Раді Вас бачити!

Собака, завваживши мене, цього разу навіть не гавкнув — рвонув у свою будку, заховався, як щеня, що не хоче брати участі у чужому. І добре. Не мав я бажання тягнути на собі ще й його страх.

Озирнувся. Ще вдень я запримітив кілька прибудов на подвір’ї, вони стояли осторонь, біля огорожі.

Я рушив туди. Світла від зір вистачало, щоб не збитися з дороги — ніч була ясна, наче натягнута струна. А коли перевтілюсь — мій зір стане гострішим, мов у шуліки. Тоді й темрява здається світлом.

Від однієї з будівель тягло воском — теплим, липким, мов сама ніч. Легкий димок від гніту стелився над порогом, змішуючись із запахами вогнища й сирого дерева. Було щось первісне в тій мандрівці за запахом, ніби я знову йшов лісом, вишукуючи слід здобичі.

Інша, більша будівля дихала деревиною, свіжою, але вже підсохлою, мов застаріла рана. Певно, слугувала Андратію як майстерня. Але запах був тьмяний, блідий — як і все в ньому, що лишилось незавершеним.

Я обрав ту, де варили віск. Вона стояла ближче до вулиці, неначе сама тяглася до чужих очей. Двері — прочинені навстіж, ніби хтось щойно вийшов і забув їх зачинити. Може, й не забув. Може, лишив для мене.

Сусідня, та, де пахло знаряддями праці, була щільно зачинена. Важке дерево не підпускало до себе нічого, ні світла, ні думки.

Я ступив до відкритої — туди, де віск і вогонь. Бо саме туди мене й тягло.

Почав скидати одяг — швидко, мов на тіло вогонь кинувся. Шкіра зголодніла. Вона не просто хотіла волі — вона потребувала її, як кисню.

Дерево під пальцями було теплим — стара поверхня столу з тонким шаром воску, що застигав у подряпинах. Я залишив речі там, не глянувши назад.

На дворі вітер — різкий, дрібний, мов леза. Пронизав миттєво, вгризся в шкіру. Відчуття не лякали — навпаки, будили. Шкіра дихала, вся увага тіла зсунулася з голови — вниз, до нервових закінчень. М’язи стискались, як перед стрибком. Щось уже починалось.

І тут тіло здригнулось — різко, ніби струм пробіг хребтом. Шкіра натяглась, як тонка тканина на ребрах, і в тому було щось надто живе. Сама поверхня тіла слухала — вітер, ніч, себе.

Слух загострився. Світ наповнився дрібними звуками, від яких ще вчора б запеклися вуха. А тепер — кожен звук тіло ловило жадібно, з нутра.

Печіння почалось в плечах. Потім — поколювання на пальцях. Тіло шукало нової форми. І я не стримував — не було сенсу.

Раптом зігнувся — тіло саме згорнулось над землею, як від удару зсередини. Біль хлиснув різко — гострий, майже білий. Але в ньому не було страху. Це був мій біль. Не людський. Глибший, знайомий, рідний. І він пройшов так само швидко, як прийшов, лишивши натомість тремтіння сили.

Із кожною миттю свідомість сповзала, як стара шкіра. Її місце займала інша — темна, чітка, справжня. Очі розплющились. Сутінки вже не ховали нічого. Світ пахнув. І все мало смак.

Я пішов — не ногами. Інстинкт вів мене. Відчував правду — не слова, а нутро людей. Тепер я міг чути й бачити її.

Свідомість обтягло тонкою плівкою, крізь яку ще бачив себе, але вже не владарював. Не тиснуло, не трощило, а вело вперто, мов тінь, що вросла в м'язи. І я не пручався. Цей стан сам прокладав мій шлях.

Звір нутром вже винюхував. Запахи стали гострими вказівниками, відчуттями замість слів.

Опинився серед лісу — вогкого, смолистого, де між цупким корінням біліли крихти снігу, хрустячи під лапами. Мороз не жахав, навпаки — різав відчуття до краю. Повітря густе, аж п'янке. А запах Сави — знайомий до нудоти, але з чужою нотою. Він був тут, це без сумніву. Та щось у його сліді зламалось. Я пішов за ним, не рахуючи кроків, звіряючись з нутром. Звір знав.

Аромат тягнув туди, де чорні стіни лісу розступались — до самотньої хатини, ніби проклятої. Я вже відчував кінець його шляху. Саме там знайшли Саву мертвим.

Його дух ще висів у морозному повітрі, ледь відчутне тепло згаслого багаття на камені. Але в запаху була тріщина. Чужий, нудотний сморід гнилого яблука в'ївся в нього. Смерть. Ось як смердить кінець. Так вона лишає свій слід на землі — запах, що не змиється. Та в цьому смердючому шлейфі була ще одна нитка. Ледь вловима, крижана присутність. Щось стояло поруч із його останнім подихом. Щось торкнулось Сави перед тишею.

Але не лишило слідів…

Хіба таке можливо?

Мої чотири лапи глибоко вгрузли у землю — сирий ґрунт гнувся, але тримав. Нутро смикнуло — короткий імпульс, як удар в живіт. І я не стримався. Рипіння вирвалось із грудей — не гарчання, а щось глухіше, глибше, мов попередження самому собі. Я вп’явся поглядом у хатину, втупивсь, як у ворога. Вона вже не виглядала звично. Хоч ґанок той самий, яким ще вчора сходив, зараз стояв мертвий і холодний, мов щелепа.

Звір у мені вищирився. Іще рик. Іще один пульс по жилах — хижий, рваний, що зупиняв кров від кроку вперед.

Він не пускав. Звір зупинив мене, вперше за роки — по-справжньому. Мов хижак, що відчув не силу, а безодню. Я стояв, напружений до кісток, як перед стрибком. І довелось його зламати. Не умовити — подавити. Пришпилити до землі і наступити на горло.

Я мусив увійти.

Я знав: хатина — порожня. Самотня. Ні диму, ні руху, ні вже навіть запаху недавнього життя. Охоронець, що мав пильнувати — втік. Я відчував, як його слід вистигав у землі, холодним шлейфом тягнувся від порогу. Пішов ще до опівночі.

Тоді що мене стримувало? Страх? Інше?

Напруга — як струм під шкірою. Раптова, пронизлива.

Біль. Хрускіт. Ще мить — і свідомість спалахнула. Тіло перевтілювалось без мого наказу, без моєї відповіді.

Що, чорт забирай, відбулось? З Савою те саме сталось?

Я знову стояв на двох ногах. Нагий, змучений, але вже людина. Вітер ковзав між ніг, торкався шкіри, женучи далі. Не тіло вело мене — щось інше, глибше, старіше за пам’ять. Я підкорився поклику.