Раді Вас бачити!

«Повертатися до колишнього чоловіка — це як пришити гланди назад».

Кеті Летт

Уранці я прокинулася від гучного стукоту в двері. Ледь розплющивши очі, я побачила, як Джон, шаркаючи ногами й потираючи пом’яте обличчя, пішов відчиняти. Напередодні ситуація з ліжком вирішилася дивовижно легко й невимушено. Ми просто впали на нього по черзі й заснули в процесі падіння. Так і проспали кілька годин, лежачи спинами одне до одного, поки в двері не почали гатити.

Єдине, що встиг учора зробити Джон до того, як ми зайшли в дім і заснули, — це скинути сорочку у внутрішньому дворі й облити себе крижаною водою з відра. Тепер він був в одних штанях, і м’язи спини, приходячи в рух, змушували ведмедя оживати. Джон простягнув руку до ручки дверей, і вже за мить до кімнати влився грізний і суворий голос Віллі Вебера.

— Ви що тут влаштували, молодь?! Милуватися будете у своєму домі, якщо він у вас з’явиться! А зараз доповідай, Джоне Брауне зі США: з ким ти вчора бився, кого обіграв твій хлопчина і чому лорд Барріо наказав вам з’явитися до нього ще на світанку, а ви досі дрихнете?!

Я підскочила на ліжку й тут же схопилася рукою за голову: недосип дався взнаки, викликаючи кола перед очима. Обличчя актора мені не було видно, зате я помітила, як м’язи на спині скам’яніли, роблячи її в півтора раза ширшою.

— Доповідати? Я погано знаю закони місцевого управління, але не думаю, що зобов’язаний доповідати вам, хіба що самому лорду. І ми до нього вирушимо негайно.

Рівний голос Джона, здавалося, викликав сказ у керуючого. Він побілів, потім налився багряними плямами, його кулаки хруснули, стискаючись, і, збавивши тон до шипіння, він кинув:

— Це правда, доповідатимеш лорду й Правителю. А от на допомогу від мене у вигляді захисту від місцевих нелюдів можеш не розраховувати! Тебе і твоїх друзів і так уже пів міста шукає, і вгадай, чи знають вони, де ви живете?

Я встала й тихо зробила кілька кроків до дверей. Що ми такого зробили?! Адже Кларк виграв чесно, Джон бився, як і багато інших, а я? Хтось отруївся пиріжками, чи що?!

— Я врахую. — Джон різко кивнув головою і, не роздумуючи, зачинив двері.

Повернувшись, він махнув головою назад і тут же приклав палець до губ.

— Збирайся, нам треба поспішати.

Це я й так зрозуміла. Сонце так лупило у вікно, що можна було подумати: уже полудень. Ми швидко переодяглися й вийшли з кімнати. Кларк нетерпляче тупцяв біля головного входу, вочевидь не бажаючи зустрічатися сам на сам із Віллі Вебером, і, судячи з обличчя аналітика, до нього той теж заходив. Не встигла я сказати йому «доброго ранку», як до нас підскочив один із учорашніх конюхів і вказав рукою в бік площі.

— Мені велено супроводити вас до замку. У той бік, прошу.

Дорогою нам траплялися деякі з учорашніх відвідувачів «Острова самотньої пальми», і, якщо не рахувати одного ельфа, що впізнав у мені творчиню пиріжків, ніхто не виявляв до нас особливого інтересу. Дивно, про що тоді товкмачив Віллі?

Поки ми перетинали площу, я вагалася, чи сказати зараз Джону про його дружину. З одного боку, я не знала, що там за Правитель, і про всяк випадок хотіла одразу попередити чоловіка про те, що його вагітна дружина тут, у Гранд-сіті. З іншого ж... Мабуть, мені було страшно. І перед реакцією Джона, і перед зустріччю з лордом. Я кілька разів уже відкривала рота, набравши повітря в груди, але в останній момент закривала його й тупала далі, опустивши очі в бруківку.

Одразу за площею, у протилежному боці від провулка, що вів до таверни, була довга вулиця в обрамленні вищих і дорожчих будинків. Людей було зовсім небагато, дорога була чисто виметена, на стовпах були розміщені лампи найрізніших калібрів і мастей, наче з них пройшов дощ і частина освітлювальних приладів просто застрягла нагорі. Конюх швидко дріботів ногами, намагаючись якнайшвидше привести нас до замку, а ми мовчки йшли за ним, думаючи кожен про своє.

Замок виявився величним! Із високими шпилями веж, прикрашених прапорами. З численними оранжереями й вікнами, переходами та балконами. Головні ворота охороняли двоє ельфів з арбалетами в руках і двоє людей з автоматами. Мене пересмикнуло від кількості зброї й такої прискіпливої безпеки. Видно, усе ж Правителя тут не надто шанують, раз він так обклався охороною. Утім, нас вони впустили без проблем, щойно почули від нас імена й підтвердження конюха, що ми з Дому новобранців.

Уже заходячи у внутрішній двір замку, я таки вловила момент і легенько торкнулася пальцями руки Джона. Той миттєво відреагував і повернув до мене обличчя.

— Джоне, я повинна... Я хотіла тобі дещо розповісти.

— Це не зачекає трохи?

Ми увійшли в замок, і навколо нас тут же з’явилося кілька чоловіків у довгих плащах, із натягнутими на голови каптурами, що приховували їхні обличчя. Вони пішли нас супроводжувати, і я притихла. Джон продовжував тримати мене за руку, а я не наважувалася заговорити, остерігаючись, що нас підслухають. Або остерігаючись його реакції, я не була певна.

Замок роздивитися мені погано вдалося: я майже весь час дивилася собі під ноги, долаючи численні сходинки й не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Але коли краєм вуха почула, як один із похмурих супровідників попросив когось повідомити лорда про наше прибуття, зважилася. Потягнувши за теплу руку, я прошепотіла:

— Джоне, я вчора бачила твою дружину. Це точно вона, працює в пані Елізи. Джоне, вона на останньому місяці...

Більше я не встигла його шокувати. А це саме те, що з ним відбувалося. Очі розширилися, долоня мимоволі стиснулася, роблячи мені боляче, а напружене плече, якого я злегка торкалася, здавалося, ось-ось розірве сорочку. Але в цей момент широкі двері відчинилися, і нас запросили до величезної зали, у центрі якої стояв трон, на якому вже сидів Правитель, а поруч стояв високий чоловік.

Ми увійшли й, не поспішаючи, попрямували до них. Обабіч стояли охоронці, здебільшого озброєні, але я не відривала погляду від Джона. Той із кам’яним обличчям крокував уперед важким кроком, що лунав луною між високих колон. Кларк у нерозумінні поглядав на нас, подаючи знаки звернути увагу на трон, а я проклинала себе за нерішучість і за те, що вибрала, напевно, найневдаліший момент, щоб повідомити таку новину.

Коли Джон зупинився, я нарешті подивилася на Правителя й лорда, до яких мені вже майже не було діла. Майже не було... Поки я не почула шипіння кота Кларка й не побачила зовнішність місцевого уряду.

Той, що сидів на троні, був вельми високий і худорлявий, у дорогому вбранні, але найголовнішою його особливістю було те, що в нього було обличчя диявола. Найсправжнісінького! Шкіра мала червонуватий відтінок, гострі вуха стирчали вгору, а з-під довгої мантії виглядав кінчик гострого хвоста. Холодок пробіг по спині, а на лобі виступили крапельки поту від його високомерного погляду з вузеньких щілин-очей.

А поруч із ним стояв той самий лорд. Коли я глянула йому в обличчя й побачила, що він теж впритул дивиться на мене, я спочатку не вловила, не впізнала, просто не повірила. І лише коли цей чоловік відкрив рота й заговорив із нами, усвідомлення з жахом увірвалося в мою голову. Це виявилося ще гірше, ніж зустріти диявола...

— Ласкаво просимо до Гранд-сіті, жителі Землі! Я лорд Барріо, радий вітати вас і представити Правителя міста, великого й жахливого Дивонікса! — привітав нас мій чоловік.

Олег. Олег!!! Мої думки, мов розлючений рій бджіл, хотіли вирватися й зірватися з губ, і лише неймовірним зусиллям волі я стримувала потік криків, обурень, матюків і все-таки радості. Олег, блін! Той, кого мені хотілося вбити в останній день на Землі, і той, хто останнім бачив мого Гліба, стояв тут як ні в чому не бувало і з легкою тінню іронії дивився на мої терзання. Я, мов німа риба, відкривала й закривала рота, а Джон, відпустивши мою руку, зробив крок уперед і представив нас.

— Радий зустрітися з вами так швидко й особисто. Мене звати Джон Браун, а це мої друзі, Кларк Мейсон і Аліса, моя наречена.

При цих словах обличчя Олега скам’яніло з застиглою посмішкою, а Джон, не звертаючи уваги, продовжив:

— Ми прибули сюди кілька місяців тому й виживали в тутешніх лісах, поки не вийшли на село...

— Тверка Лоу, так, я в курсі, — безцеремонно перебив його Олег. — Я отримав звіт щодо вашої справи ще вчора.

Потім лорд Барріо, хоча в мене вже не повертався язик так його називати, нахилився до задумливого диявола, що тер червоними пальцями з довгими нігтями свою цапину борідку, і щось тихо сказав. Той кинув на мене слизький, але такий, що зчитував кожну молекулу, погляд і легенько кивнув. Вставши, він уперше заговорив, і повітря пронизав його скрипучий і гавкаючий голос.

— Я радий новим жителям Гранд-сіті! Але в мене дуже багато справ: тут, знаєте, і демони трапляються, і магія різнорівнева, і навіть королю всідатися без користі ніколи. Я передаю ваші долі в руки лорда Барріо, мого заступника.

Не прощаючись, диявол різко вийшов із зали, плавно помахуючи хвостом, що стирчав з-під мантії. Його манера мовлення зовсім не здалася мені відповідною високопоставленій особі. Утім, який король із таким виглядом?! Він справді справжній темний володар! І Олег його права рука?! У що він устряв? І що тепер із нами буде, якщо я ледь не в обіймах із Джоном заявилася сюди, до чоловіка...

Олег тим часом із задоволенням повернувся до нас, а я зрозуміла, що кіт перестав шипіти й плюватися слиною, щойно кроки Правителя затихли, віддаляючись від нас.

— Що ж, почнімо. Я прошу вибачення за таку сумбурну зустріч, але причини я повідаю трохи пізніше. Зараз давайте перейдемо одразу до справи. Правитель Дивонікс має рацію: зовні місто може здатися безтурботним, але насправді тут у кожного є свої завдання й обов’язки. Саме це зробило Гранд-сіті найбезпечнішим і найблагодатнішим прихистком для народів найрізніших світів. Як ви вже зрозуміли, я гадаю, тут не тільки жителі Землі, а й багато інших, народжених у живому тілі сутностей, які спочатку були створені розумом і фантазією людства.

Кожен із них вважає себе найсправжнісіньким і претендує на рівні права, що, звісно ж, враховується нашим Правителем із вражаючою великодушністю. І все ж ми не до кінця знаємо можливості нового світу й маємо справу з монстрами, що не володіють розумом або просто не прагнуть цивілізованої дипломатії та співпраці. Таким чином, на цьому етапі розвитку Гранд-сіті пріоритетним є завдання чіткого розподілу обов’язків, підтримання порядку між різними расами за допомогою суворих правил і праці на благо суспільства. Сподіваюся, ви розумієте правильність цього підходу?

Джон, вагаючись, кивнув, а Кларк дивився й слухав з оцінювальною увагою, намагаючись запам’ятати кожне формулювання політика. І я його прекрасно розуміла: Олег може розпинатися й красномовно описувати що завгодно, але, побувши в місті всього добу, ми вже встигли побачити чимало тривожних дзвіночків.

— Що ж, як я сказав, вільного часу тут небагато, а тому давайте подивимося, яку роботу вам може запропонувати Правитель. Сподіваюся, ви усвідомлюєте, з урахуванням усього сказаного мною, що залишитися під захистом міста без свого служіння Великому й Жахливому не вийде. Отже... Кларк Мейсон, США. Професія — логіст, особливі навички: швидкочитання, ремонт електронної техніки, водіння автомобіля. Боюся, жодна з них місту не знадобиться, а тому ви вирушаєте до пошукового загону. Вам буде видано броню, провіант і призначено командира загону, до якого вас зарахують. Час виходу за ворота повідомить начальник пошукового центру в західній частині міста. Ви маєте з’явитися до нього сьогодні до заходу сонця. Є питання?

Кларк зазвичай не вмів приховувати свої емоції, але цього разу мені здалося, він навіть задоволений. Лише хитро примружені очі, приховані під окулярами, й підняті куточки рота видавали, що він щось задумав, але не планував ділитися цим із лордом. Аналітик підняв руку й погладив сірого кота.

— Чи дозволено брати із собою улюбленця? Я, знаєте, звик до нього.

Олег, розгублено моргнувши, замахав руками.

— Звісно, як забажаєте. Тим більше якщо він нікому не несе загрози.

— Що ви, лорде Барріо, тільки шипить.

Олег скривився й повернувся до нас. Коли я просила завести кішечку в нашій квартирі, він навідріз відмовив, пояснюючи це тим, що в нього алергія, що, як з’ясувалося пізніше, було брехнею. А потім він казав, що меблі коштують грошей, та й коти небезпечні для дітей. І як я тоді не розгледіла в ньому його сутності? Кішка, мабуть, миттю обісцяла б йому всі капці, щойно внюхавши запах чужої жінки, а я, дурепа, терпіла це.

— Так, що стосується вас, Джонні Браун. Актор, і я не можу не визнати, що вельми відомий. Чесно скажу, у світі людей я захоплювався вашою грою!

Мені захотілося плюнути йому в обличчя. Ну що за брехун?! Він постійно вимикав, не питаючи, телевізор, щойно там починався такий мною улюблений серіал! А тепер при зустрічі з Джоном він розповідає, що дивився його фільми? Актор, утім, не бачив нічого підозрілого, напевно думаючи цієї миті про майбутню дитину, яка зовсім скоро народиться. Він кивнув, приймаючи похвалу від лорда, і той продовжив.

— Не думаю, що тобі, Джонні, буде цікаво самотужки підіймати інтерес до вистав у місті, тим більше що ні приміщення, ні вільних людей, які могли б тобі допомогти в мене немає. — Олег легко перейшов на «ти». — Але в тебе є навичка верхової їзди, а це вже непогано, адже в пошукових загонах є кінний підрозділ. Тож тобі разом із Кларком треба до заходу сонця з’явитися в центр для видачі броні й призначення командира. Що скажеш?

Джон скоса глянув на аналітика й повернув голову до лорда. Коли я почула його відповідь і усвідомила, що наступна на черзі, мені стало зле.

— Звісно, лорде Барріо. Але я хотів би, щоб ви знали: Кларк Мейсон теж уміє керувати конем і вельми непогано. Якщо це можливо, я б волів потрапити з ним в одну групу.

— Ах так? Що ж, Кларку, ти не вказав це в анкеті? — Олег узяв із маленького столу папір і пробіг очима по рядках.

— Я навчив його верхової їзди сам, уже тут, тому мій друг, швидше за все, просто не наважився заявляти про це вміння як про впевнену навичку, — додав Джон.

— Добре! — легко й добродушно погодився Олег, явно бажаючи якнайшвидше перейти до моєї анкети й викриття. Чи ні? — Я зроблю позначку в указі, і вас розподілять в одну групу.

Він повільно повернув голову до мене, розпливаючись у задоволеній усмішці.

— Алісо.

Настала пауза.

Він не називав моє прізвище, не перелічував пункти з анкети. Просто дивився й усміхався. Збоку, можливо, це виглядало як радісна усмішка, але я, проживши з ним багато років і пройшовши різні стадії його станів, знала напевно: мені кінець. Це той погляд, після якого маніяки беруть до рук ножі; погляд, коли вбивця вирішує зробити свою справу повільно; погляд, коли вовк бачить миготіння кролячих вушок у високій траві. Я відсахнулася назад, але міцна рука Джона мене втримала. Якби він знав!

— Алісо, як довго я тебе чекав. Пів року, уявляєш? Пів року... — Олег спустився з підвищення кількома сходинками й зробив кілька кроків назустріч, а Джон зсунув брови, переводячи погляд із нього на мене. — Ти не уявляєш, — продовжував мій чоловік, — скільки разів я згадував ту безглузду сварку й картав себе за кожне слово! О Боже, та я ледь не збожеволів ще тоді, у квартирі, коли Гліб спитав, чому мама пішла! Яким же я був дурнем! Алісо... Якби ти знала, як я мучився тут у невідомості! Як очманілий шукав тебе й сина, і майже знайшов нашого хлопчика, але не тебе. А тут ти, стоїш переді мною. Пробач мені. Пробач заради всього святого за весь біль, який я тобі завдав!

Мій шок неможливо було передати. Я була розгублена, сердита, але головне — з усього потоку його вибачень я виокремила головну фразу, здатну спонукати мене абсолютно на все: «Майже знайшов нашого хлопчика...» У мене тремтіли руки й губи, мені хотілося ридати вголос, але не від його простягнутих рук, у які я не збиралася кидатися, а від надії на возз’єднання з Глібом, що з’явилася. Олег чекав, зазираючи мені в очі, а я стояла й тряслася в беззвучному емоційному шоці. Чоловік опустив простягнуті долоні й подивився на Джона.

— Я вдячний вам обом, що ви захищали мою дружину. І, звісно, розумію, що, можливо, у вас з’явилися якісь стосунки, ти ж, Джонні, представив її як свою наречену. Але я дуже хочу хоча б поговорити з нею. Повір, нам є що обговорити, зокрема нашого сина. Вона мати, сподіваюся, ти розумієш, як їй зараз.

Джон повільно кивнув, а мені хотілося побити їх обох. Ні, трьох! Та що вони взагалі вже? Кларк так і зовсім відвернувся й розглядав когось по боках. Я набрала повітря в легені й, намагаючись угамувати хвилювання та сльози, твердо заявила:

— Олеже, досить говорити. Будь ласка. Я справді хочу обговорити з тобою багато чого, але прошу тебе, досить. Не зараз!

Олег здивовано подивився на мене.

— Але, Алісо, у місті небезпечно! А твої друзі, швидше за все, уже завтра вранці вирушать за межі міста! Я не можу дозволити тобі наражати себе на небезпеку. Тим більше я лише пропоную тобі тимчасово зупинитися в одній із кімнат замку, не більше! Це розумно.

Я почала мотати головою, бажаючи не чути його голосу, але він продовжував, а до нього приєднався і Джон.

— Алісо, зрозумій, нам треба поговорити про сина. Ти ще не знаєш місцевих порядків, сторожа тут, звісно, добра, але за всіма теж не встежиш. Гноми, а часом і ельфи, поводяться вкрай недоброзичливо, і я не хочу, щоб ти у щось влипла!

— Думаю, лорд має рацію, Аліс. Якщо нас із Кларком не буде поруч, тобі було б безпечніше залишитися в замку.

Моє мовчання сприйняли як згоду. А я відчувала безволля. Щось зламалося всередині мене. Хтось висмикнув часточку тепла з грудей і кинув мені під ноги. Стало холодно, самотньо, сумно. Моя голова схилилася, і я відійшла від Джона вбік. Обійнявши себе за плечі, я завмерла й слухала бубонливий голос Олега. Що він далі говорив, я вже розібрати не могла, та й не хотіла. Мене торкнулася тепла долоня. На шию лягло дихання Джона, що говорив.

— Ми підемо. Щойно повернемося з походу, зайдемо тебе провідати. Не засмучуйся, скоро ти знайдеш свого сина. Алісо, ти чуєш? Поки...

Час тягнувся з невідомою швидкістю. Я не могла зрозуміти, стою отак неприкаяно посеред тронної зали кілька хвилин чи кілька годин. У голові плавали картинки рогів і хвоста Правителя, умовляння Олега й Джона залишитися, надія на зустріч із сином. Я згадувала, як Віллі Вебер сказав про те, що нас шукає половина міста, щоб «розібратися», і тут же згадувала, як тепло я спала, притиснувшись спиною до ведмедя Джона. Малена миттю вилетіла з думок, і тепер я лише відчувала гіркоту зради друзів. Хоча в чому вони мене зрадили, я не могла зрозуміти. Шукала в розумі цю зраду й не знаходила. Олег мій чоловік, він запропонував лише залишитися в замку задля безпеки й обговорити пошуки сина. Просто... просто я цього не хотіла. Не сина шукати, а бути поруч із ним. Я не хотіла розлучатися з Джоном.

— Алісо, присядь. Давай поговоримо.

Занурена в себе, я навіть не одразу зрозуміла, наскільки тон Олега змінився. А коли зрозуміла — з жахом і здивуванням витріщилася на нього. Його високомерний погляд переможця дивився згори вниз і говорив лише про одне: він домігся того, чого хотів.

— Це все, оцей спектакль, для чого? Де Гліб? Відповідай! Я тільки через нього тут стою!

Мій крик луною прокотився залою, і я здригнулася.

— Поняття не маю. Але припускаю, де він може бути. І якщо ти не заспокоїшся, то я не буду з тобою обговорювати свої здогадки.

— Та ти зовсім розум утратив?! Ти що про себе уявив?! Ти душу дияволу продав?

Олег скривився й несподівано поправив мене:

— Не продав, а уклав угоду, і не з дияволом, а з ДЕволом. Він із виміру Дева, тож правильно казати «девол».

— Та мені начхати, як правильно ти називаєш чудовисько, що уявило себе королем!

Олег різко встав і махнув рукою кудись убік, а мені отруйно кинув:

— Я тобі сказав: заткнися. Ти ні чорта не знаєш, а тільки й змогла, що кинутися на шию першому зустрічному. А ще мене в зраді звинувачувала, шлюха!

Ох, як же багато слів готові були зірватися з мого язика! Гнів накрив мене з головою, готовий спалахнути й вирватися назовні, обпалюючи його нахабну фізіономію. Але одразу після його слів я відчула щось, що вже зі мною траплялося раніше, хоч і меншою мірою. Страх. Слизький, такий, що сковував усе тіло. Коліна затремтіли так сильно, що я впала на підлогу, впираючись руками в пухнастий килим. Кроки Олега наблизилися до мене.

— Ти сидітимеш тут стільки, скільки буде потрібно. А коли я вирішу, що ти мені не потрібна, продам тебе тому, хто більше заплатить. Повір, я багатьох монстрів знаю, для яких людятина — найвищі ласощі.

Мене підхопили і, піднявши за руки, потягли із зали. Коридорами, сходинками, повз палаючі лампи й рідкісні смолоскипи. У дальню кімнату на найвищому поверсі. Звалили на широке й м’яке ліжко. Грюкнули дверима й повернули ключ у замку, замикаючи мене, мов принцесу у вежі дракона. Тільки от здавалося, що мій принц не прийде. Він сам мене тут залишив, а я сама погодилася. А ще я встигла сказати принцу, що в нього скоро буде дитина від його дружини, дбаючи про те, щоб він знайшов її... От і казочці кінець, подумала я, і моя свідомість різко вимкнулася.

Олег швидко ходив з боку в бік, склавши руки за спиною. Високий слуга з каптуром, насунутим на голову, повернувся до тронної зали й став перед ним.

— Ну що?

— Вона в кімнаті, під замком, спить.

— Точно?

— Абсолютно. Я навіяв сильне забуття.

Олег схвально кивнув.

— А на інших?

— З іншими складніше, — поскаржився слуга. — Той, що був із нею, актор, здається? У нього сильний спротив, я не зміг його пробити. Тож він сам вирішив піти, а не з моєї волі. А з тим, що в окулярах, ще складніше. Він, здається, щось підозрює.

Олег перекосився в обличчі й відмахнувся.

— Та що він там підозрює?! Хлопчисько тупориле! А навіть якщо й так, його вб’ють у першому ж поході. Я більше хотів позбутися Джонні. І якщо він самостійно пішов, то це ще краще. Не прибіжить рятувати.

Слуга зняв каптур і показав своє безлике зморщене обличчя.

— Мій пане, хлопець уже бачив таких, як я, а можливо, і знає про наші можливості, тому я й сказав про його підозри. З певного моменту він не зводив із нас очей, і його розум теж став недоступний, хоча до цього був податливий.

— Надягни каптур! Це небезпечно! Якщо тебе хтось побачить, це може принести проблеми, а вони мені не потрібні. І годі про це! Якщо Кларк Мейсон про щось здогадався, то підписав собі вирок. І живим він до замку не ввійде!

Трохи віддихавшись, лорд присів на край трона, відкинувши накидку. Потираючи лоб кількома пальцями, він розмірковував про те, що тепер робити з жінкою. Планів було багато, але насамперед потрібно було за допомогою орага витягнути з неї все, що вона знає. І про її друзів зокрема, і про те, що в них насправді з Джонні, і про те, що вона знає про безликих.