Спочатку:
На сторінку книги
Військовий парад завершувався урочистими залпами гармат та кольоровими салютами, що спалахували над містом під радісний рев натовпу. Надворі вже сутеніло, а знатні гості попрямували до королівського палацу на бенкет, бурхливо обговорюючи парад.
Звісно, до зали Леоніла увійшла разом з законним чоловіком, церемоніймейстер гучно оголосив їхнє прибуття, а присутні маги шанобливо схиляли голови. Поклавши долоньку на згин ліктя гвардіана, принцеса гордовито крокувала до окремого королівського столу, водночас побіжно кидала погляди на гостей, наче когось шукала. Вогнебурський це помітив, навіть нервово смикнув бровою. Зазвичай пихата дружинонька крокує з таким обличчям, буцімто навколо жодної душі, але не сьогодні...
За королівським столом розташувалися запрошені правителі з інших королівств, серед них були й знатні маги білого вогню. Звісно, перед бенкетом Його Величність вже представив їх гостям, а Леоніла остаточно переконалася, що білявий красень і є герцог Олаф, єдинокровний брат короля Леноша Вайсинського. «Білі» посідали якраз навпроти Леоніли і гвардіана.
— Вельмишановні гості, радий вітати вас в цьому палаці! — король Вільям підняв келих, наповнений вином. — Сподіваюся, вам сподобався цей величний парад! Сьогодні ви побачили мою армію, мою зброю й міць Айвертарії, то нехай і надалі усі споглядатимуть цю силу мого королівства лише на парадах, а не на полі битви! — з відвертим натяком гордовито зиркнув на магів білого вогню, а ті стримано кивали у відповідь. — Нехай і надалі між королівствами панує мир! Отож, оголошую початок бенкету!
Схвально хмикнувши, Леоніла також підняла келих та відразу зустрілася з немигаючим поглядом Олафа, ясно-блакитним, немов безхмарне небо. Відверто роздивляючись вродливу принцесу, маг повільно пригубив п’янкий напій та ледь помітно облизнув верхню губу кінчиком язика. Леоніла враз знітилася, щічки зрадницьки спалахнули вогнем, а тілом прокотилася солодка хвиля дивного шалу. Погляд Олафа неабияк бентежив, мимоволі розбурхуючи вогонь і запал. Цієї миті принцеса геть не зважала на Вогнебурського, який сидів поряд, та нехай навіть помітить її увагу до «білого», нехай знає, як витріщатися на Лорену! На щастя, та магиня сиділа за окремим столом.
— Ваша Високосте... — раптом долинув приємний голос Олафа. — У жодному королівстві не зустрічав більш чарівної особи з обличчям богині... Гадаю, ваш чоловік найщасливіший з усіх, оскільки одружився з такою красунею... — посміхнувшись, Олаф побіжно кивнув Вогнебурському.
— Дякую за компліменти, — розчервоніла від бентеги Леоніла розпливлася чарівною усмішкою. Не зводячи з Олафа очей, навіть не помітила, як гвардіан зціпив зуби й стиснув пальцями келих. Вперше Крижина комусь подякувала за комплімент! Зазвичай лише гордовито кивала...
— Авжеж... Мені неабияк пощастило з дружиною, — відрубав крижаним тоном, протинаючи Олафа сталевим поглядом. Звісно, Вогнебурський помітив, що Леоніла очей не зводить з цього «білого» мага, невже припав їй до серця? Суворого вогневика враз охопило дикою люттю, але він намагався не виказувати цього.
В бенкетній залі оголосили танці, з настінних кристалів-артефактів залунала мелодія вальсу, а кавалери запрошували дам та галантно супроводжували на танцювальний майданчик.
— Чи дозволите ви запросити на танець вашу чарівну дружину? — Олаф ввічливо звернувся до насупленого гвардіана, а той мовчки відповів стриманим кивком. Хоч як чомусь не бажав, але дозволив. Вогнебурський ненавидів танці, насправді розумів, що танцюрист з нього кепський.
— Залюбки подарую вам цей вальс, — обдарувавши «білого» солодкою посмішкою, принцеса граційно підвелася з-за столу. Охоче поклавши долоньку на згин парубочого ліктя, попрямувала разом з Олафом на танцювальний майданчик. За мить на ньому вже з легкістю кружляли пари. Як виявилося, Олаф був бездоганним танцюристом, наче народжений для вальсів. Кожний рух плавний, граційний та водночас впевнений. Звісно, Леоніла неабияк насолоджувалася цим танцем, ще досі не траплявся такий ідеальний партнер. Не те, що Вогнебурський! Пригадала весільний танець, під час якого здоровило мало не відтоптало ноги, а вона молила богів, аби цей жах закінчився якнайшвидше...
— Чи вам казали, що ви схожа на богиню Лавицю? — схилившись до вуха принцеси, Олаф вкотре шепотів компліменти. — Ви є втіленням досконалості...
Звісно, Леоніла мліла від цих слів, як і від приємних доторків Олафа. Він поводився ввічливо, галантно, не дозволяв собі зайвого. Справжній ідеал чоловіка! Чому не зустріла цього мага раніше? Чому ж впертий батько поспішив віддати її за ненависного Вогнебурського? Ба більше, Олаф молодий, неодружений, також шлюб зі знатним магом білого вогню став би запорукою миру між королівствами, хіба батько цього не розуміє?
— Неабияк приємно танцювати з вами... — благоговійно зронила Леоніла, відчуваючи гарячий подих на скроні. Вже й танула, мов воскова свічка, як же тішили оті компліменти, яких ніколи не дочекається від законного чоловіка! А якщо й дійсно його серце досі належить Лорені? Невже доведеться довіку жити з тим, хто кохає іншу?
Смакуючи вино, король з королевою спостерігали за танцем доньки і Олафа. Вогнебурський також застиг у кріслі, мов непорушна скеля. Наче вулкан, який ладний вибухнути за мить... Граючи жовнами, втупився лютим поглядом в Крижину, досі не бачив її такою щасливою, усміхненою, ще й той «білий» щось шепоче на вухо...
— Вільяме... — королева стиха мовила до чоловіка. — Поглянь на нашу Нілу. Вони з герцогом Олафом така гарна пара... Чи не поспішили ми зі шлюбом?
— Елізо, мої рішення не обговорюються, — холодно відрубав Його Величність, мружачи обсидіанові очі. — Я не став би віддавати нашу доньку за мага білого вогню, ніколи... А Фред надійний, я впевнений в ньому.
— Так, він віддано служить королівству, він найкращий воїн, але... Чи буде наша Ніла з ним щасливою? — королева скрушно зітхнула, водночас милуючись танцем доньки і Олафа.
— На все свій час, моя Елізо, — король заспокійливо торкнувся зап’ястя дружини. — Нерідко ми лише з часом усвідомлюємо, яким щастя є насправді...
Коли танець завершився, відразу розпочався інший, а Леоніла з Олафом не поспішали повертатися за стіл, натомість вони знову кружляли у вальсі. Маг щось розповідав принцесі, а вона заливалася тихим сміхом. Скреготнувши зубами, Вогнебурський опорожнив келих. Різко підвівшись з-за столу, демонстративно покрокував до Лорени, яка вела невимушену бесіду з якимось молодим магом.
— Дозвольте запросити вас на танець! — вигукнув гвардіан, безцеремонно перериваючи розмову. Як завжди, наказово, неначе в казармі звертався до рядового вояки.
— Ой, Фреде... Звісно! — обдарувавши Вогнебурського милою посмішкою, Лорена охоче підвелася та пішла з вогневиком на танцювальний майданчик. Хоч і знала, що танцюрист він нікудишній, але стерпить. За мить гвардіан щосили притиснув Лорену до грудей та закружляв з нею у шаленому вихорі, періодично штовхаючи інші пари. Наче навмисно, Вогнебурський привертав загальну увагу, Леоніла також мимоволі зиркала на це феєричне дійство. Хоч цієї миті й танцювала з Олафом, але серце неприємно здригнулося. Зрештою чи не байдуже? Нехай танцює зі своєю Лореною, чи варто перейматися? Ба більше, це не танець, а радше, посміховисько, проте... Гвардіан ненавидить танці, чому ж раптом запросив Лорену на вальс? Можливо, у такий спосіб виказує до неї увагу, або ж насправді воліє викликати ревнощі в дружини?
— Як відомо, ваш чоловік славетний воїн, але його вальс... — Олаф скептично хмикнув, скрививши тонкі губи. — Шкода ту нещасну партнерку... Стискає її, мов зброю на полі битви... Що ж, тепер розумію, чому вас не запрошує. Мабуть, не хоче викликати у вас дискомфорт...
— Мій чоловік ненавидить танці, — Леоніла зауважила, що Вогнебурський і дійсно притискає до себе Лорену, мов цінний трофей. Чомусь це неабияк дратувало, принцеса ледь притлумила небажаний гнів, але враз подумки заспокоювала себе... Навіщо зважати на це посміховисько, якщо танцює з таким бездоганним, вродливим магом?
— На жаль, завтра по обіді ми повертаємося до Лаерстарґа, а я би волів знову вас побачити... — Олаф зітхнув з неприхованим смутком. — Маю до вас прохання... Звісно, не стану наполягати, але... Чи можу вам завтра надіслати запрошення на прогулянку? Хотів би оглянути вашу столицю перед відбуттям та волію, аби місто показали саме ви... Також хвилююся, чи дозволить ваш чоловік...
— Я... Охоче покажу вам Тарвус! — очі принцеси зблиснули шаленою радістю й запалом. — Гвардіан неодмінно дозволить! Я ж не полонянка, якій варто питати дозволу! Що ж, з нетерпінням чекатиму на офіційне запрошення, — згідно з етикетом, Олаф повинен надіслати письмове запрошення на прогулянку, у вищому суспільстві було таке правило. Авжеж, Леоніла лише зраділа цьому запрошенню. Вона прагнула товариства Олафа, водночас хотілося позлити Вогнебурського. Аж цікаво, як на те відреагує? Зрештою чи не байдуже? Нехай хоч розірветься, лусне від люті!
Після двох танців розчервоніла принцеса і Олаф повернулися за стіл, також повернувся і розпатланий гвардіан, наче щойно не танцював, а бився з ворогом. Розташувавшись біля Леоніли, він жадібно опорожнив келих вина та злісно витер долонею вогкі губи. На усміхненого Олафа зиркнув так, немов за мить викликатиме на двобій. Звісно, не стане, між королівствами й без того хиткий мир. Ледь опанувавши приступ гніву, Вогнебурський продовжував обговорювати з Його Величністю якісь питання та намагався не зважати, що дружинонька з Олафом повсякчас обмінюються красномовними поглядами.
Під час бенкету принцесу запрошували на танець й інші кавалери, але здебільшого усі вальси належали Олафу. Хоч як прикро, але урочистий бал добігав кінця й на ніч Леоніла не могла залишитися в палаці, оскільки гвардіан мав у маєтку невідкладні справи. Хай там як, але згідно з етикетом, вона повинна супроводжувати законного чоловіка.
Розпрощавшись з гостями, Леоніла усамітнилася з батьками в просторій вітальні, король з королевою забажали поспілкуватися з донечкою на самоті.
— І як ваш шлюб з Фредом? — поцікавився Його Величність, діловито схрестивши руки на грудях. — Королівству потрібні спадкоємці... — протягнув багатозначно, схиливши голову набік. Саме цієї миті до прочинених дверей наблизився Вогнебурський. Прийшов за дружиною, адже настав час повертатися до маєтку. Почувши приватну розмову, напружено застиг в коридорі біля дверей. Не став переривати, також мав можливість чути кожне сказане слово.
— Спадкоємці?! Як я й казала, їх не буде! — злісно буркнула Леоніла, тупнувши ніжкою. — Ми навіть не ночуємо разом! — чорні очі спалахнули, мов жарини. — Не стану ділити ложе з тим дикуном! Батьку... За кого ви мене віддали?! Чи не краще мені було одружитися з Олафом?! Хоч і маг білого вогню, але шляхетний, вродливий, галантний! — випалила у гніві, пригадуючи, що гвардіан повсякчас звертав увагу лише на Лорену. Звісно, не стала скаржитися на це батькам, надто низько. — Олаф... Він ідеальний! І чому я не з ним?! Ваша Величносте, ваш гонор зруйнував моє життя! Також мій шлюб з Олафом остаточно поклав би край запеклій ворожнечі між нашими королівствами... Та й не зважаючи на кляту політику, я би була щасливою, а натомість... Змушена терпіти того осоружного дикуна! Ви...
— Ніло, не варто так кричати, — в короля нервово сіпнулося ліве око, а Вогнебурський застиг за дверима, мов кам’яний. Авжеж, він чув кожне слово Леоніли, ті слова впивалися в самісіньке серце гострими клинками, ранили болючіше, ніж будь-яка зброя...
