Спочатку:
На сторінку книги
«Хто в любові не знається,
Той горя не знає»,
— Українська народна пісня
ꕥꕥꕥ
Це була чарівна весна. Білосніжна пелюшка потроху сповзала, оголюючи сиру землю, з якої раз-по-раз простежувався зелененький моріг. Запахи первоцвітів витали лісом. Нарешті вони могли прокинутися від давнього зимового сну й, розкриваючи яскраві пелюстки, показатися цьому таємничому й водночас повному чарівностей світові.
Босі ноги промайнули повз пролісків, що набралися сміливості висунути свою блакитну голівоньку. Кілька мурашок зупинилося, даючи можливість господині лісу звернути на стежку. Вітер повільно колихав золоті пасма. Очима, сповненими радості від прийдешньої пори, дивилася Віла кудись в далечінь.
Сонячне проміння огортало хатинку, про існування якої знали тільки мешканці цього краю. Колись жила там дівчина зі старою знахаркою. Втім, шлях жінки неочікувано обірвався. І далі крокувати Вілі належало самотужки.
Розправивши крила, що виблискували, немов коштовне каміння, юнка полетіла вслід своєму помешканню. Сукенка, кольору хмар, розвивалася через легіт, що здіймався від помахів крил. Ось вона вже опинилася біля самого будинку. Та щось заважало дівчині відкрити дерев’яні двері. Прислухаючись до голосів, які приносив вітер, Віла застигла.
Це був молодий парубок. Той голос витав поміж кущів й зелених паростків, мов щось чарівне. Ніколи незнане. А може, навіть забуте.
❦
Ой при Лужку при Лужку при Широкім Полі¹
При Великім Табуні Кінь гуля по Волі
Кінь гуля по Волі Козак по неволі
Ой впіймаю-загнуздаю Шовковой Уздою…
Ноги ні з того ні з сього рушили до нього. Наче огорнена невидимою марою, дівчина сховалась за деревом, щоразу виглядаючи, чи не піде хлопець. Однак він не йшов. Все співав, та й співав… Вже й Русалки повилазили зі своїх сховків. Та наблизитись не посміли. Тільки визирали своїми болотяними очицями, схожими на порожні колодязі.
Проте дещо таки змусило іншу покинути місце.
Неочікувано в руці юнака щось замерехтіло. Відбиваючи яскраві стріли, що кидало розлючене сонце, сокира наблизилася до дерева. Ще трохи, і гостре лезо розітне кору, а з неї потече кров… Прозора, невидима людям. Тільки вона чутиме той болючий крик. Тільки вона дізнається, як це: не мати вуст. А ще вітер, що за́раз-таки намагається сховати її, аби невідомий не заподіяв шкоди.
Проганяючи сильний вітер, що наростав кожної хвилі, Віла підлетіла до хлопця. Гостре лезо зблиснуло, відзеркалюючи медово-золоті очі дівчини.
Враз його рука застигла.
— Ти зовсім з глузду з’їхала?! — голосний крик прорізав лісові хащі. Аж так, що птахи позлітали з гілок, прямуючи далі від ґвалту.
Десь поодаль зашелестіли кущі: це Русалки повитягали свої зелено-блакитні голови, вкриті водоростями й очеретом. Із заростей долинуло перешіптування. Та раптом його урвала одна з Русалок: мовляв, тихіше, бо проженуть.
Натомість Віла не думала тікати. Вона дивилася злісно, як і належало поважній істоті. Її зігнуті тонкі брови нагадували блискавки, що так часто восени кидав з-за хмар Перун.
Все ще тримаючи сокиру, Віла відказала:
— Краще відпусти, поки лиха не набрався.
Хлопець поглянув в очі незнайомки. Раптом щось схоже на вогняний змій пронеслося всередині нього. То були неймовірні очі. Ніби коштовності, небачені ніколи раніше прикраси. Ба навіть більше: сам погляд здався чимось дивовижним. Світлі вії, і такі ж брови. А ще бліде обличчя — мов лялькове! Крихітний ніс. І те грайливе пасмо хвилястого волосся, що спадало на її лице.
Він відпустив.
Намагаючись оговтатися, дівчина теж відступила. Чомусь на мить він здався їй сонцем. Саме сонцем, ніким іншим. З коротким волоссям, що кучерями спадало на лоба, підсвічене ранковим промінням. Легкою засмагою, і тими блакитними очима… Немов небо кидало на неї свій погляд.
Юнак заговорив першим:
— Даруйте, хто ви така? Невже сама доля принесла для мене такий подарунок у вигляді цієї зустрічі?
Віла, все ще збентежена швидкою зміною настрою, зробила кілька кроків назад.
— Не ваше діло! А ось що важливо: ви ледь не знищили бідне деревце! Знаєте, скільки дощів його поливало? А як сонце гріло бідне створіння, аби те не загинуло серед вічних морозів й снігів? А хоча, що вам відомо? — махнула рукою. — Думаєте тільки про себе!
— То, значить, ви погано мене знаєте, — не вгавав хлопець. — Та не йдіть, не йдіть! Не нашкоджу вам.
Віла вже надила сховатися за першим-ліпшим деревом, аби тільки не бачити його лиця. Аби ні про що не думати. Боронь Боже, хотіти заговорити з тим, кого кличуть людиною!
Юнак простягнув долоню, намагаючись спинити її.
— Прошу вас. Лише скажіть: хто ви? Янгол? А, може, лісова царівна, що блукає цим лісом?
Дівчина прибрала долоню.
— Хто тут блукає — не ваше людськеє діло. А я — Віла. Народжена з роси й подруга вітру. А якщо ще хоч раз побачу вас із сокирою…
— То не побачите! З сокирою не побачите. А ще раз зустрітися з вами — для мене обов’язок! Не йдіть! Благаю.
Солодкі, як мед — ті слова видалися дівчині правдою. Утім, щось заважало рухатися. На хвилину, зовсім дрібну і таку коротку, охорониця лісу навіть повірила. Ні, мабуть, водитися з людьми — не така вже й погана справа. З одного боку навіть серед тварин знайдуться хижаки й злі створіння. Що вже казати про її світ, де повно Русалок, Перевертнів, та інших істот.
Вона вже готова була простягнути долоню, як подих легкого вітру повернув до дійсності. Ніби доторкнувшись до розпеченої коцюби, юнка здригнулася.
А незабаром її слід й зовсім зник серед заростей лісу.
________________________
¹ – Українська народна пісня
Далі буде...
