Раді Вас бачити!

Ясно, дякую за уточнення. Ось той самий текст, розбитий по природних межах сцен — новий момент, нова локація, зміна теми:

**2.1**

Наступного ранку Анна прокинулася ще до сьомої. Спочатку вона не зрозуміла, де перебуває. Крізь важкі штори пробивалося бліде світло, а за вікном шелестіли дерева. На кілька секунд жінці здалося, що вона знову у власній квартирі, де ранкову тишу порушував лише шум міста. Потім вона згадала будинок. І нічні звуки.

Анна сіла на ліжку й прислухалася. Тиша. Жодних кроків, шепоту чи дзвіночків. Лише приглушене гудіння системи опалення та легкий стукіт гілки об скло. Вона подивилася на годинник. 6:47.

Детективка не любила прокидатися в чужому місці, особливо якщо напередодні хтось розповідав їй про привидів. Проте ще більше вона не любила залишати запитання без відповіді.

Анна встала, швидко прийняла душ і вдягнулася. Перед тим як вийти з кімнати, вона ще раз оглянула приміщення. Не тому, що очікувала побачити щось надприродне. Просто звикла помічати деталі.

На підвіконні лежала тонка смужка пилу. Біля дверей — темна подряпина на дереві, наче хтось неодноразово зачіпав її важким предметом. А на ручці з внутрішнього боку виднівся ледь помітний жирний слід. Анна провела по ньому пальцем і насупилася. Хтось торкався дверей нещодавно. Але це могло означати що завгодно.

Вона вийшла в коридор. Будинок удень виглядав зовсім інакше. Учора ввечері він здавався похмурим і непривітним, а тепер сонячне світло проникало крізь високі вікна, вихоплюючи з напівтемряви старовинні меблі, картини та вази з сухими квітами. Проте відчуття прихованої напруги нікуди не зникло.

**2.2**

Анна спустилася вниз. У їдальні вже снідали Віктор і Лєра. На столі стояли свіжі круасани, кава, фрукти та тарілка з нарізаним сиром. У повітрі витав аромат свіжоспеченого хліба.

— Доброго ранку, ранні пташечки! — весело привіталася Анна, намагаючись розрядити обстановку. — Схоже, мені час братися до роботи. До речі, хто готує такі чудові круасани? Я готова змінити професію!

Лєра ледь усміхнулася й указала на чоловіка.

— Це все його заслуга. Віктор завжди вмів мене дивувати.

— Якби я знав, що це допоможе розслідуванню, то готував би частіше, — із гумором відповів Віктор і підморгнув гості.

Анна засміялася та сіла за стіл.

— Тоді я змушена буду внести це до свого звіту. «Підозрюваний демонструє виняткові навички у випіканні круасанів».

— Сподіваюся, це позитивна характеристика, — сказав Віктор.

— Поки що не можу нічого обіцяти. Потрібно провести додаткову перевірку.

Лєра тихо засміялася, але Віктор лише посміхнувся краєчком губ.

Анна взяла чашку кави й уважніше придивилася до подружжя. Вони сиділи поруч, проте між ними відчувалася невидима відстань. Віктор час від часу позирав на дружину, ніби чекав від неї якоїсь реакції. Лєра ж трималася загалом спокійно, хоча її пальці постійно ковзали по краю серветки.

— Отже, — Анна поставила чашку на блюдце, — сьогодні я хотіла б оглянути кожен куточок будинку. Почнемо з підвалу?

— Із підвалу? — перепитав Віктор.

— А чому ні? Я завжди любила темні закутки. Особливо якщо там можна знайти щось цікаве… або містичне.

— Підвал старий і захаращений, — зауважила Лєра. — Навряд чи там є щось варте уваги.

— Саме так зазвичай кажуть перед тим, як у підвалі знаходять скелет.

Віктор хмикнув.

— Не хвилюйтеся. Якщо знайдете, спробуйте спочатку з'ясувати, чи він не належить нашому колишньому садівникові.

Лєра не засміялася. Анна це помітила.

— Ви не любите підвал? — запитала вона.

— Просто не бачу сенсу там ходити.

— А ви часто там бували?

— Колись. Давно.

— Коли саме?

Лєра на мить затримала погляд на чоловікові.

— Не пам'ятаю.

Відповідь була надто швидкою. Анна не стала наполягати. Вона лише подумки додала ще одну позначку.

**2.3**

Підвал виявився просторішим, ніж вона очікувала. Сходи вели вниз під кам'яне склепіння, а стіни вкривала волога. Лампочки під стелею світили нерівно, через що тіні від стелажів ворушилися на стінах. У приміщенні зберігалися старі коробки, непотрібні меблі, садовий інвентар і кілька дерев'яних скринь із вицвілими написами.

— Тут зберігаються речі ще від попередніх власників, — пояснив Віктор, спускаючись за нею. — Ми не встигли все розібрати.

— А будинок давно належить вашій родині?

— Близько десяти років.

— Ви купили його в когось із місцевих?

— У спадкоємців колишнього власника. Чоловік помер, а його діти не захотіли залишати будинок.

— Чому?

Віктор знизав плечима.

— Наскільки я знаю, вони жили за кордоном. Особняк вимагав значних витрат.

Анна провела рукою по краю старого стелажа. На пальцях залишився шар пилу.

— Дивно, що ви досі не розібрали все це.

— Деякі речі не заважають.

— А деякі можуть виявитися корисними.

Вона рушила вздовж полиць, оглядаючи старі книги, вази та коробки. На одній скрині був вирізьблений знак, схожий на птаха з розпростертими крилами. Анна нахилилася ближче.

— Це родинний символ?

Віктор глянув на скриню.

— Не знаю. Можливо, просто декоративний елемент.

— Ви часто відповідаєте «не знаю».

— А ви часто ставите запитання, на які я не маю відповідей.

— Це частина моєї роботи.

Він усміхнувся, але в його погляді промайнула втома.

**2.4**

Анна вже збиралася перейти до іншого стелажа, коли помітила щось блискуче під старою шафою. Вона присіла й витягла невеликий срібний кулон на тонкому ланцюжку. Прикраса була вкрита пилом, але виглядала дорогою. На лицьовому боці виднівся невеликий овальний камінь темно-синього кольору. На звороті — подряпина, що нагадувала літеру або частину символу.

— О, подивіться-но, — сказала Анна, підводячись. — Хтось знає, кому це належить?

Лєра, яка залишилася біля сходів, підійшла ближче. Вона взяла кулон у руки, і її обличчя на мить застигло. Це тривало лише секунду. Але Анна помітила.

— Це не моє, — сказала Лєра й повернула прикрасу. — Я ніколи його не бачила.

— Ви впевнені?

— Цілком.

— Навіть не пригадуєте, щоб бачили щось подібне?

— Ні.

Лєра говорила спокійно, проте її пальці були льодяними. Анна відчула це, коли забирала кулон.

— Можливо, це просто стара річ, яка залишилася від попередніх власників, — припустила вона. — Але в таких історіях завжди щось приховується. Може, це ключ до розгадки всіх наших містичних явищ?

Вона підморгнула Віктору.

— Або привид старого ювеліра забув забрати свою прикрасу, — пожартував той.

— Або привид дівчини, яка загубила її, тікаючи від страшного духа! — несподівано додала Лєра.

Усі троє засміялися. Проте Анна звернула увагу: Лєра сміялася трохи довше, ніж було потрібно. Ніби намагалася переконати не лише інших, а й себе, що ситуація цілком безпечна.

— Я заберу кулон на деякий час, — сказала Анна. — Можливо, згодом з'ясуємо, звідки він тут узявся.

— Ви справді думаєте, що він важливий? — запитала Лєра.

— Я думаю, що випадкові речі рідко привертають увагу без причини.

— Це звучить майже містично.

— Не хвилюйтеся. Я поки що не почала вірити в привидів.

Анна поклала кулон у невеликий пакет і сховала його до сумки. Коли вона відвернулася, Віктор тихо запитав у дружини:

— Ти точно його не бачила?

Лєра різко повернула голову.

— Я ж сказала, що ні.

Тон її голосу був різкішим, ніж раніше. Анна не подала вигляду, що почула.

**2.5**

Після підвалу вона вирішила оглянути горище. Віктор сказав, що там майже ніхто не буває, а Лєра відмовилася йти, пославшись на головний біль.

— Можете піднятися самі, — сказала вона. — Там немає нічого цікавого.

— Але я просто зобов'язана перевірити, — відповіла Анна.

Вона піднялася вузькими сходами. Сходинки скрипіли під ногами, а повітря ставало дедалі сухішим і затхлішим. На горищі було пильно, якщо не сказати брудно. Пахло мишами, старим деревом і чимось вологим. Біля стін стояли накриті тканиною меблі, коробки та зламані світильники. Під похилим дахом виднілися павутиння, а крізь невелике вікно проникала вузька смуга сонячного світла.

Анна ввімкнула ліхтарик на телефоні.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Якщо тут і немає привидів, то принаймні є всі умови для їхнього комфортного проживання.

Вона почала оглядати приміщення. Біля дальньої стіни стояв старий сундук. На його кришці було вирізьблено той самий знак, який вона бачила на ящику в підвалі: птах із розпростертими крилами. Анна підійшла ближче. Замок був старим, але не іржавим. На металі виднілися свіжі подряпини. Хтось нещодавно намагався його відкрити.

Вона провела пальцем по замку й нахилилася, щоб роздивитися механізм. Кришка не піддавалася. Анна спробувала повернути ключовий отвір за допомогою невеликого металевого інструмента, який завжди носила в сумці, але замок виявився міцнішим, ніж очікувалося.

— Схоже, у нас тут не просто детективна історія, а цілий квест, — сказала вона вголос. — Але нічого. Я знайду спосіб тебе відкрити.

Вона обійшла сундук з усіх боків. На підлозі поруч лежав клаптик темно-синьої тканини. Анна підняла його й розглянула. Тканина була тонкою, схожою на матеріал дорогої сукні або підкладки. На одному кінці залишилася крихітна срібна нитка. Анна згадала камінь на кулоні. Темно-синій. Вона обережно поклала клаптик у пакет.

**2.6**

Потім помітила, що на підлозі біля сундука пил був нерівномірним. Хтось пересував його або стояв поруч зовсім недавно. Одна з дощок мала свіжу вм'ятину, ніби на неї впав важкий предмет.

Анна повільно випросталася. Якщо сундук ніхто не відкривав, навіщо хтось намагався його совати? І чому Лєра так швидко заявила, що на горищі немає нічого цікавого?

Вона дістала блокнот і зробила кілька записів. Срібний кулон. Знак птаха. Замкнений сундук. Свіжі подряпини. Темно-синя тканина. Анна зупинилася, а потім додала ще один рядок: Лєра нервує, коли йдеться про минуле будинку.

Вона ще раз оглянула горище. У кутку стояло високе дзеркало, накрите білим простирадлом. Під тканиною виднілися обриси рами. Анна потягнула за край простирадла. Дзеркало було тріснуте по діагоналі. На його поверхні відбивалося горище, але через тріщину зображення розсипалося на кілька нерівних частин. У нижньому кутку рами вона помітила подряпину. Ту саму літеру або символ, що був на кулоні. Анна провела по ньому пальцем.

Десь унизу грюкнули двері. Вона різко обернулася.

— Є хтось? — гукнула жінка.

Відповіді не було.

Анна вийшла на сходи й прислухалася. Будинок знову занурився в тишу. Вона повільно спустилася на кілька сходинок, але зупинилася. Їй здалося, що внизу хтось стоїть. Темна постать промайнула біля коридору. Анна моргнула. Нікого.

Вона спустилася донизу, однак коридор був порожній. Лише двері до підсобного приміщення залишалися прочиненими. Анна підійшла до них. На підлозі лежав маленький шматочок білого воску. Вона підняла його й понюхала. Той самий запах, який вона відчула напередодні біля дзеркала. Пахощі. Або ароматична свічка.

Анна подивилася в бік сходів, що вели на горище. Можливо, хтось навмисно підтримував атмосферу містики. Але для чого? Щоб налякати Віктора? Щоб приховати інші дії? Чи щоб змусити всіх у будинку дивитися не туди, куди слід?

**2.7**

Пізніше того ж дня Анна вийшла на заднє подвір'я. Дощ минув, і сад наповнився запахом мокрої землі. Дерева блищали від вологи, а між кущами гули поодинокі бджоли.

Біля великого дуба стояла лавка. На ній сиділа Лєра, а поруч із нею Єгор. Анна впізнала його не відразу. Молодий чоловік із коротким темним волоссям стояв, нахилившись до Лєри. Вони розмовляли тихо, майже пошепки. Їхні обличчя були надто близько одне до одного для звичайної розмови. Єгор торкнувся її руки. Лєра не відсмикнулася.

Анна зупинилася за кілька метрів. Вона не мала наміру підслуховувати, але їхня поведінка сама привернула її увагу.

— Ти не повинен був приходити сюди, — сказала Лєра.

— А де мені з тобою говорити? У вітальні, перед твоїм чоловіком?

— Тихіше.

— Ти сама сказала, що все під контролем.

Лєра озирнулася і побачила Анну. Жінка відразу відхилилася й відсунулася від Єгора.

— Анно, вам щось потрібно? — запитала вона.

— Ні, просто гуляю, — відповіла Анна з легкою усмішкою. — Вирішила помилуватися садом. Дуже романтичне місце, чи не так?

Єгор кинув на Лєру швидкий погляд.

— Я, мабуть, піду, — сказав він.

— Не поспішайте, — зауважила Анна. — Я ж не збираюся вас допитувати.

— А шкода, — відповів Єгор із посмішкою. — Я вже придумав кілька переконливих алібі.

— Тоді вам варто зберегти їх до моменту, коли вони знадобляться.

Єгор засміявся, але Лєра залишалася напруженою.

— Єгор допомагає нам із будинком, — пояснила вона. — Віктор попросив його перевірити деякі речі.

— Я не питала, чим він займається.

— Просто хотіла пояснити.

— Звичайно.

**2.8**

Між ними запала коротка пауза. Анна помітила тонку подряпину на зап'ясті Єгора. Схожу на ту, яку можна отримати, працюючи зі старим замком або дерев'яною скринькою.

— Ви давно працюєте у Віктора? — запитала вона.

— Кілька років.

— І добре знаєте будинок?

— Достатньо.

— Навіть горище?

Єгор на мить замовк.

— Чому ви питаєте?

— Просто цікавлюся. Там багато старих речей.

— Так, знаю.

— А замкнений сундук ви коли-небудь бачили?

Єгор перевів погляд на Лєру. Це тривало лише мить, але Анна встигла помітити.

— Можливо, — відповів він. — Тут багато всього замкненого.

— Справді. Іноді найцікавіше ховається саме за замками.

Лєра підвелася.

— Мені потрібно повернутися до будинку.

Вона рушила першою. Єгор затримався біля Анни.

— Не варто вірити всьому, що вам розповідають, — сказав він тихо.

— Це хороша порада. Ви часто нею користуєтеся?

— Частіше, ніж хотілося б.

Він пішов за Лєрою. Анна залишилася біля дуба, спостерігаючи, як вони зникають за дверима будинку. Тепер у неї з'явилося ще кілька запитань. Чому Єгор говорив із Лєрою потайки? Чому обоє нервували через горище? І що саме вони намагалися приховати?

**2.9**

Повернувшись до будинку, Анна знайшла Віктора в кабінеті. Двері були відчинені. Він сидів за столом, переглядаючи документи на комп'ютері.

— Можна? — запитала вона, постукавши по дверній рамі.

— Звичайно.

Анна сіла навпроти.

— Вікторе, ви знали, що Лєра та Єгор часто проводять час разом?

Він підняв погляд.

— Що ви маєте на увазі?

— Просто помітила, що вони досить близькі. Можливо, це нічого не означає. Але в моїй роботі доводиться враховувати всі деталі.

Віктор відкинувся на спинку крісла.

— Єгор працює на мене. Лєра — моя дружина. Вони знайомі давно.

— Я не сумніваюся.

— Тоді до чого це запитання?

— До того, що люди іноді приховують не лише злочини. Бувають і особисті причини.

Віктор стиснув губи.

— Ви думаєте, що між ними щось є?

— Я думаю, що ви самі повинні відповісти на це запитання.

Він відвів погляд до монітора.

— Лєра останнім часом змінилася. Я це помічаю. Але не хочу робити поспішних висновків.

— Ви їй довіряєте?

Віктор мовчав досить довго.

— Я хочу їй довіряти.

Анна уважно подивилася на нього. Це була не та сама відповідь.

— А що вас лякає більше, Вікторе? Те, що вона може вам зраджувати, чи те, що вона може приховувати щось інше?

Він різко підняв очі.

— Ви приїхали розслідувати дивні звуки, Анно. Не моє сімейне життя.

— Іноді це пов'язані речі.

— Не завжди.

— Саме тому я й не роблю висновків.

**2.10**

Віктор провів пальцями по клавіатурі, але не набрав жодного слова. Анна помітила, що на столі лежала фотографія в срібній рамці. На ній Віктор і Лєра стояли біля цього самого будинку, але зображення було зроблене багато років тому. Лєра усміхалася, притулившись до чоловіка, а Віктор тримав її за талію. На задньому плані виднілися ворота й старий дуб.

— Гарна фотографія, — сказала Анна.

— Дякую.

— Ви тоді щойно придбали будинок?

— Ні. Це було ще до покупки.

— Тобто ви вже знали його колишніх власників?

Віктор забрав фотографію зі столу.

— Давайте не будемо зараз про це.

Рух був різким.

Анна підвелася.

— Добре. Я продовжу огляд.

— Якщо знайдете щось важливе, повідомте мені.

— Обов'язково.

Вона вийшла з кабінету, але біля дверей зупинилася.

— Вікторе?

— Так?

— Якщо ви хочете, щоб я розібралася в тому, що відбувається в цьому будинку, мені потрібна правда. Не та версія, яка здається вам зручною.

Він подивився на неї.

— Я це розумію.

— Сподіваюся.

Анна пішла коридором, стискаючи в кишені блокнот. У неї вже було кілька зачіпок: кулон, замкнений сундук, дивний символ, запах пахощів і надто близькі стосунки Лєри з Єгором. Проте все це поки що не складалося в єдину картину. А найгірше було те, що кожна нова відповідь породжувала ще більше запитань.

Увечері Анна вирішила повернутися на горище. Цього разу — тоді, коли всі в будинку заснуть.