Раді Вас бачити!

Ніч уже остаточно опустилася на прадавній ліс.

Місяць, повний і холодний, завис над верхівками сосен, заливаючи сріблом вузькі стежки, старі дуби й темну гладь озера. Здавалося, сама природа завмерла, затамувавши подих перед тим, що мало статися.

Лада не могла заснути.

Слова незнайомця не виходили з голови.

"Час Берегині ще тільки починається..."

Вона лежала на дерев'яному ліжку, дивлячись у стелю, поки вітер тихо торкався віконниць. Поруч спала Марія, але навіть її рівне дихання не приносило спокою.

Нарешті дівчина тихо підвелася.

Накинула теплу вишиту хустку й босоніж вийшла надвір.

Ліс зустрів її запахом м'яти, полину й нічних квітів.

Вона повільно рушила до озера.

Саме там усе почалося.

І саме туди її ніби хтось кликав.

Біля самої води вже стояв Данило.

Він почув її кроки ще здалеку.

— Я знав, що ти прийдеш.

Лада сумно всміхнулася.

— А я не знала, куди йду.

— Серце саме приводить туди, де потрібна правда.

Вона мовчки стала поруч.

Кілька хвилин вони просто дивилися на воду.

— Даниле...

— Так?

— Хто той чоловік?

Хлопець довго не відповідав.

Його погляд став серйозним.

— Я боявся цього питання.

— Чому?

— Бо якщо скажу правду... дороги назад уже не буде.

Лада повернулася до нього.

— Я вже давно відчуваю, що живу серед таємниць.

Данило важко зітхнув.

— Тоді слухай уважно.

— Дуже давно... ще тоді, коли Карпати були дикими, а люди жили поруч із мавками, русалками й лісовими духами... існували два великих роди.

Один оберігав життя.

Інший прагнув влади.

Один був родом Берегинь.

Інший — родом Темних Володарів.

Їхня війна тривала сотні років.

Поки одного дня вони не зникли.

Усі думали, що обидва роди загинули.

Але це була неправда.

Вони лише розчинилися серед людей.

І чекали...

Покоління за поколінням.

Поки не народиться та...

що знову пробудить їхню силу.

Лада відчула, як по спині пробіг холод.

— Не кажи...

Данило повільно кивнув.

— Так.

Ти — остання спадкоємиця Берегинь.

Лада відступила назад.

— Ні...

— Саме тому тебе слухають дерева.

Саме тому русалки не можуть тобі зашкодити.

Саме тому духи приходять до тебе.

Саме тому книга відкрилася лише тобі.

Її руки затремтіли.

— Це... неможливо...

— Хотів би я теж у це не вірити.

У цей самий час у хаті Марії прокинулася Мирослава.

Її розбудив дивний сон.

Вона бачила чорного ворона.

Старе дерево.

І кров, що стікала по його корінню.

Раптом серце різко забилося.

— Богдане...

Вона торкнулася його плеча.

Хлопець одразу прокинувся.

— Що сталося?

— Лада.

— Що з нею?

— Вона в небезпеці.

Богдан навіть не став перевдягатися.

Він схопив сокиру, що стояла біля дверей.

— Ходімо.

Мирослава швидко побігла за ним.

Вони мчали нічною стежкою до озера.

Богдан сам не розумів, чому серце так шалено калатає.

Перед очима знову й знову поставала Лада.

Її сльози.

Її усмішка.

Її слова.

Він стиснув кулаки.

— Тільки б нічого не сталося...

Тим часом біля озера Данило дістав із-за пазухи старий срібний медальйон.

На ньому був вирізьблений той самий символ, який Лада бачила на грудях незнайомця.

Вона здригнулася.

— Звідки він у тебе?

— Він належав моєму батькові.

— Хто був твій батько?

Данило заплющив очі.

— Охоронець вашого роду.

— Що?

— Моє завдання — берегти тебе.

До останнього подиху.

Лада вже хотіла щось відповісти.

Але раптом...

Усі дерева навколо одночасно загуділи.

Вітер різко посилився.

Озеро почорніло.

Із самої води почав здійматися густий чорний туман.

З нього повільно виходила знайома висока постать.

Той самий незнайомець.

Його очі світилися крижаним синім світлом.

Він подивився просто на Ладу.

І тихо промовив:

— Нарешті ми зустрілися...

...онуко Великої Берегині.

Лада завмерла.

Данило вихопив ніж.

Саме в цю мить до озера вибігли Богдан і Мирослава...

І вони ще не знали, що наступні слова незнайомця назавжди змінять долю кожного з них.

Незнайомець не рухався.

Лише дивився на них.

А за його плечима одна за одною почали спалахувати холодні сині вогники, ніби самі духи прадавнього лісу виходили з темряви назустріч новому випробуванню.

Ліс затих.

Замовкли навіть цвіркуни.

Повітря стало густим, важким, наче сама земля затримала подих.

Мирослава мимоволі зробила крок назад. Її серце билося так сильно, що вона чула його глухий стукіт у власних вухах.

Богдан повільно став перед нею.

— Не бійся, — тихо промовив він. — Поки я поруч, ніхто тебе не скривдить.

Незнайомець ледь усміхнувся.

— Сміливість… — його голос луною прокотився між деревами. — Саме вона завжди була найбільшою слабкістю людей.

Вогники почали кружляти навколо нього.

Вони нагадували душі, які шукали спокою, але не могли його знайти.

— Хто ви? — голос Мирослави тремтів.

— Той, хто пам'ятає те, що давно забули люди.

Він зробив крок.

Земля під його ногами вкрилася сріблястим сяйвом.

— У твоїх жилах тече не проста кров…

Мирослава зблідла.

— Ти остання з тих, кого ліс поклявся оберігати.

Богдан різко стиснув кулаки.

— Не смій наближатися!

Незнайомець лише перевів погляд на нього.

— Ти готовий віддати життя за неї…

Та чи готовий прийняти правду?

Ці слова вдарили сильніше за будь-який меч.

Богдан мовчав.

У його серці боролися страх і рішучість.

Він не знав, що саме приховує Мирослава, але був упевнений лише в одному — він не дозволить нікому забрати її.

Раптом сині вогники різко здійнялися вгору.

З неба зірвався сильний вітер.

Гілки дерев заскрипіли.

І десь далеко, у самому серці прадавнього лісу, пролунав древній ріг.

Незнайомець схилив голову.

— Вони вже прокинулися…

— Хто? — прошепотіла Мирослава.

— Ті, хто століттями чекав саме на тебе.

Його постать почала розчинятися в холодному світлі.

Останніми залишилися лише його очі.

— Пам'ятай…

Кров стародавнього роду ніколи не дозволяє втекти від власної долі.

Світло згасло.

Ліс знову ожив.

Заспівали птахи.

Зашелестіло листя.

Ніби нічого й не сталося.

Та Богдан відчував: відтепер їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Він обережно взяв Мирославу за руку.

— Ми знайдемо відповіді. Разом.

Вона мовчки кивнула.

Та десь у глибині душі вже народжувався страх…

Бо слова незнайомця звучали надто правдиво.

Довго ніхто не наважувався порушити тишу.

Лише легкий вітер колихав верхівки сосен, ніби стирав сліди того, що вони щойно побачили.

Мирослава повільно підняла очі на Богдана.

— Ти... чув це?

— Кожне слово.

Він дивився на неї так, ніби бачив уперше.

Не через страх.

Через бажання зрозуміти.

— Мирославо... якщо ти щось знаєш — скажи мені.

Дівчина лише похитала головою.

— Я нічого не пам'ятаю... Я справді не знаю, про яку кров він говорив.

Богдан мовчки кивнув.

Він повірив.

Бо бачив її очі.

У них не було брехні.

Лише біль.

Раптом із кущів почувся тріск.

Обоє різко обернулися.

— Хто тут? — голос Богдана став твердим.

Із темряви вийшла стара жінка в довгому темному плащі.

Її срібне волосся спадало на плечі, а в руках вона тримала різьблений посох.

— Не лякайтеся.

Я чекала на вас.

— Ви хто? — запитала Мирослава.

Жінка уважно подивилася на неї.

Її погляд затримався на старовинному оберезі, що висів на шиї дівчини.

Очі жінки наповнилися сльозами.

— Він справді зберігся...

Значить... легенда не збрехала.

Богдан насторожився.

— Ви знаєте, що відбувається?

— Знаю більше, ніж хотіла б.

Жінка повільно підійшла ближче.

— Моє ім'я Соломія.

Колись я була ученицею останньої берегині цього лісу.

І якщо незнайомець уже знайшов вас...

То часу майже не залишилося.

Мирослава відчула, як холод пробіг по спині.

— Що ви маєте на увазі?

Соломія тяжко зітхнула.

— Стародавня печать слабшає.

Прокидаються ті, кого ваші предки замкнули багато століть тому.

І тільки кров вашого роду може або врятувати цей світ...

Або приректи його.

Запала важка тиша.

Богдан міцніше стиснув руку Мирослави.

— Ми не залишимо її саму.

Ніколи.

Соломія усміхнулася.

— Саме тому духи дозволили тобі стояти поруч.

Бо твоє серце не знає зради.

Але пам'ятай...

Попереду вас чекають випробування, після яких уже ніхто не залишиться таким, як був.

У цей момент далеко над деревами пролунав моторошний вовчий виття.

Соломія різко обернулася.

— Вони вже йдуть...

І цього разу вони прийшли не за лісом.

Вони прийшли по Мирославу…

Вовче виття ще довго котилося між деревами, ніби саме повітря запам'ятовувало цей звук. Мирослава несвідомо здригнулася. Її долоні стали холодними, а серце билося так голосно, що здавалося — його може почути навіть ліс. Вона озирнулася навколо, але густі сосни стояли нерухомо, приховуючи свої таємниці за темною завісою гілля.

Соломія мовчала. Вона ніби прислухалася не до звуків, а до самого лісу. Нарешті стара повільно перевела погляд на Мирославу.

— Від самого твого народження він тебе беріг… — тихо промовила вона. — Я відчувала цей день. Знала, що колись ми зустрінемося.

Мирослава нерозуміюче дивилася на жінку.

— Ви говорите так, ніби знаєте мене все життя...

— Так і є.

Богдан різко підняв голову.

— Поясніть.

Соломія повільно опустилася на старий камінь. Її обличчя стало втомленим, ніби кожне слово повертало її у далеке минуле.

— Багато років тому існували дванадцять родів берегинь. Кожен рід охороняв свою силу. Одні берегли воду, інші — гори, ще інші — вітер чи лікувальні трави. Але був один рід... найдавніший. Саме він міг розмовляти з духами Пралісу.

Вона подивилася просто в очі Мирославі.

— Це був твій рід.

Тиша впала важким каменем.

Мирослава повільно похитала головою.

— Ні... Це неможливо. Я звичайна дівчина.

Соломія лише сумно всміхнулася.

— Саме так думають усі, хто народжується з великою силою.

Богдан відчув, як Мирослава ледве тримається на ногах. Він зробив крок ближче й обережно торкнувся її плеча.

— Сядь.

Дівчина навіть не помітила, як слухняно виконала його прохання. Її погляд був розгубленим.

— Якщо це правда... чому мені ніхто нічого не сказав?

Соломія тяжко зітхнула.

— Бо твої батьки хотіли врятувати тебе.

— Від чого?

— Від тих, хто винищив майже весь ваш рід.

Богдан мимоволі стиснув кулаки.

— Хто це зробив?

Жінка повільно заплющила очі.

— Люди.

Не чудовиська.

Не демони.

Саме люди завжди найбільше бояться того, чого не розуміють.

Коли вони побачили силу берегинь, то вирішили, що її потрібно знищити.

Палали села.

Горіли ліси.

Гинули цілі родини.

Лише кільком дітям вдалося вижити.

Серед них була й прабабуся Мирослави.

У Мирослави перехопило подих.

Перед очима промайнули уривки снів, які вона бачила ще змалку. Полум'я. Жінка в білому одязі. Дитячий плач. Ліс, що горів уночі.

Вона завжди думала, що це лише страшні сни.

Тепер вони почали складатися в одну картину.

— Я бачила це... — прошепотіла вона.

Соломія мовчки кивнула.

— Бо пам'ять крові ніколи не зникає.

Вона спить.

А потім одного дня прокидається.

Богдан перевів погляд на Мирославу. Йому хотілося сказати, що все буде добре. Але він не міг обманути ні її, ні себе.

Попереду чекало щось значно страшніше за звичайну небезпеку.

Мирослава тихо витерла сльозу, що непомітно скотилася по щоці.

— Якщо моя кров така важлива... чому саме зараз усе почалося?

Соломія повільно підвела голову до неба.

Місяць саме піднявся над верхівками сосен.

— Бо наближається Ніч Повного Місяця.

Раз на багато десятиліть сила Пралісу відкривається повністю.

Тоді або народжується нова берегиня...

Або пробуджується темрява, яку вже ніхто не зможе стримати.

У цей момент вітер раптом стих.

Навіть цвіркуни замовкли.

Ліс затамував подих.

І десь далеко, у самому серці Пралісу, пролунало глухе биття стародавнього кам'яного дзвону.

Раз.

Другий.

Третій...

Соломія зблідла.

— Запізно...

Вони вже знайшли Ворота.

І тепер почалося те, чого ми боялися багато поколінь.

Лада, яка досі мовчала, зробила невпевнений крок уперед. Вона уважно дивилася на Соломію, ніби боялася почути відповідь.

— А... я? — її голос був тихим. — Якщо Мирослава належить до роду берегинь... то хто тоді я?

Соломія перевела погляд на дівчину.

У її очах промайнуло щось схоже на здивування.

Вона підійшла ближче й обережно торкнулася долонею Ладиного чола.

Заплющила очі.

Минуло кілька довгих секунд.

Раптом стара різко відсмикнула руку.

— Неможливо...

— Що сталося? — стривожився Данило.

Соломія довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я помилялася.

У цьому лісі не одна обрана.

Лада відчула, як ноги стали ватяними.

— То... хто я?

Стара всміхнулася сумно.

— Ти не берегиня.

Ти...

Серце Пралісу.

Усі завмерли.

Навіть Богдан забув про все, що почув кілька хвилин тому.

— Що це означає? — запитав Данило.

Соломія повільно сіла на повалене дерево.

— Берегиня оберігає життя.

А Серце Пралісу...

Дає йому силу.

Без берегині ліс ще може прожити.

Без Серця...

Він почне помирати.

Лада похитала головою.

— Ні...

Я звичайна дівчина.

Я не вмію нічого.

— Саме тому тебе й приховали, — лагідно відповіла Соломія. — Бо якщо темрява дізнається, ким ти є...

Вона спочатку прийде саме по тебе.

Данило мовчки став поруч із Ладою.

Він обережно взяв її за руку.

— Чуєш?

Я не знаю, що буде далі.

Але я не дозволю нікому тебе скривдити.

Лада підняла на нього очі.

Уперше за цей довгий день вона відчула, що поруч є людина, біля якої не страшно.

Її пальці міцніше стиснули його долоню.

Богдан дивився на них мовчки.

Десь глибоко всередині він відчув дивний біль.

Не ревнощі.

Швидше... жаль.

Колись він міг зробити Ладу щасливою.

Але обрав інший шлях.

І тепер поруч із нею стояв чоловік, який був готовий боротися за неї так само, як сам Богдан був готовий боротися за Мирославу.

Соломія уважно спостерігала за всіма.

— Тепер ви розумієте, чому доля звела вас разом?

Мирослава — Берегиня.

Лада — Серце Пралісу.

Богдан — той, кого обрала любов.

Данило — той, кого обрав сам ліс.

— А що буде далі? — тихо спитала Мирослава.

Соломія повільно підвелася.

— Далі...

Вам доведеться знайти Стару книгу Берегинь.

Бо лише вона розповість правду про ваші роди.

І лише в ній записано, як зупинити те зло, що вже прокидається.

У ту ж мить десь у хащі знову почувся хрускіт гілок.

Та цього разу вони були не самі.

Хтось уважно слухав кожне їхнє слово…

Хрускіт повторився.

Цього разу ближче.

Богдан миттєво виступив уперед, закриваючи собою Мирославу. Данило інстинктивно став поруч із Ладою. Обидва мовчали, але в їхніх очах читалася одна й та сама думка: якщо доведеться — вони битимуться до останнього.

Соломія повільно підняла руку.

— Не рухайтеся...

У лісі запанувала така тиша, що було чути, як із високої сосни впала суха голка.

І раптом між деревами промайнула темна постать.

Не людина.

Не звір.

Лише тінь.

Вона ковзнула між стовбурами й одразу зникла.

Лада відчула, як по спині пробіг холод.

— Воно... дивилося на нас...

— Так, — тихо відповіла Соломія. — Воно вже знає ваші обличчя.

Данило міцніше стиснув Ладину руку.

— Хто це був?

Стара не поспішала відповідати.

— Колись їх називали Спостерігачами. Вони не нападають одразу. Спочатку вивчають. Чекають. Шукають найслабше місце.

Богдан мовчки перевів погляд на Мирославу.

Вона стояла бліда, але вже без страху. У її очах з'явилося щось нове — рішучість.

Вона більше не хотіла тікати від правди.

— Якщо це моя доля... — тихо сказала вона. — Я прийму її.

Богдан усміхнувся куточком губ.

— Тоді й моя доля поруч із тобою.

Лада відвела очі.

Слова Богдана більше не різали її серце так, як раніше.

Поруч стояв Данило.

Його тепла долоня була міцною, спокійною, справжньою.

Вона обережно поклала голову йому на плече.

Данило лише тихо прошепотів:

— Я ж казав... тепер ти не сама.

Лада вперше за довгий час щиро усміхнулася.

Соломія подивилася на молодих людей із легкою надією.

— Завтра зі сходом сонця ми вирушимо до Старої святині. Саме там захована Книга Берегинь. Вона чекала на вас багато століть.

— А якщо ми не встигнемо? — запитав Богдан.

Стара опустила погляд.

— Тоді прокинеться той, чиє ім'я навіть духи бояться вимовляти.

Ніхто більше не ставив запитань.

Кожен думав про своє.

Мирослава — про дивну силу, яка жила всередині неї.

Богдан — про те, як уберегти кохану будь-якою ціною.

Лада — про новий шлях, що несподівано відкрився перед нею.

Данило — про обіцянку, яку вже дав самому собі: не дозволити темряві торкнутися дівчини, яку він покохав.

Над прадавнім лісом повільно здіймався повний місяць.

Його срібне світло ковзало верхівками дерев, а десь далеко, у самому серці Пралісу, дві яскраві бурштинові очі знову розплющилися.

І невідомий голос тихо прошепотів:

— Вони вже на шляху... Нехай прийдуть. Гра лише починається.