Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Минув рівно тиждень після історії з колодязем.

За цей час усе начебто заспокоїлося. Друзі повернулися до звичних справ, навчання й зустрічей. От тільки забути ту поїздку ніяк не виходило.

Тарас сидів за столиком фудкорту у торговому центрі й уже вкотре машинально тер праве зап'ястя під рукавом худі. П'ять темних слідів від неприродно довгих пальців так і не зникли. Він пробував відмити їх милом, спиртом, навіть тер мочалкою до почервоніння шкіри. Марно. Відбитки залишалися на місці, ніби хтось намалював їх під самою шкірою.

І що найдивніше — зап'ястя на тому місці було холодним на дотик, навіть коли решта тіла зігрівалася.

— Народ, ви просто не уявляєте! Це ж відвал башки! — Марко мало не підстрибував на стільці, підсовуючи телефон Ярині під самий ніс. — Наш відос із колодязем уже пів мільйона переглядів набрав! Пів мільйона, ви розумієте?! Ми знову залетіли в рекомендації!

Після тієї поїздки Марко начебто повернувся до свого звичного стану. Знову сипав жартами, підколював друзів і будував грандіозні плани щодо їхнього TikTok.

Але Злата помітила одну річ.

Тепер Марко нізащо не погоджувався першим заходити в темний під'їзд. А коли вони нещодавно запропонували зрізати дорогу через підземний паркінг, він одразу заявив, що краще зробить зайве коло, ніж полізе в чергову бетонну діру.

Ярина потягнула колу через трубочку, гортаючи коментарі під відео.

— Ага, і половина народу впевнена, що ми генії комп'ютерної графіки. А друга половина випрошує координати, щоб поїхати туди на вихідних бухати. — похитала головою. — От людям реально більше ніде відпочити!

— Та забий ти на тих хейтерів! — Марко задоволено потирав руки. — Ви дірект узагалі бачили? Нас уже в інші міста кличуть! Один чувак пропонує оплатити дорогу, якщо ми приїдемо знімати його «проклятий» гараж. Інший пише, що в нього на дачі полтергейст меблі пересуває. Народ, ми тепер елітні мисливці за привидами! Пора вже прайс складати!

— Може, одразу прайс на ритуальні послуги? — Злата сердито нахмурилася. — Марку, ти що, вже забув, як нас біля того колодязя мало не прикінчили?! Ярину ледь у воду не затягнуло, а Тарас досі з тими слідами на руці ходить!

Вона глянула на його зап'ястя.

— Давайте хоча б місяць без усяких привидів, а? Просто поживемо як нормальні люди. Невже це так складно?!

— Злато, та за місяць про нас уже всі забудуть! — озвався Тарас, не відриваючись від телефона. — Алгоритми не чекатимуть, поки ми морально відпочинемо. Зараз така активність, що гріх усе зливати! Я вже навіть прикинув, скільки треба назбирати на нормальний об'єктив і петлички.

Він машинально потер зап'ястя під рукавом худі, але, помітивши Златин погляд, одразу прибрав руку.

Тарас уже збирався щось додати, але раптом затримав погляд на екрані.

— Опа… А ось це вже цікаво!

— Що там? Спонсорський контракт від виробників святої води? — пирснула Ярина.

— Ні, краще! Нам конкретне замовлення прилетіло! — Тарас розвернув телефон до друзів. — Якийсь анонімний підписник пропонує чотири тисячі гривень за розслідування. І таксі туди й назад за його рахунок!

Марко аж перестав жувати картоплю фрі.

— Стоп, скільки?!

— Чотири косарі!

— Та ну нафіг! — Марко швидко проковтнув картоплю й посунувся ближче. — І що треба зробити? Привида на побачення запросити?!

— Дай дочитати! — Тарас прокрутив повідомлення. — Коротше, слухайте: «У сусідньому місті є старий продуктовий магазин. Давно зачинений, але щонеділі рівно о третій ночі там загоряється світло. Місцеві кажуть, що всередині з'являються покупці й касирка. І найцікавіше — серед тих покупців нібито бачили людей, які давно померли або зникли безвісти».

— Ага… — Ярина відставила колу. — Магазин для покійників. І що вони там купують? Макарони по акції?

— Не знаю, — Тарас знизав плечима. — Але чувак пише, що може скинути старі фотки й посилання на місцеві новини.

Марко вже потирав долоні.

— Юху, чотири тисячі! І таксі! Та це ж майже ідеальне замовлення!

Злата повільно поставила стаканчик на стіл.

— Марку, ти хоча б дочекайся, поки ми з'ясуємо, хто нам ці гроші пропонує.

— Та яка різниця, хто він?! — Марко відмахнувся й потягнувся за черговою картоплиною. — Головне, щоб платив! Це ж просто старий продуктовий магазин. Ми навіть усередину не заходитимемо. Постоїмо, познімаємо через вікна, й поїдемо додому. Що може піти не так?

— Після двох наших попередніх розслідувань ти зараз серйозно ставиш це запитання? — Злата недовірливо втупилася в нього. — А якщо там не порожньо? Якщо це знову якась пастка?

— Злато, ну ми ж не збираємося лізти всередину, — втрутилася Ярина. — Постоїмо на вулиці, Тарас познімає. Якщо побачимо мерців із кошиками, чемно побажаємо їм вдалих покупок і звалимо.

— От! — Марко тицьнув у неї картоплиною. — Золота людина! Нарешті хтось мислить позитивно!

— Я просто теж не проти заробити, — хмикнула Ярина. — Але якщо ти знову полізеш кудись першим, я тебе навіть рятувати не обіцяю.

Злата перевела погляд з одного на іншого. Тарас уже розглядав фотографії, які надіслав незнайомець, а Марко явно подумки витрачав свою частку грошей.

— Гаразд, — нарешті видихнула вона. — Але домовляємося відразу: тільки з вулиці. Замків не ламаємо! Всередину не проникаємо! Побачимо щось підозріле — розвертаємося й їдемо додому. Без суперечок. Згода?

— Та згода, згода! — Марко підняв обидві руки.

— Підтримую, — кивнула Ярина.

— Добре, — погодився Тарас і відкрив переписку із замовником. — Тоді зараз уточню адресу й куди він збирається скидати гроші…

Договорити він не встиг.

Чотири телефони майже одночасно завібрували на столику.

Марко першим глянув на свій екран. Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Народ…

Злата вже й сама побачила сповіщення.

«Четверо придурків»

Нове повідомлення від «Користувача».

Марко відкрив повідомлення й прочитав уголос:

— «Не все, що лежить на полицях, можна купити за гроші. І ніколи не кажіть там: "Я беру"».

Він втупився в екран, а потім нервово хмикнув.

— Офігєть. Наш маніяк-сталкер тепер ще й фінансовим консультантом підробляє? Що далі? Порадить, куди краще вкласти гроші?

— Марку, тобі самому ще не набридло? — Злата навіть не посміхнулася. — Перед колодязем він теж попереджав нас про голоси. Пам'ятаєш, чим усе закінчилося?

— Пффф. Пам'ятаю я! — огризнувся Марко. — Просто не розумію, чому цей псих постійно знає, куди ми збираємося!

— Оце мене й цікавить найбільше, — пробурмотів Тарас.

Він відкрив чат і швидко набрав:

Тарас: «Ти знову знаєш, куди ми їдемо?! Що там за магазин?!»

Повідомлення одразу позначилося як прочитане.

Тарас почекав кілька секунд, оновив чат і роздратовано постукав пальцем по екрану.

— Ну давай, відповідай…

— Може, ще «будь ласка» напишеш? — буркнула Ярина. — Раптом у нього сьогодні гарний настрій.

Але «Користувач» мовчав.

— Ну звісно, — Тарас кинув телефон на стіл. — Попередити може, а пояснити нормально — пальці відваляться.

— Народ, а мені це вже не подобається, — Ярина відсунула від себе порожній стаканчик. — Якщо П'ятий знає про цей магазин, значить, там точно якась стрьомна діч. Може, ну його, ті гроші?

— Та ви знущаєтесь?! — Марко закотив очі. — Це просто старий гастроном! Тим більше, ми домовилися: всередину не ліземо. Постоїмо поряд, познімаємо через вікна, доведемо, що вся ця легенда — туфта, і заберемо бабки. Що нам через скло зроблять? Простроченою ковбасою кинуть?

— Ага, — Ярина скривилася. — А потім та ковбаса заговорить голосом твоєї мами, і ти перший побіжиш із криками.

Марко перестав усміхатися.

— Дуже смішно.

— От бачиш, тобі теж не весело, — втрутилася Злата. — Я не проти перевірити інформацію. Але ми навіть не знаємо, хто нам написав. Чому він готовий заплатити чотири тисячі просто за відео з старого магазину?

— Може, сам туди боїться їхати, — припустив Тарас. — А може, хоче перевірити, чи правда те, що розповідають місцеві. Люди й за більші дурниці платять.

— Або хоче, щоб ми туди приїхали, — відрізала Злата.

— Слухайте, — Марко підсунув до себе телефон. — Ми ж можемо спочатку поїхати вдень. Подивимося на той магазин, розпитаємо місцевих. Якщо щось не сподобається, розвернемося й поїдемо додому. Ніхто ж нас там силоміць не триматиме!

— Після квартири й колодязя я б так упевнено не говорила, — пробурмотіла Ярина.

— То що, відповідаємо? — Тарас глянув на друзів.

Злата помовчала, потім неохоче кивнула.

— Але спочатку нехай скине точну адресу й інформацію про магазин. І домовленість залишається в силі: всередину не заходимо.

Тарас швидко набрав відповідь.

Замовник відписав майже одразу. Надіслав адресу, кілька старих фотографій і коротке повідомлення:

«Гроші переказав. Таксі в обидва боки оплачу окремо. Чекаю на відео».

За кілька секунд телефон Тараса дзенькнув.

— Ого… — він розгублено глянув на зарахування в банківському застосунку. — Чотири тисячі. Реально скинув!

— Ну все! — Марко переможно розвів руками. — Вітаю, колеги! У нас перше офіційне замовлення!

— І перший клієнт, який навіть не представився, — сухо додала Злата.

Наступного дня оплачене замовником таксі висадило четвірку в сусідньому місті, на околиці старого спального району.

Навколо тягнулися однакові п'ятиповерхівки з облупленими фасадами. Біля під'їздів стояли лавки, на яких навіть удень ніхто не сидів. Вітер ганяв тротуаром пожовкле листя та зім'яті обгортки.

Сам магазин причаївся між двома будинками, трохи осторонь від дороги.

Вицвіла вивіска «Продукти» висіла над входом, перекосившись на один бік. Великі вікна вкривав такий шар бруду, що роздивитися щось усередині було майже неможливо. Друзі перевірили, що двері зачинені.

— І за оце нам дали чотири косарі? — Марко недовірливо оглянув будівлю. — Та я б за такі гроші ще й вікна їм помив!

— Не поспішай, — Тарас дістав телефон і зробив кілька знімків. — Спочатку хоча б з'ясуємо, скільки років він стоїть зачинений.

— Ну і діра, — розчаровано протягнув Марко, копнувши носаком камінець. — Я очікував хоча б якийсь готичний вайб. А це просто закритий АТБ на мінімалках.

— А ти хотів, щоб біля входу скелет стояв і листівки роздавав? — хмикнула Ярина.

— Ну хоча б! За чотири косарі могли б і декорації підготувати!

Тарас тим часом обійшов будівлю, фотографуючи двері та вікна, а Злата помітила неподалік літнього чоловіка із собакою. Той повільно прогулювався біля сусідньої п'ятиповерхівки, поки невеличкий рудий пес обнюхував кущі.

— Перепрошую! — гукнула вона. — Можна вас дещо запитати?

Чоловік зупинився й насторожено оглянув компанію.

— Ну, питайте.

— Ви давно тут живете? Ми хотіли дізнатися про той старий магазин. Чому його закрили?

Дід перевів погляд на будівлю.

— А вам нащо?

— Та ми відео знімаємо, — пояснив Тарас, підійшовши ближче. — Про покинуті місця та різні міські легенди.

— Легенди… — чоловік невдоволено похитав головою. — Знайшли про що кіно знімати. Закрито там, і правильно зробили.

— А що сталося? — не відступала Злата.

Дід помовчав, поправив кепку й міцніше перехопив повідець.

— Років п'ять тому було. Магазин тоді ще працював, цілодобовий був. Сюди з усіх сусідніх сіл приїжджали скуплятися. Уночі двоє продавців чергували. А вранці власник приїхав, бо зміна на дзвінки не відповідала. Двері відчинив — світло горить, каса на місці, гроші ніхто не чіпав. Навіть товар на полицях стояв, як стояв. А продавців нема.

— У сенсі нема? — перепитала Ярина. — Може, додому пішли?

— Обоє посеред зміни прямо взяли й пішли, — буркнув чоловік. — І телефони свої залишили, і куртки. Навіть машина одного з продавців за магазином лишилася. Так ніхто їх більше й не бачив.

Марко аж завис.

— А що поліція?

— Приїжджали. Усе перевернули. Камери потім дивилися… — Дід замовк і поглянув на магазин. — От тільки після тих записів там уже ніхто працювати не захотів.

Не забудьте заглянути в попередні 2 історії циклу.

Ксенія Терра
Магазин останніх покупок

Зміст книги: 4 розділа

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!