Раді Вас бачити!

За кілька годин до того

— Тобі сподобається, — вже вкотре повторила мама. 

Я сердито глянула на неї. 

Не вірила. 

Проте вдіяти нічого не могла. 

Це не була батьківська примха. Якби могли, вони й далі тримали б мене у безпечному маєтку, подалі від усього світу. Втім я не заперечувала. Мені вистачило кількох коротких контактів із зовнішнім світом, щоб зрозуміти: не так це просто, коли ти — найслабша і найглупіша навіть серед малявок на дитячому майданчику.

— Все буде добре, мамо, — заспокоїла я її, але голос зрадницьки здригнувся.

Тато подивився на мене співчутливо і промовчав. І я була йому за це вдячна: точно б розридалась, якби він би почав мене заспокоювати.

— Тримайся, мала. І пиши, — брат обійняв мене і легенько стукнув пальцем по носі. 

Скривилася. Терпіти цього не могла — і він знав. Але був єдиним, кому це дозволялося.

— Тримайся, — слідом обійняв мене молодший з братів. Так сильно, що кістки затріщали.

— Обережніше! — миттєво зреагувала мама.

— Ой, вибач! Не боляче? — в очах Тая було стільки тривоги і співчуття, що я поспішила його заспокоїти.

Дістало, що всі ставляться до мене, як до кришталевої вази — немов я розібюсь, якщо хтось гучно чхне поряд. 

— Ну хоч зможеш відвісити добрячого стусана, — провів поглядом чубатого адепта середній з братів.

— Кейране… — похитала головою мама.

— Що, Кейране? Не дарма ж я стільки років її тренував!

Я посміхнулась. Кей і справді вчив мене самозахисту. От тільки всі його методики не могли замінити технології. Навіть Тай міг укласти мене однією лівою.

— Я піду? — прошепотіла, відчуваючи як сльози збираються на очах 

Сім'я мене любила. Переживала. Зробила все, аби я дотягнула до п’ятнадцяти. Навчила, виховала. З того дня як дізналися, що я нульова всі в родині: мама, тато, брати, численні бабусі — опікувалися лише мною. Тільки діду не догодила — вирішуй він щось і я б зростала у притулку. 

Як і ті четверо, що прилетіли у впізнаваному флаї соціальної служби. 

— Іди, — обережно обійняла мама 

— Не забувай, я на зв'язку, — нагадав тато. І я знала, що це правда. Він стільки разів зривався з роботи,  варто було мені втрапити у якусь халепу.

— Буде, хто ображати… —  почав Тарас.

— … і одразу познайомиться з братами Шарнієнко, — перебив Кейран.

Я посміхнулась. Вони завжди були готові піти проти всього світу заради мене. Можливо, саме тому стали військовими, попри всі таткові сподівання, що хоч один обере мамин шлях. 

Може, Тай? Не буде поряд нульовки, яку потрібно захищати, і він виросте… нормальним?

Я окинула поглядом старших: високі, кремезні. Тарас уже пройшов шосте вдосконалення. Кей ще вагався з п’ятим.

— Люблю вас, — прошепотіла й рушила за роботом, що безшумно тягнув мої речі.

— І ми тебе. Бережи себе.

— Бережи себе, — перекривляв дівчачий голос. — Фу!

— Не заздри так відверто, Хло, — всміхнувся один із хлопців. — Вона ж не винна, що  наші батьки не такі.

— Та, рятуй Боже, щоб зі мною носилися, як з порцеляновою статуеткою! Ой в тебе шмарклі, зараз дупку підітру і чайник поставлю....

Кулаки мимоволі стиснулись. 

— Не затримуйтесь. Проходьте, — пролунав невидимий голос. — Ми вже зачекалися. Ну ж бо! Покваптесь. Не хотілося, щоб ви перші дні провели на лікарняному.

Хтось кашлянув.

— От. А я що казав, — продовжив віщувати голос.

А я так і не могла розгледіти того, хто говорив.

Кашель наростав.

Загула сирена.

Хлопець згорнувся навпіл.

— Що з ним? Що сталося? 

Я кліпнула очима, шкодуючи, що не вдягла маску. 

— Відійдіть. Відійдіть. Дайте повітря.

— А раптом він заразний, — прошепотів хтось і натовп схлинув, утворюючи порожнину.

Кашель був таким сильний, що хлопець не втримався на ногах — впав. Забився судомно, здіймаючи куряву. 

Раптом поруч присів юнак у білому халаті. Зробив ін'єкцію у стегно. 

—  Анафілактичний шок. Зараз мине.

Хлопець задихнувся — і зробив перший вдих.

— Живий? 

Хлопець кивнув, відкрив рота…

— Мовчи. Не віднімай у себе кисень. Потім все скажеш, — зупинив його юнак. — Забираємо.

Наноноші зникли в одному з корпусів.

 — А що я казав. Ще жоден набір не обійшовся без цього. Ну ж бо… Чого стовбичите?  Ай все, — буркнув роздратовано невидимий голос. — Ворота зачиняються через десять. Дев’ять…

Що ж… Самостійне життя чекає на мене. 

***

Вітер завивав, наче голодний ненажера, що сторіччями чекав на здобич. В містах, далеко під куполом, люди вже давно приборкали природу, а тут… лиш безкрає море лісів та пурпурові гори, чиї піки прошивали оксамит неба, гублячись десь поміж незліченних сузір’їв. 

А зорі… Я ніколи не бачила такого сяйва — розсип діамантів на темній ковдрі всесвіту. Яскраві, низькі, майже відчутні на дотик. 

І небо. Висока безхмарна безодня безперестанку пульсувала, вплітаючи  фіолетово-червоні стрічки в смарагдову завісу. Беззвучні спалахи блискавиць розтинали повітря на тонкі сяючі скибки.

Подих перехопило. Невже колись люди жили серед цієї неприборканої краси? І проміняли її на затишок мегаполісів та чужі зорі?

Мерзлякувато зіщулилась,  намагаючись пригадати, де на Землі є пурпурові гори. А те, що ми на Землі сумнівів не викликало — на власні очі бачила блакитну кулю в ілюмінаторі.

Збентежений натовп юрмився біля невеличкого зорельоту. Хтось перешіптувався, хтось розгублено блукав між іншими. Майбутні адепти жартували й уїдливо коментували все підряд, ховаючи за зухвалістю страх.

Переступила з ноги на ногу, відчуваючи, як холод повільно пробирається крізь підошви.

— Шановні! — ожив рупор над площею, і всі обернулися до трибуни. — Вітаємо вас в «Академії альтернативних технологій».

 — В академії невдах, — пирснула… як там її назвав хлопець? Хло. 

— Я ректор — Шані Катані. Протягом наступних шести років я буду вам і за тата, і за маму. Саме до мене ви звертатиметеся, коли вас ображатимуть однолітки чи викладачі. От тільки підтирати ваші шмарклі я не збираюся…

— А ми сподівалися, — хмикнула Хло. 

Ректор зробив паузу, переводячи подих. Він здавався тендітним поряд із масивною кафедрою. Поцятковане зморшками обличчя, схоже на стару географічну мапу. Великі окуляри в товстій роговій оправі раз по раз сповзали на кінчик носа, і він недбало поправляв їх вказівним пальцем.

— Усі ви знаєте, чому опинилися тут… 

— …бо не пощастило народитися «нульовими», — перебив хтось із натовпу.

Я ковзнула поглядом на застарілий шрам на долоні, і швидко сховала їх у рукави.

Ректор кинув погляд на сміливця, витер хустинкою вологу від поту лисину. Руки злегка тремтіли. Волосся, що залишилося лише на скронях, сріблилося тьмяною сивиною.

— Ви помиляєтеся, юначе, — ректор ледь помітно всміхнувся, і в його очах за скельцями окулярів  відобразилась і втома, і поблажлива жалість. — Вам пощастило.

— Ми помремо молодими! — вигукнув інший голос.

Натовп невесело засміявся. 

Ректор лише похитав головою.

— Усі присутні тут, — він обвів поглядом адептів і викладачів, що стояли трохи ліворуч, — без винятку належать до тих семи на сто тисяч людей, що народилися повністю несумісними з технологіями вдосконалення…

Натовп незадоволено загув. Це ми знали з дитинства. Коли інші діти отримували перший набір регенеруючих наноботів, нас визнавали «нульовими».

Хоч не спалювали, як відьом у сімнадцятому сторіччі. Втім, дід вважав, що це було б гуманніше, ніж прирікати «нульових» на життя серед вдосконалених. І вже точно — економічно доцільніше.

Я гірко посміхнулася, згадавши старого буркотуна, і провела язиком по зубах, намагаючись стерти присмак його слів. Ми бачилися лише раз — у мої п’ять років, але та зустріч і ті слова закарбувалися в пам’яті назавжди.

— …лише чотири заклади на всю планету… — голос ректора вирвав мене з думок.

Кліпнула, зрозумівши, що пропустила частину промови.

— Раджу всім ознайомитися з правилами, за порушення яких…

— Відрахують? — із надією запитав хтось.

— Покарають, — сухо кинув ректор.

— А хіба ми не найгуманніша співдружність країн у світі? Рівні можливості для всіх! — продекламував інший адепт.

— Рівні. Проте є рівніші.

Натовп знову пирснув.

— Покепкували? — вперед виступив чоловік. Високий, кремезний — справжній велетень, як і більшість удосконалених. Я миттєво впізнала голос «невидимки». — Розумію, ви — купка немовлят, щойно відірваних від маминих спідниць. Наляканих, збентежених. Але самостверджуватися будете на заняттях. На моїх — шанс матиме кожен. А поки що… маєте пів години на заселення в гуртожиток. Час пішов.

— А що потім? — вигукнули з натовпу.

— А потім — іспит. Маємо ж з’ясувати, чи є у вас бодай якісь схильності. Чи, можливо, вас варто одразу відправити у спецзаклад…

Він обвів адептів пильним поглядом — і натовп заціпенів.

— І чого стоїмо? Передумали заселятися? Що ж… можемо провести іспит просто зараз.

Викладачі злагоджено закивали. Адепти миттю заворушилися.

— І тут вдосконалені командують… — пробурмотів хтось.

— Ректор же сказав, що тут тільки «нульові».

— І ти йому віриш? Хіба «аналогові» бувають такими здоровилами?

Погляди знову ковзнули до велетня, який уже щось обговорював із ректором.

 — Може, й ні. Але краще не нариватися.

***

— Що за мотлох? 

Ми заклякли на порозі велетенського холу.

Пахло пилом та залізом. Кам’яні стіни відгукувалися луною кроків. Над головою висіла величезна люстра. 

— Це? — проскрипів робот, виїжджаючи на середину зали. Механічна голова повернулася з неприємним скреготом, фіксуючи нас об’єктивами-очима. — А це… Це комп’ютер. 

— Допотопний? — скептично підняв брову хлопець поруч зі мною.

— Звичайний, — сухо виправив робот. — Таких уже не виробляють. 

— Як і тебе, — буркнув хлопець, відводячи погляд від зачовганого корпусу машини.

Робот не відповів. Його гусениці глухо зашуміли по відполірованій тисячами ніг підлозі, коли він рушив до величезного стенда, що займав усю стіну і світився червоно-зеленими вогниками. 

— Підходьте ближче. Реєстрація не чекатиме.

Один із хлопців, невисокий і скуйовджений, несміливо ступив уперед.

— І що робити?

— Покладіть долоню на сенсорну панель. 

Хлопець слухняно притис руку до поверхні. Лампи на стенді метушливо замиготіли, і раптом одна зелена змінила колір на червоний. 

— Кімната 4С, адепте Тобіас Гінер. Ласкаво просимо до Академії. Ваша доля офіційно завантажена.

— 4С? А де це? — Тобіас розгублено обернувся до робота.

— Гляньте на долоню. Бачите стрілку під шкірою? Слідуйте за нею — вона приведе вас до кімнати. У кімнаті прикладіть руку до панелі на двері: кімната налаштується на ваш генетичний код.

— І все? — пробурмотів Тобіас, розглядаючи слабке сяйво у себе на долоні.

— Все. Рухайтеся. Сходи — праворуч, ліфт — ліворуч. Раджу сходи: у ліфта сьогодні поганий настрій, і там уже зібралася черга з невдах, — механічно відрапортував робот.

— І часто з ним таке?

— Постійно. Як тільки зустрічає невдах, що не здатні пробігти пару поверхів, так одразу й настрій портиться. Нічого це ненадовго. 

Я не стала чекати, поки черга розтягнеться до самого виходу. Обійшла кількох заціпенілих однолітків і на мить занесла руку над панеллю. Шкіра на долоні зрадницьки похолола, пальці затремтіли — ніби тіло відчувало, що після цього дотику шляху назад не буде.

Холодний пластик впився в шкіру. Стіна замиготіла, колір ламп став тривожно-жовтим, а потім стабілізувався.

— Кімната 7В, сьомий поверх. Вітаємо в академії, адепт Ніколь Шарнієнко.

— Не пощастило, — зловтішно всміхнувся хлопець, що стояв за мною.

— А нічого поперед батька… — дорікнув інший, штовхаючи мене плечем.

Я лише міцніше стиснула кулак, відчуваючи, як під шкірою пульсує гаряча навігаційна стрілка.  Сьомий так сьомий. Не так вже і високо. 

Кімната зустріла мене аскетизмом: ліжко, шафа, письмовий стіл та пара стільців із високими спинками. Два стрілчастих вікна розрізали стіну, відкриваючи краєвид на зазубрені піки, що впиралися в попелясте небо.

Світло згасло, щойно я зачинила двері, і кімната  занурилась в густу темряву. Тільки зорі за вікном стали яскравіше. 

Було прохолодно. З розсохлих віконних рам тягнуло підступним протягом. Пахло крижаною хвоєю та вологою. 

Я звично плеснула в долоні. 

— Світло! День! — чітко промовила я. Тиша. — Світло, активувати!

Повторила команду ще двічі, підвищуючи голос, але темрява лише глузувала з мене. Серце стиснулося. Я кинулася назад до дверей, але ті заклякли, немов вросли в одвірок. 

— Відчини! — замолотіла по дереву кулаком. — Відчини двері!

Тиша була єдиною відповіддю. Пальці гарячково зашаруділи по стінах, шукаючи сенсорну панель або прихований датчик. Натомість рука натрапила на щось холодне, кругле й об’ємне.

Раптом щось клацнуло — і кімнату залило тьмяним, сріблястим світлом.

Завмерла, розглядаючи долоню, що лежала на кнопці. Інстинктивно ворухнула пальцями — світло стало яскравішим.

Видихнула, відчуваючи, як тремтіння в ногах вщухає.

Вимикач… Простий сенсорний вимикач. 

Як у тих старих книжках, якими так захоплювався Тарас. Він міг годинами теревенити про «минулі часи», їздив на розкопки звалищ, тягнув додому іржаві залізяки, які називав скарбами. А я, замкнена в батьківському маєтку під наглядом кількох андроїдів, слухала його розповіді, наче казки про інші планети.

Торкнулася дверей — і вони безшумно відчинилися.

Пройшлася кімнатою, скидаючи важку сумку на підлогу. Над ліжком і столом виявилися такі ж самі кнопки. 

Підійшла до вузьких дверей у кутку. Штовхнула. Санвузол виявився таким же старим як і все інше. Але я вже знала, що шукати. І після кількох спроб здобула воду. 

Півгодини…

Я озирнулася, пригадуючи відведений час. Скільки минуло? Десять хвилин? Двадцять? 

Погляд упав на стіну над столом. Там висіло коло з двома тонкими стрілками, що рухалися з ледь чутним цоканням.

Годинник. Старий. Механічний.

Я криво посміхнулася власному відображенню у вікні. 

— Чудово. Сподіваюся, боїв на мечах у програмі не буде.

Хоча… хто знає, до чого дотягне їх захоплення старовиною. 

Протяги ж лишили.