6 грудня 1895 року. Дорога до Единбурга.
Аделіна майже не помічала, як минав час.
Лист матері лежав перед нею на столику. Вона вже втретє перечитувала ті самі рядки, сподіваючись знайти між словами щось нове. Але почерк залишався незмінним, а запитань ставало дедалі більше.
— Ви збираєтеся просидіти так до самого Единбурга? — нарешті озвався Себастьян.
— А що ви пропонуєте? Забути про лист і милуватися снігом?
— Принаймні сніг не ставить запитань, на які ви не маєте відповідей.
— Зате він може поховати під собою цілий потяг, якщо вірити вашому провідникові.
Себастьян ледь усміхнувся.
— Ви маєте дивовижний талант знаходити найгірший бік будь-якої ситуації.
— А ви — уникати прямих відповідей.
Він закрив книжку й поклав її поруч.
— Гаразд. Ви хочете знати про Вальморів?
— Хочу знати все, що вам відомо.
— Усе я вам не розповім. Принаймні поки що.
Аделіна невдоволено звела брови.
— Ви справді вважаєте, що маєте право вирішувати, скільки правди мені знати?
— Ні. Але я не хочу давати вам неперевірених відомостей.
Він трохи помовчав, а тоді продовжив:
— Моя мати знала одну жінку з родини Вальморів. Її звали Елеонора. Вона була надзвичайно освіченою, любила музику й мала власну бібліотеку. За словами матері, Елеонора часто носила срібну прикрасу у формі троянди.
Аделіна повільно підняла голову.
— Ту саму троянду з чорного срібла?
— Так. Принаймні так її описувала моя мати.
— І що з нею сталося?
— Вона зникла. Одного вечора залишила маєток і більше ніхто її не бачив. Після цього родина намагалася приховати будь-які згадки про неї.
— Чому ви не розповіли цього раніше?
— Бо не був певен, чи варто.
Аделіна відчула, як усередині знову піднімається тривога.
— А моя мама? Вона знала Елеонору?
Себастьян подивився на лист, що лежав між ними.
— Мені здається, саме це вам і потрібно з'ясувати.
— Ви знову ухиляєтеся.
— Можливо. Але є ще дещо.
Він дістав із внутрішньої кишені пальта невеликий складений аркуш. Папір був старий, його краї потемніли, а на одному боці виднівся малюнок троянди.
Аделіна завмерла.
— Звідки це у вас?
— Це залишилося від моєї матері. Вона зберігала цей малюнок разом зі старими листами.
Він поклав аркуш на столик.
На малюнку була зображена троянда з темними пелюстками, а під нею — три маленькі літери: А, Е та М.
— Що вони означають? — запитала Аделіна.
— Не знаю. Мати ніколи не пояснювала.
Дівчина нахилилася ближче.
— А ви ніколи не намагалися з'ясувати?
— Намагався. Але всі, хто міг знати відповідь, або померли, або відмовлялися говорити.
Аделіна обережно торкнулася краю паперу.
— Можливо, це імена?
— Можливо.
— Або місця?
— Ви швидко починаєте мислити, як справжній дослідник.
— Я просто не люблю залишатися в невіданні.
Себастьян уважно подивився на неї.
— Тоді вам варто знати ще одну річ. Моя мати перед смертю сказала мені, що деякі листи ніколи не повинні потрапити до рук сторонніх. Особливо ті, що стосуються Вальморів.
Аделіна відчула холодок уздовж спини.
— І ви думаєте, що мій лист один із них?
— Я не виключаю цього.
Вона відкинулася на спинку сидіння й на мить заплющила очі.
Її мати. Елеонора. Троянда. Три літери.
Усе це було надто дивним, щоб вважати випадковістю.
— Сер Вітмор, — тихо промовила вона, — чому ви взагалі їдете до Единбурга?
Він не відразу відповів.
— У мене там є справи.
— Які саме?
— Одна людина попросила мене знайти дещо.
— Що саме?
Себастьян глянув на неї, а потім на її конверт.
— Лист.
Аделіна відчула, як серце пропустило удар.
— Ви шукаєте лист?
— Так. Старий лист, який, за чутками, зберігається в родині Монтгомері.
Вона повільно забрала конверт зі столика.
— Тобто ви знали, хто я, ще до того, як ми познайомилися?
— Я знав ваше прізвище. Але не знав, що саме ви матимете цей конверт.
— І чому я повинна вам вірити?
— Не повинні.
Його відповідь була настільки спокійною, що Аделіна навіть розгубилася.
Потяг раптом загальмував. За вікном промайнули кілька ліхтарів, а потім колеса знову застукотіли повільніше.
Провідник з'явився у дверях купе.
— Перепрошую, пасажири. Через снігопад ми змушені зменшити швидкість. Прошу залишатися на своїх місцях.
Коли він пішов, Аделіна повернулася до Себастьяна.
— Якщо ви шукаєте лист моєї родини, то, мабуть, нам є про що поговорити.
— Безперечно, міс Монтгомері.
Він сховав малюнок назад до кишені.
Аделіна подивилася на власний конверт і вперше подумала, що, можливо, її мати залишила їй не лише спогад.
Можливо, вона залишила їй ключ.
Ключ до історії, яку хтось дуже довго намагався поховати.
А Себастьян Вітмор, попри всі свої запевнення, знав набагато більше, ніж хотів показати.
І тепер Аделіна вже не була впевнена, чи варто їй боятися таємниці Вальморів, чи чоловіка, який їх шукав.
