вимкнули.
Повільно підійшов. Його кроки відлунювали в задушливій, електризованій тиші. Він схилився над тілом дракона — закривавленим, скрученим, але живим. У його очах — спотворена ніжність.
— Ну ж бо... — прошепотів. — Яке витончене створіння.
Гел розтулив пересохлі губи й хрипко прошепів:
— Хоч ковдрочку під спину постеліть… холодно.
— Скоро тобі стане гаряче, потерпи, — ангел з усмішкою провів пальцями по його щоці, торкнувся вологого волосся.
Гел скривився, але голос залишався твердим:
— Ненавиджу всіх Габрієлів, яких зустрічав.
— Та невже? — муркочучи нахилився ще ближче, спираючись ліктем об підлокітник крісла. — Зі скількома ти, маленький дракончику, мав честь?
— Вмикай свою гидоту, — прошипів Гел. — Бо ти — гірше.
— Ображаєш, космічне чудовисько. — Габрієль вирівнявся, віддав наказ: — Увімкнути. Десять хвилин.
Потужний розряд пройшов тілом дракона. Він не кричав. Цього разу тільки напружив м’язи, зціпив зуби. Судоми пронизували кожну клітину, а крізь його шкіру зривалися сліпучі іскри полум’я — дух вогню чинив спротив навіть на межі.
А потім — усе згасло.
Темрява впала раптово, ніби хтось закрив очі світові. У лабораторії стало тихо, як у вакуумі далекого космосу.
Габрієль, чий зір прорізав пітьму, знервовано озирав систему. Його погляд завмер. У кутку сидів кіт. Білий, пухнастий. В його пащі — кабель, що іскрив.
Кіт сяяв. Його шерсть потріскувала розрядами. Він задоволено мурчав.
— Ти що, волохата потвора?! — закричав Габрієль, і зірвався з місця, втрачаючи всю ангельську велич.
Кіт спокійно опустив кабель... просто в калюжу, яку щойно залишив. Кабель з шипінням торкнувся рідини.
БАХ!Усе вибухнуло. Спалах осліпив. Енергія вибила систему.
Гел захрипіло засміявся, його сміх лунав, як виття зламаного механізму. Затискачі відпустили руки — і він зісковзнув з крісла на холодну підлогу, зламаний і вільний.
— Так вам, збоченці, — прохрипів. — А кицюнка — ще та вигадниця.
Безіменні ангели завмерли — страх заскреготав між їх крилами. Вони не наважувалися ступити крок.
А от Габрієль кинувся вперед — мовчки, з люттю. Його тіло сяяло, він був вищим за дракона, сильнішим… але не швидшим.
Гел вистрілив кулаком знизу в щелепу. Гостро, точно, з усією вагою болю. Хруснуло.
Габрієль злетів у повітря й гепнувся об підлогу.
Кіт — уже поруч — голосно й сердито нявкнув, наче казав: досить розважатися, тікай!Гел втер кров із губ, озирнувся — аварійне освітлення блимнуло. Він кинувся слідом за котом, шкутильгаючи, але з вогнем у грудях.
Коли система перезавантажилась, безіменні побачили зруйновану лабораторію, задимлений трон мук і Габрієля, який лежав серед уламків, розгублено дивлячись у стелю.
Із темряви ще лунало: — Киця — наша головна зброя… ви ж не знали?
Коридори пульсували червоним світлом тривоги. Сирени вили у високочастотному ритмі, і металеві стіни, немов живі, здригалися від відлуння вибуху. Гел біг. Шкутильгав, ковзався у власній крові, обпікав долоні об розпечені панелі, та не зупинявся.
Кіт мчав попереду — білісінький, мов блискавка серед диму.
Кожен крок Гела — відлуння болю. Але це був не біль тіла. Кірідовий павук, той маленький мерзотник з чорно-синім панциром, усе ще сидів у ньому, обплутав серце і нервову систему мікронітями.
Кожен удар серця віддавався рвучким спазмом. Наче чужі пальці стискали м’язи зсередини.
“Я можу бігти… але вони все одно мене вспійиають.”
Гел влетів у бічні двері — автоматичний замок захрипів, але пропустив. Він зірвався з ніг, впав на металеву підлогу, ковзнув і вдарився об стіну. Подих збився. Долоні тремтіли.
Кімната була технічною — скупчення труб, панелей, датчиків. Тиша.
Він відштовхнувся від підлоги, спиною вперся в щось тепле, гуде — ймовірно, реактор охолодження. Обійняв себе, згорнувся. Пульсуючий біль, як голки, вколював в серце.
“Це марно. Їм не треба наздоганяти мене. Вони просто натиснуть імпульс — і я впаду на коліна. І навіть цього не зможу зробити з гідністю. Бо вони тримають мене за нитки.”
Очі обпікала злість. Він ледь стримувався, щоб не загорітися — не видати себе.
" Я — експеримент. Іграшка з вогнем усередині. А павук — ключ до клітки.”
Його пальці судомно стиснули власне коліно. Під шкірою щось посіпувалося — ниті павука.Гел скривився, втупився у стелю, вкриту сенсорами, й раптом відчув — спогад пробився крізь усе.
Марк.
Його очі. Його рука, простягнута крізь ґрати кірідової клітки в котру він так легко потрапив. І його спроби звільнити його. Гел бачив, що кірід і йому завдає болю, хоча на звичайних людей він не має впливати.
«Хто ж ти такий Марку?»
Вкотре задався він питанням. Він не був схожим на дракона, але в ньому текла його кров.
« Невже ти напівкровка, Марку?»— прошепотів Гел.
Кіт жалібно нявкнув притисся до його тремтячої руки.
Цікаво, чи знає той рудий про свою силу? І якщо він дійсно напівкровка то хто знає якою силою володіє? Ким була його мати?
Його обличчя змінилось. Гнів згорів. Лишився попіл провини. І біль — глибший за павукові ниті.
«Де ти, Марку?.. Живий? Чи твоє тіло вже теж під’єднане до цієї сраної машини?..»
Гел скривився, згріб волосся, уперся чолом у коліна. Пульс — прискорений.Павук це відчував. Із середини.
— Ну ж бо, — прошепотів він крізь зуби. — Зроби хід, тварюко… вбий мене… чи дай мені хоч секунду, щоб дістатися до нього.
Кіт повернувся, зупинився в проході. Його очі сяяли електричним світлом. Він нявкнув, але тихо — мов запрошення. Або… мов відповідь: він ще живий.
Гел повільно підвівся, вчепившись за трубу.
— Ми знайдемо його, кицю. Ми не залишаємо своїх. Але спочатку необхідно витягти цю гидоту.
Він зупинився перед одними з багатьох дверей і штовхнув їх. Вони легко піддалися і він опинився в пустому приміщенні.
Гел зачинив двері кімнати за собою — вони з глухим клацанням замкнулися автоматично. Сіра металева порожнеча приміщення, лиш кілька миготливих панелей на стінах, світло тьмяне, майже неприродне. Усе довкола — холодне, байдуже. Простір, де не має бути болю. Але біль тут — усередині нього.
Він повільно сповз уздовж стіни, дихаючи уривчасто, тримаючись за груди. Павук — той самий кірідовий паразит — стискав серце. Металеві лапки, врослі в тканини, передавали кожен рух, кожну думку, кожну емоцію болем, що розливався пекучими хвилями по всьому тілу. Ще трохи — і він знову почне корчитися. Вони створили цю тварюку спеціально, щоб приборкувати сильних. Щоб ламати дух.
Але він — не ламався.
— Треба вирвати тебе, падло, — прошепотів Гел, голос хрипкий, вологий, вичавлений з останніх сил.
Розстебнув сорочку, під шкірою — дивовижне видовище. Між ребер, ближче до серця, металеві щупальця пульсували зеленим вогнем. Наче якась інопланетна квітка проросла в ньому зсередини. Всі спроби витягти павука без спеціальних інструментів — смерть. Але смерть була краща за поневолення.
Гел натиснув пальцями біля вузла — різкий біль прострелив хребет. Він затис зуби, закривав пальцями рот, щоб не закричати. Його обличчя перекосило, по лобі побігли краплі поту. Він почав розтискати панцирні хітинові пластини навколо осердя — пальці в крові, зламані нігті, гаряча рідина змішувалася з павучим слизом.
Кожен рух — як ножем під ребро. Світ миготів. Зір розмивався. У вухах — шипіння, як у реактора. Але він тиснув далі. Тиснув і виривав. Ще трохи.
І нарешті — павук вискочив із тіла з хрипким дзижчанням, ще живий, ще ворушився. Гел кинув його на підлогу, розчавив п’ятою. І лише тоді дозволив собі впасти на коліна.
Його тіло здригалося у конвульсіях. Удар за ударом болю котився з грудей до кінчиків пальців. Його магія не захищала — навпаки, вона горіла всередині нього, розпечена й втомлена. Кров капала з грудей, із рота, із пальців. Дихати було важко.
Він прошепотів:
— Марку... Ти живий?
І втратив свідомість, впавши на металеву підлогу, серед світла, що блимає, і тіні, що знову згущувалися в темряву.
