Спочатку:
На сторінку книги
Глава 8. Голос долі
Батьки Лєї сиділи в кабінеті, тримаючи в руках її записку. Слова були прості, але кожна літера різала серце:
«Ми з Адамом вирішили піти. Ми любимо одне одного й хочемо жити власним життям».
Мати плакала, її плечі здригалися від ридань, а батько ходив кімнатою, не знаходячи спокою. Його кроки відбивалися від стін, наче удари молота.
— Вона ще дитина… Як вона могла так вчинити? — його голос був сповнений гніву й болю.
Мати підняла очі, повні сліз, і прошепотіла:
— Вона зробила вибір… але чому саме такий?
У цей момент до кімнати зайшли слуги. Вони переглянулися між собою, ніби вирішуючи, хто наважиться заговорити. Нарешті один із них ступив уперед і сказав:
— Ми бачили, як вони йшли. І ми зрозуміли: це вже не наша справа. Вони люблять одне одного, і доля вирішила за них.
Батько різко обернувся, його очі палали.
— Ви хочете сказати, що ми повинні змиритися?
— Ви повинні прийняти, — відповів інший слуга спокійно, але твердо. — Бо якщо будете боротися, втратите їх назавжди.
Мати схлипнула, її голос був тихим, але сповненим відчаю:
— Але ж вони наші діти…
— Саме тому, — тихо додав слуга, — що вони ваші діти, ви повинні дозволити їм бути щасливими.
У кімнаті запанувала тиша. Батько зупинився, його суворе обличчя змінилося — гнів поступився місцем роздумам. Він відчував, як його гордість бореться з болем, але слова слуг звучали як істина, яку неможливо заперечити.
Мати стиснула записку так сильно, що папір зім’явся в її руках. Вона прошепотіла крізь сльози:
— Можливо, ми не можемо змінити їхній вибір. Але ми можемо залишитися їхньою сім’єю.
Батько опустив голову, його плечі злегка здригнулися. Він зрозумів: любов дітей — не ворог, а виклик, який вони мають прийняти. І вперше в їхніх серцях з’явилася думка, що боротьба лише відштовхне їх ще далі, а прийняття може повернути їх назад.
