Раді Вас бачити!

Ніхто не очікував, що станеться така трагедія. Величезний зсув цієї ночі поглинув дамбу, бурхливим потоком вода вийшла із-під контролю і брудною масою знесла частину лісу, схил на якому відпочивали діти, і навіть невеличке село у підніжжя гори. Виглядало все так, немов чудовисько з бруду, зі зламаних дерев і каміння, люто рвало все в шмаття і розкидувало навкруги. Не вціліло нічого. Хлопців, що були з Оленою, не знайшли навіть тіл. Саму Олену з тяжкими травмами знайшли у берега річки під зваленим деревом. Вона єдина, хто вижив цієї ночі.

Коли вона ненадовго приходила у свідомість, небо було затягнуте чорнющими хмарами, ось-ось повинна була початись злива. Рятівники поспішали, бо потік бруду міг відновитись, і тоді вони і самі можуть полишити тут власні життя. Знов відкрила очі Олена, коли по обличчю холодними краплями била злива. Вода здавалась гострою, кожна крапля холодним ляпасам змушувала приходити в свідомість і знову, і знову відчувати цей біль. Єдиний доказ, що вона ще жива. Бо все інше тіло здавалось невагомим, немов не належало їй зовсім.

Остаточно до тями прийшла вона лише в лікарні. Холодне біло світло, тепла ковдра і жахливий біль від кожного подиху. Так вона відчула себе закритою в клітці власного тіла - щоб вона не робила, кінцівки її не слухались, а все тіло боліло так, що хотілось кричати. Навіть власний голос її зрадив і полишив. Дівчина беззвучно хрипіла, випалюючи сухі звуки, не схожі на слова. Лікарі приходили з сумними поглядами, качали головами, усміхались і казали підбадьорюючи слова, в яких не було правди.

Перші дні Олена майже не могла спати. Дихання ставало чимось таким, що треба контролювати: занадто глибоко - боляче, занадто мало - головний біль кричить, що повітря недостатньо. У роті пересохло, а в горлі слина перетворилась в грудки, від чого навіть ковток був пекучим і болючим, з присмаком гірких ліків. Боротьба виснажувала. За декілька днів їй лише змочували губи серветкою і не давали пити. Їй дуже хотілось нарешті втамувати спрагу, але ніхто не розумів звуки, які вона видавала намагаючись просити.

Вночі дівчина майже не спала. Очі пересихали, дивлячись у вікно, туди де свобода, туди де рух і життя. Місячне сяйво промінням торкалось її тіла і тоді, відчуваючи як від втоми гудить біль у скронях, вона закривала очі і відчувала - в грудях муркоче. Лише тоді вона засинала і біль на деякий час полишав її. Це знайоме, заспокійливе відчуття було єдиним, що втамовувало спрагу відпочинку і дарувало забуття.

А потім приходили сни, які були немов наяву. Їй здавалось, що ось вона знов не в лікарні. Але лежить. Тілу м'яко і болі нема - вона лежить на м'якому мосі, що вкриває невеличку долину. Навкруги ростуть квіти і тінь від величезної сосни не дає сонечку занадто припікати. Сонечко високо, так високо, що від його проміння зовсім не спекотно. Навіть прохолодно. І вона розуміє, що прохолодно лише у стороні живота. Дівчина підводиться на ліктях і бачить, як з живота стирчить гілля, а з нижньої частини тіла дуже швидко виростають величезні червоні маки. Не боляче. Але... тіло розривають рослини, в паніці вона хапає і вириває їх руками.

Та вони ростуть занадто швидко. Підіймаються з її грудей, їх налиті колоски-голівки, швидко відкриваються на зустріч сонечку - холодному і неупередженому. Червоні квіти так високо. Більше Олена не пручається. Лежить і дивиться в небо, аж поки не відчує, як тепло у грудях. Вуглик гріє. Вуглик муркоче. Створіння, що зігріло душу і врятувало її - воно все ще було там і зцілювало її.

Можливо, це було не перше чудодійне зцілення на практиці у лікарів, але за перші п'ять днів Олена вже змогла вставати, біль став менший. Синці і забої майже зійшли, а надламана кістка бедра зросталась набагато швидше, ніж очікувалось. Тіло нарешті почало слухатись її. Яка все таки насолода розпоряджатися власним тілом. До того ж вона нарешті втамувала спрагу. Випила цілу пляшку води, а потім горло стискало від блювання, виявилось, що пити багато одразу дурна ідея.

Десь на другій неділі перебування у лікарні, приїхала мати. Вони довго мовчки сиділи і дивились одна на одну, не знаючи що сказати. Мати Олени працювала швачкою, з ранку до ночі біля швейної машинки, вирватись сюди було нелегко. В її очах було виснаження, втома і тривога, яку неможно випускати. Сльози, яким не можно вирватись на свободу, закуті у стриманість "сильної" жінки. Тому Олена розплакалась сама і обійняла мати. Бо якщо не вона, то... хто?

За два тижні Олена вже виходила у двір гуляти. Життя не здавалось більше кліткою. Хотілось жити і відчувати щось нове. В ній немов щось помінялось. Щось, чого вона не розуміла. Але кожну ніч вже по звичці чекала, коли Вуглик у грудях замуркоче. Про таємниче створіння, що живе у неї в душі вона авжеж нікому не сказала. Хіба їй ще у психотерапевта побувати? І матері вона теж не розповіла про це відчуття. Да і не змогла би. Голос повністю так і не повернувся до дівчини, тому вона вчилась мові жестів.

Вуглик з того часу в річці тільки спав. Він більше не озивався, але кожну ніч зцілював тіло Олени і вона любила засинати під цей звук. А ще окрім муркотіння, вона відчувала аромат лісових фіалок, дикого чебрецю на узліссі, духмяної м'яти на берегу річки і колискову вітру, що гойдає в лісу гілля.

Мати поїхала назад до дому через кілька днів. Там її чекала робота-дім-робота, саме звичний для неї графік життя. Батько навіть не подзвонив, але він завжди холодно відносився до дочки. Так було не завжди. Олена пам'ятала, що років у п'ять батько вчив її боксувати, бо раніше був боксером, брав з собою дивитись боксерські матчі по телевізору, обіцяв узяти на рибалку разом з братом. А потім він був тільки з старшим братом і Олена чула у відповідь звичне - не дівчача справа. Здається у їх родині втратили відчуття кохання і дорослі, і діти. Воно пішло непомітно, поринаючи у будні завжди зайнятих справами і працею людей. Немов та ріка, у глибині якої ховались голодні духи. Мабуть, їх жадібний голод за живими почуттями був такий болючий, що людське вони вже втратили...

Дівчина багато думала ці дні. Після одужання вона не поїхала додому. В серці була спрага до чогось нового. Це відчуття тягнуло її кудись далеко, у прірву пригод, які вона не могла собі сплатити. Нове вартувало грошей, яких не було у середньої сім'ї на межі бідності.

Не маючи вибору, Олена залишилась у містечку, недалеко від того місця, де майже загинула. Винайняла маленьку квартирку на 3 етажі, в якій з чудового був тільки крайовид на ліс та гори, що кожен ранок покривався сивим примарним туманом. Це повертало у відчуття холоду і жаху, заставляло згадувати примарну річку голодних духів, що рвали її душу на шмаття. Дівчина закривала очі, сідала, підтягнув коліна до підборіддя і тихо плакала, тремтячи усім тілом, аж поки тепло у грудях і муркотіння не заставляли її пірнути у вирій снів.

У снах вона чомусь завжди була не собою. Одного разу вона була чорним котом, якого звали Вуглик. Кіт був чорний повністю, ні шерстинки білої. Очі жовті, як лимонний місяць. Вони сяяли у темряві і бачили такий загадковий мікромір, який ніколи не побачити людині. Чутні вуха хапали звуки, перетворюючи у голові їх на величезний радар - ось там миша, там птах, а за бочкою малий пацючок. Ніс добавляв цій карті аромату. Так на радарі з'являлись невилички їстівні скарби - шматочок яєшні на ковдрі, булочка під кроватю, котлетка що впала під стіл, кісточка на сміттєзвалищу. І авжеж Вуглик був домашнім котом. Рано забраний від матері краще за всіх він розумів хазяйку, яка вигодувала його. Він обожнював цю стареньку жінку. Хоча він був не єдиним котом у цьому домі, лестощів та уваги йому вистачало.

Вуглик був ще молодим. Але його щасливе життя так зненацька закінчилось. Одного разу він відчув тривогу у душі, хазяйка вийшла з дому, забувши зачинити двері. Старенька впевнено йшла, опираючись на палицю, а кіт непомітно рушив за нею. Стільки запахів і звуків, гудіння автомобілів і яскраві вогні вивісок плутали котика, але він не відстав. Старенька зупинилась біля переходу через великий рух автомобілів, зняла окуляри ретельно протираючи їх. Інші авто почали зупинятись, здається світлофор показував зелений для пішоходів. Кіт зупинився, дивлячись, як старенька рушить вперед. Він тихо мяукнув, привертаючи до себе увагу, але вона не чула у цьому шумі його благання. Вуглик міг тільки спостерігати, як залізна бляшанка з п'яним водієм всередині пролетить так швидко, що стареньку підкине вверх і джбурне об землю. Вона навіть не встигла злякатись. Життя полишило її зненацька, так що Вуглик бачив, як її душа розгублено дивиться на власне тіло на землі.

Хтось каже, що коти живуть лише інстинктами. Приживаються біля людини заради смачної їжі і теплого кутка. Дають себе кохати і дбати про їх пухнасті дупки. Але, коли Вуглик побачив смерть старенької, навіть Олена відчула біль у серці. Цей біль шумів у вухах, давив на скроні, стискав все у середині і заважав дихати. Від цього почуття вона прокинулась і довго сиділа у кутку кроваті. Такі щирі і справжні почуття невже лише сон?

Щоб вижити самій у містечку, вона авжеж пішла найматися на роботу. Для когось це був би подих нових можливостей, а ось для Олени це був марафон пригнічення власних бажань, бо такої роботи яка їй подобалась би схоже не існувало. Вона не була ледачою, навіть навпаки іноді занадто енергійною - просто доступні вакансії не задовольняли її побажань. За цю неділю вона вже побувала продавцем у продовольчому магазинчику, пішла звідти на другий день, дізнавшись, що м'ясу там вже декілька неділь і його миють з миючим засобом щоб не тхнуло. Побувала прибиральницею, щоб дізнатися, що окрім прибиральниці ти ще покоївка, секретар і мусорне відро під гарячу руку. Спробувала найнятися на кухню, помічницею для кухарів, але і там не вдалось надовго зупинитись.

Останнім варіантом була робота кур'єра. Доставки були різні. І в сусідні села, і по цьому невеличкому місту. Посилки теж різні, але загалом газети, маленькі речі або пакет з продуктами. Вона попросила в матері гроші вперше. Була дуже здивована, коли мати погодилась переслати гроші через неділю, бо загалом не сподівалась на добру відповідь. Майже завжди у родині на першому був брат і його потреби. Олена каяла себе за ревнощі, бо роками їй казали - ревнувати до рідних, то гріх. Доволі часто, коли вона намагалась здобути теж саме, що і брат, їй казали - не будь злою і ревнивою, це ж твій рідний брат. Тепер вона була далеко і самостійна. Позаду роки технікуму, може було б вчитися далі але де взяти гроші... А де працювати і ставати на ноги - чому не в цьому мальовничому краю? Далеко від рідних, для яких вона була майже чужою.

Цієї ночі вона знов була котом. Вуглик шипів, ричав, кидався на клітку,але він уже був у пастці. Наляканий і розгублений, він тулився спиною до угла пластикової коробки. Величезні очі повні жаху дивились у звичний світ, який перетворювався на пекло. Кімната, двір, крісло, альтаночка біля вікна. Все забиралось, виносилось, чужі люди швидко ходили туди-сюди. Як знамо, цих людей при житті старенької не було ні разу, але після смерті... житлова площа одразу знайшла нового хазяїна, ось тільки вихованці йому не потрібні були. Брати і сестри Вуглика теж були у пластикових коробках. Такі ж налякані і голосно кричали, звали хозяйку-стареньку, яка більше ніколи не прийде. Вуглик вже казав їм про це, але вони не вірили. Життя не може так зненацька перетворитись в пекло - хто в таке повірить?

Потім коробки затягнули в велику вантажівку. Такі машини кіт бачив вперше. Вона була така довга, багато коліс і смерділа ще гірше, ніж припарковані авто біля дому. Тварини налякано притихли. Коробки ставили одну на одну, так що навіть деякі могли дотягнутись один до одного лапками. Стало трішки менше мявкотіння, бо коли разом - не так страшно. Двері вантажівки закрились. А потім щось сталось. Щось - тому що ніхто не встиг нічого зрозуміти, як почалось щось страшне, жахливе, болюче. Різка зупинка, ящики стали падати, деякі ламались. Стінки вантажівки сплющились, розчавлюючи деякі з ящиків. Вуглик чув як затихало мявкотіння, як обривались крики його друзів. Його ящик теж упав, але трішки далі від інших. Вони всі кричали і він теж. Але щоб воно не відбувалось, ставало лише страшніше і забирало життя миттєво. Дихати стало нічим. Гіркий дим заполонив усе навкруги, температурі росла і стало здаватись, що дихаєш вогнем. Вуглик вже не міг кричати. Очі заполонило чимось чорним і крики смерті не втихали до його власного останнього удара серця... Останнє, що він бачив, то це примарні ланцюги, що хапали душі людей і тварин. Вони немов хижі тварини, хапали за шию, скручувались ошийником і тягнули кудись.

Олена різко сіла на кроваті і заплакала. Така жага до життя в останні митті життя,те відчайдушне прохання - я хочу жити! врятуй мене - воно так знайоме. Бо ж вона і сама була, як той кіт у палаючій вантажівці посеред ріки мертвих.

Вони були занадто схожі. Три душі - немовля,що хоче жити, кіт,що хоче вижити, дівчина, що хоче випірнути з річки - тепер все це було її долею, здобутим скарбом життя, що вона понесе далі.