Раді Вас бачити!

Ранок у Палаці Сяйва завжди починався з магії. Сонце, ледь торкнувшись горизонту, заливало золотом мармурові шпилі, і світло, заломлюючись у тисячах кришталевих вітражів, розсипалося по підлозі химерними райдужними візерунками. Але для принцеси Ліарет цей світанок мав особливе значення.

Сьогодні був її день народження.

День, коли навіть найсуворіші закони етикету пом’якшувалися, коли Палац потопав у білих ліліях і гіацинтах, а піддані вітали її, схиляючись у глибоких поклонах. Проте всі ці королівські почесті не мали для неї жодного значення. Ліарет прокинулася задовго до того, як перші промені торкнулися її ліжка, з однією-єдиною думкою, що пульсувала у скронях, наче спіймана пташка.

«Сьогодні він це зробить».

Учорашня втеча Ізеріла більше не здавалася їй поразкою. Ніч — найкращий час для ілюзій, і в темряві своєї спальні Ліарет переконала себе, що маестро просто чекав на її особисте свято. Звісно! Вручити розкішне кольє з місячних перлин у звичайний вівторок, під час нудного уроку — це було б занадто буденно для такого витонченого ельфа. Він хотів зробити цей день незабутнім. Він чекав, щоб його подарунок став вінцем її свята.

Служниці метушилися навколо неї, наче стривожені бджоли. Вони розчісували її густе волосся, вплітаючи в нього тонкі золоті нитки, обережно шнурували корсет сукні кольору вранішньої зорі. Ліарет дивилася на себе в дзеркало і бачила дівчину, яка ось-ось отримає найголовніший скарб у своєму житті. Її очі виблискували, щоки палали легким рум'янцем. Її привабливість була зовсім іншою — не тією тендітною, прозорою чарівністю, якою володіла її старша сестра Еларіс, а справжньою, палкою, живою красою, що змушувала озиратися їй услід.

— Ваша Високосте, ви сяєте яскравіше за саме сонце, — промовила ледь чутно одна зі служниць, поправляючи шлейф сукні.

Ліарет лише неуважно кивнула. Її думки були далеко звідси — у Великій музичній залі, де сьогодні мала відбутися репетиція святкового оркестру.

Вона ледь дочекалася завершення офіційного сніданку. Король, її батько, здався їй того ранку напрочуд мовчазним і блідим, але Ліарет списала це на втому від державних справ. Вона швидко подякувала йому за традиційний подарунок — діамантову тіару — і, вибачившись, випурхнула із зали, не відчуваючи землі під ногами.

Коридори палацу здавалися їй нескінченними. Кожен крок відлунював у серці радісним передчуттям. Коли вона штовхнула важкі дубові двері Великої музичної зали, її дихання перехопило.

Зала була порожньою, якщо не зважати на постать біля великого рояля. Ізеріл стояв спиною до дверей, перебираючи партитури. Світло з високого вікна падало на його темне волосся, створюючи навколо голови м’який ореол.

Ліарет зробила крок уперед. Її шовкова сукня тихесенько зашелестіла, і цей звук змусив маестро обернутися.

— Ваша Високосте, — Ізеріл схилився у бездоганному поклоні.

У його голосі не було ані хвилювання, ані тієї прихованої ніжності, на яку вона так чекала. Лише ідеально відшліфована придворна ввічливість.

— Ізеріле, — Ліарет підійшла ближче, відчуваючи, як пульс прискорюється. Вона зупинилася на відстані простягнутої руки, дозволяючи йому насолодитися її виглядом. Вона чекала. Вона давала йому можливість.

Він випростався, його обличчя залишалося непроникним, наче майстерно витримана пауза в складній симфонії.

— Дозвольте привітати вас із днем народження, принцесо, — рівним голосом вимовив він. — Від імені всього музичного корпусу Палацу Сяйва я бажаю вам довгих років життя, світлого розуму та невичерпного натхнення.

Він зробив паузу. Ліарет завмерла. «Зараз, — кричало її серце. — Діставай кольє. Зараз!»

Ізеріл простягнув руку до столика поруч із роялем і взяв звідти... сувій. Звичайний пергаментний сувій, перев'язаний срібною стрічкою.

— Це мій скромний подарунок, — сказав він, простягаючи їй пергамент. — Я написав для вас новий етюд. Він значно складніший за попередні, але я вірю, що ваша наполегливість допоможе вам його освоїти.

Ліарет повільно, наче уві сні, опустила погляд на сувій. Її руки зрадницьки затремтіли, коли вона брала його. Етюд. Шматок паперу з нотами. Це було настільки абсурдно, настільки принизливо, що вона ледь не розсміялася вголос істеричним сміхом.

Вона підняла на нього очі. У її погляді змішалися благання, нерозуміння і пекучий біль.

— Етюд... — прошепотіла вона. — Тільки етюд, Ізеріле?

Маестро ледь помітно насупився.

— Я сподівався, що музика потішить вас більше за матеріальні речі, Ваша Високосте, — відповів він з холодною відчуженістю. — Якщо він вам не до вподоби, я можу...

— Ні! — різко перебила Ліарет, притискаючи сувій до грудей, ніби боялася, що він його забере. Вона відчайдушно шукала в його очах хоч краплю тепла, хоч натяк на ту таємницю, яку, як вона вірила, вони ділили на двох. Але не знаходила нічого. Абсолютна порожнеча.

— Ви... ви більше нічого не хочете мені сказати? — її голос зірвався. Уся її ельфійська гордість, уся велич принцеси зараз розсипалися на прах перед цим чоловіком у простій туніці.

Ізеріл відвів погляд. На мить на його обличчі промайнула тінь — чи то роздратування, чи то провини, Ліарет не змогла розібрати.

— Оркестр має зібратися за пів години, Ваша Високосте. Мені ще потрібно налаштувати інструменти до вечірнього прийому. Прошу мене вибачити.

Він знову вклонився, цього разу швидше і різкіше, ніж зазвичай, обійшов її і попрямував до дверей.

Ліарет залишилася стояти сама. Сувій у її руках зминався під тиском стиснутих пальців.

«Він знову мене ігнорує. Він просто грається зі мною», — гірка, отруйна думка прошила її свідомість. Вона пригадала ту ніжність, з якою він торкався перлин у ювелірній крамниці. Та ніжність була справжньою. Але вона належала не їй.

Сльози, гарячі й солоні, підступили до очей. Ні, тільки не тут. Тільки не плакати. Принцеси не плачуть через простих музикантів.

Ліарет різко розвернулася і вибігла із зали через бічні двері, що вели до внутрішнього саду. Її сукня кольору зорі здавалася тепер надто важкою, наче кайдани.

Вона зупинилася лише тоді, коли опинилася біля дверей до Скляної Оранжереї — улюбленого місця її батька. Тут рідко ходили слуги, і тут завжди панувала тиша, порушувана лише дзюрчанням магічних фонтанів.

Ліарет штовхнула двері, збираючись сісти на лаву серед екзотичних папоротей і дати волю сльозам, але раптом завмерла.

З глибини оранжереї лунали голоси.

Один належав королю Аелору. Інший, тихий і тремтячий, — її сестрі Еларіс.

Ліарет інстинктивно сховалася за широким листям срібного дерева, затамувавши подих. Вона не мала наміру підслуховувати, але інтонація батька прикувала її до місця. Король ніколи не говорив таким тоном. У ньому звучали розпач і глибока, стареча втома, яку він завжди приховував від підданих.

— Я б віддав власну корону, щоб цього уникнути, моя пташко, — голос Аелора був глухим, наче він говорив через силу. — Я пропонував їм золото. Я пропонував їм найкращі землі на кордоні. Я пропонував артефакти, що зберігалися в нашій родині тисячоліттями.

— Я знаю, батьку, — голос Еларіс був ледь чутним. Вона плакала. Ліарет не бачила її, але могла уявити: ідеально пряма спина, схилена платинова голова і сльози, що безшумно котяться блідими щоками. — Але їм не потрібне золото.

— Їм потрібен мирний договір, скріплений нашою кров'ю, — з гіркотою виплюнув король. Ліарет обережно визирнула з-за листя. Батько сидів на кам'яній лаві, сховавши обличчя в долонях, а Еларіс стояла перед ним, тендітна, мов кришталева статуетка. — Рада старійшин Півночі виставила ультиматум. Якщо ми не віддамо принцесу вищих ельфів за їхнього спадкоємця, через місяць крижані легіони перетнуть Срібний перевал. Вони випалять наші ліси морозом. Наше королівство впаде.

Ліарет відчула, як холод прокрався їй під шкіру. Війна. У Палаці давно шепотілися про напруженість на північних кордонах, але ніхто не думав, що загроза настільки близька.

— Я розумію свій обов'язок, — прошепотіла Еларіс.

— Але чому ти?! — король раптом підвів очі, і Ліарет здригнулася, побачивши в них сльози. Могутній владар Палацу Сяйва плакав. — Ти моя старша донька. Ти народжена для світла, для поезії, для ніжних садів. А він...

Король задихнувся від болю.

— Касіан. Вони називають його Крижаним Принцом, але поза очі кличуть Чудовиськом Півночі. Кажуть, що в його грудях замість серця б'ється уламок мерзлоти. Він безжальний. Він жорстокий. Він ламає генералів на полі бою, мов сухі гілки. Північний двір — це зміїне кубло, де слабкість карається смертю. Як я можу відправити тебе туди? Ти ж не виживеш там і зими, моя вразлива Еларіс! Він зламає тебе своїм холодом!

Ліарет повільно сповзла по стіні на підлогу, ховаючись у тіні. Її день народження. Її розбите серце. Усе це раптом здалося таким дріб'язковим, таким смішним на тлі катастрофи, що розгорталася просто перед нею.

Поки вона страждала через те, що вчитель музики не подарував їй брязкальце, її рідну сестру готували на заклання. Її ніжну, беззахисну Еларіс, яка лякалася навіть грози, кидали в пащу до крижаного монстра, щоб врятувати королівство.

Ліарет дивилася на сувій з нотами, який досі стискала в руці. Папір зім'явся, перетворившись на жалюгідну грудку.

«Ти народжена для світла, для поезії», — лунали в її голові слова батька.

Так, Еларіс була саме такою. Вона не вміла сперечатися. Вона не вміла тримати удар. Якщо крижаний принц Касіан справді такий тиран, як про нього кажуть, він знищить сестру за кілька місяців. Вона просто згасне, як свічка на вітрі.

Сльози, які Ліарет щойно так відчайдушно намагалася стримати, тепер полилися нестримним потоком. Але це вже були сльози не ображеної гордості. Це був розпач. Нездоланний, задушливий розпач від власного безсилля.

Вона щиро любила Еларіс. Попри їхню разючу різницю в темпераментах, вона не бажала сестрі такої страшної долі. Але що вона могла вдіяти? Що міг вдіяти навіть могутній король, якщо на кону стояло життя цілого народу?

У цей святковий, яскравий день Палац Сяйва раптом здався Ліарет не домом, а красивою золотою кліткою, де на кожного з них чекав свій вирок. Когось ламала байдужість коханого, а когось — жорстока політична необхідність.

Не в змозі більше слухати тихі ридання сестри та важкі зітхання батька, Ліарет безшумно підвелася. Вона обережно розправила пом'ятий шовк своєї сукні і, ковтаючи сльози, позадкувала в коридор.

Сувій із нотами від Ізеріла вислизнув із її ослаблих пальців і залишився лежати на підлозі Скляної Оранжереї. Забутий серед екзотичних квітів, він став ніби мовчазним символом цього дня — дня, коли всі юні мрії принцеси Ліарет розбилися об холодну, безжальну реальність.

​