Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
†Рагнар†
Фамільяр та нова юристка безперервно порпалися в паперах, навіюючи на мене нескінченну нудьгу. Навіть добре, що в мене були інші важливі справи, якими я мав зайнятися невідкладно.
— Роботи набагато більше, ніж здавалося на перший погляд. Усе надто заплутано. Ми вже виявили кілька сумнівних і підозрілих документів, які потребують детальної перевірки та значно більше часу... — почав бубоніти фамільяр, навіюючи на мене нову хвилю сонливості.
— Коротше, — роздратовано махнув я рукою.
— Гадаю, було б доцільно, якби Аріель деякий час пожила в одній із вільних кімнат маєтку, щоб не витрачати час на дорогу, — з благальним поглядом глянув на мене хлопчисько.
— Мені абсолютно начхати, хто тут житиме і з ким ти збираєшся кохатися. Головне, щоб мої розпорядження виконувалися бездоганно, а в маєтку панував порядок, — я поважно підвівся з крісла. — До того ж у мене є невідкладні справи за межами міста, тож ти сьогодні залишаєшся за головного.
— За... головного? — фамільяр гучно ковтнув слину, втупившись поглядом у підлогу.
— Я нечітко вимовив?
— Ні, усе зрозуміло, — поспішно кивнув хлопець.— Смартфон не забудьте.
— От і молодець, — мовив я, взявши свій смартфон та виходячи з кабінету.
На ґанку на мене вже чекав лімузин, а біля нього — особистий водій. Опинившись у м'якому шкіряному салоні, я кинув коротку вказівку:
— За місто. До старої каплиці.
Стара каплиця за містом, давно покинута людьми, перетворилася на мовчазну пам'ятку колишніх століть. Колись священне місце поклоніння смертних тепер стояло пусткою, нікому не потрібне. Усередині панували цвіль, густий пил і завіси павутиння. Кілька дерев'яних лавок остаточно прогнили від вогкості.
Я спустився старими кам'яними сходами до підвалу, де, судячи із розсохлих, згнилих діжок, колись зберігали вино для пастви. Підійшовши до глухої стіни, на якій ще ледь помітно проступав герб нашого благородного роду, я приклав долоню до холодного каменю. Пропустивши крізь кожну цеглину низькочастотну телекінетичну вібрацію, я змусив кладку піти тріщинами. Масивна стіна з глухим гуркотом обвалилася, відкриваючи вузький прохід до підземної печери.
Колись наш рід володів цілим містом глибоко під землею. На поверхню ми виходили лише заради полювання. Та все змінилося після вбивства Першопричиного — найпершого з нас. Найганебнішим було те, що його вбив не серафим. Його вбив із наших, поглинувши його кров і привласнивши прадавню силу. Саме тоді почався занепад нашого роду.
Зазвичай жінок-вампірів завжди було значно менше — рівно стільки, скільки потрібно для продовження чистокровної лінії. Cтворенні дикиі напівкровки , яких створювали укусом через кривавий ритуал, не вважались частиною нашого раси. І річ була зовсім не в якійсь упередженості чи дискримінації... Просто вампірші вкрай погано контролювали власну жагу до крові. Вони вбивали не заради прожитку чи збереження влади — вони вбивали заради розваги.
Жорстокі вбивства людських дітей та купання у кривавих ваннах стали останньою краплею нашого терпіння. Попри те, що Баторі була дружиною Першопричиного, вона мала бути суворо покарана й знищена. Але ми запізнилися: вона встигла перегризти йому горлянку і випити все до останньої краплі. Її міць стала воістину жахливою, та все ж ціною життів десятків найкращих із нас її вдалося зупинити — проте, на превеликий жаль, не вбити. Замурована на найглибшому рівні катакомб і скута кривавою печаттю, вона мала сидіти там у темряві й чекати на Страшний Суд.
Однак печать потребувала постійного оновлення. Нас, чистокровних, лишилося зовсім небагато, тож ми несли варту по черзі, по двоє, живлячи печать власною кров'ю: хтось поринав у віковий сон, а хтось пильнував кордон.
Століття навчили мене, що довіряти можна одиницям. Мій сон охороняв Лікаон — старий досвідчений вовкулака чудово знав, наскільки небезпечною є Баторі і як важливо вчасно оновлювати закляття.
Та коли я прокинувся раніше призначеного строку і не відчув у Нічгороді жодної живої душі нашого роду, у мене виникли дуже погані передчуття.
Лабіринтом кам'яних печер я рухався вглиб, аж поки не вийшов до краю величезної прірви. Розправивши за спиною широкі перетинчасті крила, я безшумно спланував униз, спускаючись на наступний ярус древніх катакомб. Не знаючи точного шляху й не вміючи обходити прадавні вампірські ілюзії з фальшивими проходами та поворотами, тут можна було блукати вічність і ніколи не знайти виходу.
Зрештою я дістався ще одного переходу. Стерті часом кам'яні сходи вели ще глибше в надра землі.
Я спускався все нижче, до перших передсмертних ознак нашого загиблого міста. З глибини долинав знайомий звуковий супровід — ритмічне цукотіння пазурів об каміння
Дикі вампіри, напівкровки, колишні фамільяри, яким господарі колись подарували довге життя. Зазвичай їх використовували як живу силу у війнах та вірну прислугу. Вони харчувалися кров’ю, але не мали ані величі чистокровних, ані здатності обертати інших. Проте їхньою головною зброєю завжди була кількість.
Я щиро сподівався, що за ці віки вони виздихають голодною смертю, але помилився. Схоже, вони пристосувалися: живилися щурами, кротами, а подекуди — й одне одним.
У темряві то тут, то там спалахували їхні очі. Крізь подрані шматки ганчір'я виднілася бліда, майже прозора шкіра — хоча більшість взагалі не обтяжували себе одягом. Кістляві кінцівки з гострими пазурями, жовті, гострі як бритва зуби, повна відсутність волосся, а там, де мали б бути геніталії , були лише виродливі, незрозумілі нарости.
Проте навіть у такому дикому стані вони залишалися покірними інстинктам: первинний страх перед вищою кров'ю тримав їх на відстані.
Я йшов у глиб катакомб, на мить зупиняючись біля реліквій нашої колишньої величі, які ледь проступали у блідому фосфоресціюючому сяйві сталактитів. Зруйновані величні статуї, потріскані фрески та арки, на яких у вічному камені застигла наша славетна історія.
Нарешті переді мною постали руїни нашої Цитаделі, де за давніми печатями ховався вхід на нижній поверх. Але разом із ними я відчув щось інше. Дуже знайомий запах...
— Рррагнаре, — пролунав голос із чорної пащі великої печери.
— Ахан?! — запах і голос не залишали сумнівів. Але все в цьому звуці кричало про потворну зміну.
— Рагнаре, давно не бачились... мхахахаха. Ти прийшов навіть раніше, ніж ми на тебе чекали. Але... водночас і запізно.
Підземний простір здригнувся від важких, гучних кроків.
Він з'явився з мороку руїн, нависши над розбитим камінням важкою, похмурою масою. Ахан більше не нагадував аристократа — тепер він здавався кошмарним, спотвореним велетенським кажаном. Усе його могутнє тіло вкривала густа жорстка шерсть попелясто-сірого відтінку, а вздовж хребта здіймався гребінь із гострих, мов леза, шипів.
У напівтемряві зруйнованого залу виблискували його сліпі, бліді очі, позбавлені будь-якого живого тепла. Найстрашнішим видовищем була хижо вискалена паща з довгими, химерно вигнутими іклами, що сочилися смертоносною загрозою. Велетенські вуха-локатори нашорошено ловили кожен мій подих, а потужні лапи з кривими пазурями шкребли каміння.
Він затуляв собою майже весь прохід печери.

— Що це... що з тобою сталося? — я ніяк не міг збагнути, як чистокровний міг скотитися до такого жаху.
— Вона дала нам сили, Рагнаре. Ми чули її голос там, із безодні. Вона надзвичайно переконлива. І вона дала нам те, чого ми прагнули, — Ахан повільно, невідворотно насувався на мене на своїх масивних лапах.
— Ви її звільнили? Ідіоти! Що ж вона вам пообіцяла? Шерсть? — я бачив, як у тіні ворушилися десятки диких вампірів. Деякі з них мали крила — ніколи не було у нечистокровних.
— Силу та можливість побудувати новий світ. Там... нагорі. Вона годує нас, а ми накопичуємо сили, — Ахан повільно наближався до мене незграбною ходою. — Ти теж можеш бути з нами, Рагнаре. Повернемо собі нашу колишню велич.
— Це жалюгідна пародія, а не велич, — ця деградація не мала нічого спільного зі справжнім благородством нашого роду.
— Ми шукали тебе, Рагнаре... Обшукали всі склепи, усі найтемніші закутки. Але навіть твого запаху не відчули.
«Звісно, вони не відчули. Хто краще за всіх знає, як приховати чийсь запах, ніж старий вовкулака? Хоча сумніваюся, що вони шукали мене заради міцних братерських обіймів», — промайнуло в голові, поки я спостерігав, як Ахан підходить дедалі ближче. Я вже відчував гарячий смердючий подих із його пащі.
— Де інші? — сухо запитав я, хоча підсвідомо вже знав відповідь.
— Більшість виявилися надто недалекоглядними. Дотримувалися застарілих правил і кодексу. Кодексу, який і привів нас до занепаду. Але ми з Карміллою бачимо значно ширше... і далі.
— Двоє? Від усього роду залишилися тільки ви двоє?
Ахан хрипко засміявся, хоча ці приглушені горлові звуки вже важко було назвати сміхом.
— А тепер я поставлю запитання тобі, Рагнаре... Служити чи померти?
Двоє бридких диких вискочили з тіні, намагаючись застати мене зненацька, але до швидкості чистокровного вампіра їм було далеко. Першого я перехопив у повітрі за руку й з розмаху жбурнув у кам’яну стіну. Другого схопив однією рукою за горло, а іншою наскрізь пробив йому груди, вириваючи спотворене чорне серце.
Перший дикий уже звівся на ноги й бездумно кинувся в обійми власної смерті. Пробити його крихке мутоване тіло руками й розірвати навпіл не вартувало жодних зусиль.
Я миттєво телепортувався, уникаючи важкого удару лапи Ахана. На відміну від безмозких диких, убити чистокровного — завдання зовсім іншого рівня. Повністю знищити серце й відокремити голову — єдиний спосіб остаточно покінчити з таким супротивником. Причому обов’язково треба зробити і те, й інше. Але спочатку доводиться буквально випалювати життєдайну силу крові з його тіла численними глибокими ранами, змушуючи витрачати колосальні резерви на регенерацію.
Ахан зробив шалений ривок у мій бік, мимохідь роздавивши ще одного дикого, який вистрибнув із темряви саме на те місце, де я щойно стояв.
Хоча завдяки проклятій крові Баторі Ахан став фізично сильнішим за мене, він повністю втратив колишню швидкість. Це й було моєю головною перевагою.
Ахан знову рвонув на мене. Я різко змістився вбік — рівно настільки, щоб пропустити його повз і водночас залишити глибокі криваві борозни від власних пазурів на його передпліччі. Він миттєво розвернувся, та я скористався моментом, знову врізався в його бік і роздер шкіру на ребрах. Розлючений Ахан заревів і відкинув мене потужною телекінетичною хвилею, що вирвалася просто з його пащі.
Один із диких, скориставшись моєю миттєвою знерухомленістю, вчепився жовтими іклами мені в плече. Звірським рухом відірвавши паразита від себе, я вирвав йому серце й жбурнув тіло простягнутою рукою просто в обличчя Ахану. Той жадібно схопив здобич, мов голодний лев, і на ходу пожер її.
Розігнавшись, він кинувся на мене. Я відскочив назад, але все ж устиг торкнутися пазурами його спотвореної морди. Його ікла клацнули за мить до мого горла, проте важка лапа таки дістала мене, залишивши глибокі рани на грудях.
Розправивши за спиною крила й різко змахнувши ними, я злетів за спину Ахана. Однією рукою вчепився йому у вухо, а іншою з розмаху встромив пальці в очницю, вириваючи око разом із навколишніми тканинами.
Ахан шалено вдарив лапою й скинув мене на землю. Тієї ж миті двоє диких вгризлися мені в ногу й руку, жадібно висмоктуючи чистокровну кров. Відірвавши першого від руки й розтрощивши йому череп об кам’яну підлогу, я потягнувся до того, що вчепився в ногу.
У цю мить — раптова атака. Величезні пазурі Ахана глибоко пронизали мій торс, ледь не зачепивши серце.
Використавши залишки сил, я телепортувався на кілька метрів угору, злетівши просто під склепіння печери, й щосили вдарив пазурями по масивному сталактиту. Кам’яна брила зірвалася вниз і намертво прибила Ахана до землі. Не гаючи ні секунди, я спланував униз, перегризаючи суглоби на його лапі, яка намагалася мене схопити. Встромивши пазурі йому в шию та впершись ногою в могутнє плече, я з хрускотом відірвав його потворну макітру під дикий вереск диких, які розбігались в різні боки.
Розтрощене сталактитом серце й відокремлена голова гарантували: ця тварюка мертва остаточно.
Мої власні рани затягувалися неймовірно повільно — на цей бій пішло занадто багато сил. Треба було негайно повертатися на поверхню й терміново поповнювати запаси крові.
Шлях назад здавався значно довшим. Деякі глибокі рани ніяк не хотіли затягуватися. Звісно, можна було зануритися в глибокий вампірський сон, і часом регенерація всеж зробила б свою справу... Але впадати в анабіоз у самому центрі ворожого лігва, де кишать залишки здичавілих монстрів, означало б підписати собі смертний вирок.
Я ледь волочив ноги, пробираючись дедалі ближче до виходу. Зір почав небезпечно застилатися темною сонливою пеленою. Раптом я відчув легкий, ледь уловимий подих свіжого повітря — цей вихід був значно ближче, ніж каплиці , через яку я спускався.
Вибравшись на поверхню, я останнім зусиллям спрямував силу своєї волі на кам’яний схил, обрушивши його й заваливши вхід величезними уламками скелі. Про всяк випадок, якщо за моїми слідами йшли інші дикі.
Я брів у бік далекого обрію, де крізь пелену перед очима ледь мерехтіли вогні Нічгорода. Зір майже зник, слух притупився, а онімілі ноги відмовлялися слухатися. Втрата крові була критичною. Не можна було впадати в анабіоз
Раптом поруч різко загальмувала якась автівка. Хтось вискочив із салону й міцно схопив мене за лікоть.
Людина. Жива кров.
На рефлексах я різко смикнув незнайомця на себе, відчуваючи, як мої довгі ікла торкнулися м’якої шкіри на шиї. Ще частка секунди — і я розітну йому вену. Але цей знайомий, дратівливий запах...
— Та це ж я! Рагнар! Це я...я — почув я знайомий, переляканий до смерті голос фамільяра.
*****
Все ж свіжа донорська кров із того огидного пластикового пакета, який Левко одразу ж сунув мені в руки, коли ми сіли у автівку, допомогла . Вона розлилася по жилах миттєво знімаючи напад слабкості. Мої рани затягувалися прямо на очах, чорна пелена в очах розсіювалася, а кровотеча остаточно зупинилася.
— Шофер простояв кілька годин біля каплиці, чекаючи хоч якихось новин від вас, — нервово тараторив фамільяр, — А коли я глянув на геолокацію й побачив, що ваша «червона крапка» чомусь посеред ночі тащиться пішки через увесь Темний Ліс зі швидкістю, м'яко кажучи, зовсім не вампірською... я одразу збагнув, що щось не так. Схопив пару пакетів крові — так, на всяк випадок — і одразу вирушив назустріч. От тільки зараз біда, щоб нас копи по дорозі зупинили: у мене ж і прав водійських немає, і документи...
«Геолокація? Червона крапка?Права? Про що він взагалі марить?» — промайнулов голові.
Хоча... я раптом зловив себе на думці, якої ніколи б не допустив раніше : зараз його таракотіння чомусь мені здавалося навіть приємним.
Кінець Першої Частини
