Спочатку:
На сторінку книги
«Якби я була песимісткою, то сказала б, що ситуація гіршою бути не може. Але я оптимістка і знаю: може.» — Мавка
У космосі ніхто не чує, як ти кричиш. Це загальновідомий факт. Але про те, що ніхто не чує, як ти мовчиш у повному розпачі, чомусь не пишуть у підручниках з астрофізики.
Микиті Вербицькому вісімнадцять років, і він щойно закінчив Кадетське училище космопілотів. Він кмітливий. Допитливий. Добре розвинений фізично. І має одну фатальну слабкість, яка, як з'ясується пізніше, визначить усе його подальше життя.
Він занадто любить віртуальні світи.
Більше, ніж реальні. Набагато більше.
В останні пів року навчання Микита провів у симуляторі «Підкорення галактики» стільки годин, скільки інші курсанти витратили на сон, їжу та здоровий спосіб життя. А спали вони, до речі, чимало. Бо інструкція вимагала: «Здоровий курсант — задоволений курсант». Але інструкція — це лише порада для тих, хто не вміє грати в космос.
Микита ж був неперевершеним. Абсолютним. Безапеляційним. У нього була відлагоджена команда і віртуальна помічниця, яку він створив сам, з нуля, уявивши ідеальну супутницю: струнка і зла на язик рудоволоса дівчина із зеленими очима, ластовинням та кирпатим носиком. Він називав її Мавкою. Просто... ну, звучить же мило, правда?
Але все це — потім. А зараз —
Зразкова, парадна, позолочена церемонія випуску.
Зала була така велика, що в ній цілком міг би поміститися невеликий вантажний корабель. Якийсь архитектор вирішив, що найкращий спосіб відсвяткувати випуск — це посадити людей у крісла, які дивляться на сцену, де стоять інші крісла, в яких сидять люди, що розповідають, наскільки важливі випускники. Іронія полягала в тому, що випускники й так знали, наскільки вони важливі. На табло над сценою червоним миготіло: «НАДІЯ ВСЬОГО ЛЮДСТВА». Трохи нижче, дрібніше: «Термін придатності надії не гарантується».
Декан Пухирчук вийшов на сцену. Він був такий круглий і сяючий, що здавалося, ніби зараз вибухне від власної важливості.
— Шановні випускники! — голос у нього був як мед, змішаний із піском. — Сьогодні ви ступаєте на шлях слави! Ви — еліта! Ви — майбутнє! Ви — надія!
Аплодисменти. Записані. Бо живих у залі було трохи за три сотні, а оплески гриміли так, ніби їх три тисячі. Звукова система підсилювала все, включно з фальшивим ентузіазмом.
Після церемонії почалося шикування. Потім обхід. І ось Микиту відокремили від решти. Це було помітно, бо інші дивилися на нього з тим особливим виразом, який зазвичай притримують для того, кого ведуть на плаху або на дуже важливу зустріч, з якої не повертаються.
— Курсант Вербицький, — сказав офіцер-супровідник. Він не всміхнувся. Дивився на Микиту так, ніби перед ним був не випускник, а невеликий недолік у звітності.
— Так?
— Ходімо.
Микита пішов за ним. Коридор. Інший коридор. Перехід. Ліфт, який їхав не вгору, а вбік, що дивувало, бо «вбік» у космосі — це завжди напрямок у невідомість.
Величезний, розкішний космічний корабель чекав на нього. Такий великий, що здавалося, він сам є окремою планетою, якій просто не вистачило ентузіазму залишитися на місці. Микиту провели через шлюз. Стерильно. Тихо. Потім через технічний відсік. Потім — прямо в рубку.
Рубка була неймовірною. Сяюча, сповнена екранів, кнопок і панелей керування. Крісло капітана стояло посередині — м’яке, оббите шкірою, з підлокітниками, які виглядали так, ніби готові обійняти тебе в найважчі часи. У кріслі — нікого.
Микиту підвели й жестом запропонували сісти. Він сів.
— Зручно? — спитав офіцер.
— Так... добре. А що далі? Куди ми...
— Бажаємо щасливої подорожі.
І двері зачинилися.
Тихо. Найгучніше «тихо», яке Микита чув у своєму житті.
Він сидів. Екрани палали. Десь глибоко в корпусі щось загуло — це, мабуть, реактор. Або його власне серце, яке намагалося вирватися з грудної клітки.
Він почекав п'ять хвилин. Потім десять. Потім підвівся й підійшов до дверей. Двері не відчинилися. Він постукав. Вони зберігали мовчазний спокій предмета, який точно знає, що ти тут зайвий.
— Е... привіт? — сказав він у порожнечу.
Простір не відповів. Але екрани — так. На головному моніторі з'явився текст. Великий, жовтий, занадто дружній.
«ВІТАЄМО НА БОРТУ, КАПІТАНЕ!»
Микита покліпав очима.
— Капітан? Я курсант. Я щойно випустився.
«ВИ НАБРАЛИ НАЙВИЩИЙ БАЛ У НАВЧАЛЬНІЙ ПРОГРАМІ-СИМУЛЯТОРІ „ПІДКОРЕННЯ ГАЛАКТИКИ“. ВАШ РЕЗУЛЬТАТ — 99.7%.»
— А решта 0.3%?
«ЦИТАТА З ВАШОГО ДОГОВОРУ: ПРОГРАМА В РЕЖИМІ НАВЧАННЯ МОЖЕ ЗБЕРІГАТИ ПРАВО НА НЕПЕРЕДБАЧУВАНІСТЬ.»
— Я не підписував жодного договору про колонізацію!
«ПІДПИСАЛИ. Сторінка 47, розділ 9, пункт 14. ЯКЩО ВИ ПІДПИСУЄТЕ ФОРМУ НА ВИПУСК, ВИ ПІДПИСУЄТЕ ВСЕ. ВІД ПРАВА НА ВЛАСНУ ДУМКУ ДО ОБОВ'ЯЗКУ КОЛОНІЗУВАТИ ВІДДАЛЕНІ СЕКТОРИ.»
Микита згадав ту саму сторінку. Там було написано дрібним шрифтом, що він «згоден з умовами працевлаштування на службу». Він думав, це про роботу в кабінеті. А це виявилося про роботу в безкінечному ніщо.
Значить, гра була не просто симулятором. Вона була справжнім, жорстоким відбором. І він не просто грав — він проходив випробування. Він став надією людства, бо виявився найкращим у віртуальному світі. А тепер цей віртуальний світ став його реальністю.
— А куди ми летимо? — спитав він, відчуваючи, як паніка починає постукувати в скронях.
«ПЛАНЕТА К-7-В-ЕХ-2247. КЛАС: M. АТМОСФЕРА: ПРИДАТНА ДЛЯ ДИХАННЯ. ВІДСТАНЬ: 14.7 СВІТЛОВИХ РОКІВ. ОРІЄНТОВНИЙ ЧАС У ДОРОЗІ: 8 МІСЯЦІВ.»
— Вісім місяців?! Я ж не готувався до реальної подорожі! Я готувався до натискання кнопок у кріслі!
«НА КОРАБЛІ ПЕРЕДБАЧЕНО СОН, РОЗВАГИ, БІБЛІОТЕКУ ТА ПСИХОЛОГІЧНУ ПІДТРИМКУ.»
— А пункт «повернутися додому»?
«НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО.»
Микита знову сів у крісло. Воно було справді дуже зручним. Мабуть, це була єдина добра річ у цьому розіграші.
Текст на екрані змінився:
«КОМАНДА: 2 ОДИНИЦІ. СТАТУС: ЗАВАНТАЖЕНО. БУДУТЬ АКТИВОВАНІ ЧЕРЕЗ 12 ГОДИН. ВАШІ КОМПАНЬЙОНИ ПІДБРАНІ АВТОМАТИЧНО НА ОСНОВІ ВАШОГО ПРОФІЛЮ В СИМУЛЯТОРІ.»
Микита застиг. Його команда. Його віртуальні друзі. Ті, кого він створив сам. Вони справжні? Вони тут, на цьому кораблі?
Він відкинувся на спинку, дивлячись на зірки за прозорою стелею. Корабель почав плавний рух. Не було гуркоту чи вибухів — просто тихе, майже невагоме відривання від станції.
Микита був капітаном. Він був колоністом. Він був надією.
— Я колоніст? — прошепотів він, дивлячись у бездонну темряву космосу. — Та ви жартуєте!!!
Космос не відповів. Він просто чекав.
