Спочатку:
На сторінку книги
Синіх було мало. І йшли ми останніми.
Спочатку було навіть весело — ми жартували, проводжаючи кожного в його групу. Та коли за найчисленнішими жовтими рушили білі, чорні й золоті, а потім — сірі, зелені та червоні, сміх став рідшим.
Я зітхнула з полегшенням, коли поруч із Хейле опинилася Хло. Не зі мною і добре.
Кайл, сміючись, припустив, що нас сортували за першою літерою імені.
— Скоріше за рівнем шила в дупі, — кинула я, і товстун пирснув.
Наступним викликали його, і стало вже не до сміху.
Хол майже спорожнів. Зі знайомих залишився лише Мірель, зі знудженим виглядом вивчаючи присутніх. Я теж розглядала обличчя. Але час від часу погляд мимоволі повертався до Міреля. Той розслаблено тулився до колони, опустивши повіки. Можна було б подумати, що він куняє, проте мені він радше нагадував лева-ватажка. Той так само мляво висів на гілці, відсторонено й повільно хитаючи хвостом з китицею. А за мить гарчить на левенят, що загралися і не помітили як підступили до краю савани, де на них вже чатувала зграйка гієн. Втім, ті розчинилися у джунглях, варто було леву скинути голову.
Помаранчевих зібрали швидко. Мірель розчинився в їхньому натовпі.
— Невже лише мої лишилися? — виступив із тіні велетень Хорн. — Якось вас забагато.
— Сорок один, і всі твої, — кинув ректор, залишаючи хол. — Розбирайся.
— Я-то розберуся. Дивись, не пошкодуй.
— Не переймайся. Група ж експериментальна. Якщо хоча б один довчиться — вже добре.
Тиша після цих слів стала густішою.
— Злякалися, малеча? — всміхнувся велетень. — Правильно. Більше страху — живіші будете.
Він дав паузі натягнутися.
— Для тих, хто забув або прослухав: я Дерек Хорн. Я не викладач і тим паче не куратор. Ваша група у мене перша і лише тому, що попросив хороший приятель. Але вам щастить — до своїх я більш вимогливий. Тож окрім вранішнього тренування у вас буде ще й вечірнє.
Хтось застогнав. Хорн обвів нас поглядом і знову вишкірився:
— Нічого, вам ще сподобається. В будь-якому випадку чекаю вас о сьомій у залі номер тринадцять. А зараз біжіть на лекції.
— А розклад? — вигукнула смаглява дівчина.
— Розклад? — велетень кліпнув очима, на мить ставши схожим на стривоженого філіна. — У вас на планшеті.
— Планшеті?
— А, точно... Геть забув. Я ж маю їх вам видати... Та де ти в біса! — вилаявся він.
За хвильку в хол, скрипучи та грюкаючи, в’їхав знайомий робот на гусеничному ходу. А може і ні. Хто ж тих роботів розбере?
— А-сім, роздай їм планшети.
Планшети були товстими і зовсім не схожими на сучасні тонкі пластини.
— Що за мотлох? — покрутив пристрій у руці хлопець. І я впізнала в ньому знайомця з гуртожитку.
— Джеку, ви би обережніше з майном Академії, — попередив його Хорн.— Таке вже не роблять.
— Ще б пак. Такому саме час лишитися на смітнику.
— Ще слово — і на смітнику опинитеся ви, — приморозив його Хорн тоном, з якого зникла вся поблажливість.
Джек інстинктивно позадкував.
— Любчику, тобі зайві руки десь потрібні? — гукнув Хорн у порожнечу.
— Мені? — пролунав тонкий дитячий голос, і повітря пішло брижами, складаючись у напівпрозору дитячу фігурку.
— Ні. Гратися будемо ввечері.
Повітря здригнулося, немов зітхнуло, і замість дитини з’явилася чарівна жінка у діловому костюмі.
— Ти обіцяв! — кинула вона і холодно обвела нас поглядом. — Кухня чи темні зали?
— Кухня! — збліднівші, гарячково випалив Джек.
— Що ж, Любчику, оформи йому наряд на дві години. Попрацює-поміркує — може і клепок побільшає.
Образ жінки розпався на пікселі.
— Це?.. — прошепотів збентежено Джек.
— Анісор — великий і всемогутній, — посміхнувся Хорн.
— А?! — кліпнув очима ошелешений підліток.
— Труднощі самовизначення. Двісті років, а все ніяк не вирішить: хлопець він чи дівчинка, дорослий чи дитина.
— Але…
— Але це не заважає йому виконувати свої задачі. І ваше виховання одна з них.
— ШІ заборонено використовувати для виховання, — зауважила дівчинка, волосся якої було укладено у коротку модельну стрижку.
— Все так, — кивнув Хорн. — А хто скаже, чому?
— Вони не вміють співчувати, — тихо відповіла я.
— От саме про це вам і слід пам'ятати. Анісор — чудова машина. Але він машина. І якщо ваша корисність для Академії стане нижчою за витрати на ваше навчання, рішення про ваше майбутнє прийматиме саме він. Без вагань і жалю.
В горлі пересохло. У пам’яті спливли моторошні кадри з новин сторічної давнини: часи, коли заборони ще не було, і діти гинули з цілком обґрунтованих раціональним розумом причин.
І тут, в Академії, схожий алгоритм виконував роль захисника і вихователя.
Здається, мама помилилась — мені вже не подобається.
