Раді Вас бачити!

Я прокинулася і проморгавшися, ледь зібрала до купи думки в голові, яка була наче ватою набита.

– О, вона прокинулася! Як добре! – почула я радісний голос...здається він належав Юльці.

– Алісо, ти як? – це вже була Килина.

Я замружилася, а потім подивилася на них.

– Та все добре. Де я? – спитала я.

– Ти в мед боксі Академії, ми тебе сюди одразу доставили, як знайшли непритомну, – відповіла Килина, присів на краєчок ліжка.

Я роздивилася кімнату, дійсно медична палата. А тепер намагалася згадати, що вчора сталося і чого я втратила свідомість.

Я рефлекторно полізла почесати між грудьми та відчула пальцями щось. Я опустила погляд і побачила дивний опік, який підозріло схожий за формою з кулоном.

– Йой, і звідкіля це? – спитала наче сама в себе.

– Не знаємо, бо на слід від пазурів чи зубів не схоже, наче хімічний чи термічний опік, – зробила висновок Юлька, знизав плечима.

– Дивина та й годі…Йой, я згадала! За мною з Гордієм гналася якась потолоч, що вела себе як жива кислота, – згадала я, сіпнувшись.

– Що? Гордій був з тобою? Бо ми його знайшли замкненого в комірчині, він весь трусився, ледь його звідки витягли, – здивувалась Килина, – Про тебе він не казав ні слова. Тільки затратлено озирався, та сіпався, коли чув крапання.

Виходить, хоробрий мисливець Гордій так перелякався невідомо монстра, що забився в саму ближню нору. От дає! Звісно хотілося розповісти, як він мене покинув і не впустив в ту комірку. А це підло. В мисливців таке не прийнято, але не хотілося жалітися. Все одно він відбрешеться.

– А, ну так, ми спочатку були разом, а потім розділилися. Так, що з тою потолочу? – перепитала я.

– Єм-м…та ні…тільки тебе знайшли, та наче виплавлені дірки в бетонній підлозі, – відповіла, замислившись Килина.

– Що навіть рештки механічних пацюків не знайшли? – здвинулася я.

Ну не може бути такого, щоб зовсім не було слідів, бо була бійка між тою потолоччю та пацюками. Я бачила як деяких хвостатих розплавлювало на частки. Тож, хоч металева лапка, хоч гвинтик повинні були залишитися. Невже хтось все прибрав?

– Та нічого, але ти уявляєш, щось сталося дивне з носіями інформації. Все було знищено, як кажуть, енергетичним випромінюванням. Але наші так не зрозуміли як це сталося, бо нікого не знайшли, – розповіла Килина.

– ЩО? Я ж стільки часу вбила на те, щоб все пересмітити на наші носії. Невже, все втрачено? – обурилася я.

Бо так жаль своїх зусиль. Я розчаровано зітхнула та впала на подушку.

Килина похмуро на мне подивилася та кивнула.

– Ну як так? Ну чого завжди те, що я роблю виявляється дарма? – далі обурилася я.

– Співчуваю, зате є гарна новина. Тобі за твої старання надали вихідний. Тож запрошую, як стане тобі краще, поїхати з нами відпочити в одне гарне місце, – вирішила мене мабудь втішити подруга.

Я подумала і вирішила погодитися на пропозицію. Бо сиділи наодинці всі вихідні не хотілося, раз усі друзі поїдуть кудись. Та і щось чесно кажучи, якось стало лячно залишатися наодинці. Бо після випадку з потолоччю зі мною постійно було відчуття, що за мною стежать. Особливо воно загострювалось, коли я покидала Академію і була одна.

В остеннє таке було після випадку на кладовищі, де мене Нес врятував. При згадці по Неса та Шарлотту мені стало знов сумно.

І от як настали вихідні: Килина, Юлька та я всілися в її машину, та поїхали в сусіднє місто.

А там нас вже чекав брат Килини та…Годній, що правда той, як мне побачив, оченята відводив в сторону. Гордій приїхав зі своєю компанією, точніше членами своєї команди. Але відпочивали ми в сусідніх котеджах.

Та і не зчепитися дві команди просто не змогли. Ну це ж традиція в мисливців: накидати грубощів та колкощів один одному.

Я тільки закотила очі, бо вже до цього звикла.

Ми з дівчатами знайшли свій будиночок, розклали там речі, перевдягалися та пішли на пляж.

Було спекотно, тож ми з великим задоволенням пірнули у воду. Бавилися в ній, плескалися, сміялися. Було весело. Десь під вечір ми натрапили на команду Гордія, слово за слово і так розпочались імпровізовані перегони на катерах між командами. І кожен керуючий катером намагався показати свою майстерність в керуванні. І все б нічого, але мене почало нудити! Рятуйте!

Я відчуваю себе коктейлем, який збовтують.

Ми швидко неслися водним плесом, свіжість від річки пестила обличчя після денної спеки, дихалось на повні груди та свободно. Але ось попереду замайоріла велика яхта. Богдан плавно сповільнював наш катер.

Скоро наш катер і катер команди Гордія спинились зовсім. Яхта теж підпливла як найближче і встала. І на її носі з’явилася золотоволоса, струнка дівчина в червоному прозорому халатику, схожому на платтячко.

– О, що це в нас там внизу за дрібнота? Це що орендовані корита? Фі, смердить бідністю! – зазвучав гарний голос тієї дівчини.

– Ти кого дрібнотою назвала? – обурився Гордій який заводився з-пів обертів, – Може спустишся і в очі це скажеш, а чи злякалася?

І тут щось з силою приземлилося на ніс катера Гордія, аж плав засіб підняло ззаду, а спереду він пішов глибше у воду. Навіть, хтось з напарників Гордія не втримався і гепнувся за борт. А коли катер вирівнявся, то можна було побачити, як на руці Гордія, яка тримала рульову, стояла тендітна ніжка з червоним педикюром мисливець плавно підняв голову, та вирячив очі і відкрив рота. Дивно те що незнайомка, яка це вчудила, навіть не спітніла і власне вела себе так, наче не стояла на носі катера, а на подіумі, і в руці тримала бокал з чимось червоним, і невимушено відпила з нього.

Богдан теж зачаровано дивився на звабливу панянку. Та навіть я задивилася на її красу та принади. Ох йо, мабуть п’ятий розмір не менше.

Але якось оговтавшись, я мотнула головою, проганяючи морок і поцікавилася:

– Вибачте, а ви хто?

– О, хто це там заговорив? Що я бачу? Квітка серед кактусів? Яка миленька, – проговорила панянка, подивилася на мене, умиляючимся поглядом. Як дивляться на кошеня, що вибігло зі смітника і жалібно нявкає,– Мене звуть Кармілла, а тебе як?

– Аліса.

– О, Аліса…щось я про тебе чула….мила подружка. Хоробра дівчинка з трагічною долею. А хто ж я? Я одна з тих кому насправді належить ця земля, та смертні на ній. Ми люб’язно віддали в оренду своє, за умови, що тут буде порядок… – відповіла Карміла, вона вилила вміст бокала на голову Гордія, воно розтіклося по його обличчю.

– Як це? – здивувалася я.

Бо мені казали, що мисливці тут головні.

– Довга історія. Але факт в тому, що умови були порушені. Цими землями полює те, чого не повинно було існувати. А ці нічого не можуть вдіяти. Тож, ти не тих обрала, – продовжила Карміла і зникла з того місця, де знаходилася і з’явилася, позаду мене.

Я злякано сіпнулась та обернулась.

А вона простягнула до мене руку з довгими червоними нігтями. Та легенько підняла за підборіддя, щоб зазирнути мені в очі.

Я побачила, що в Карміли червоні райдужки, і довгі ікла виринули з-під пухлої верхньої губи.

– Ви вампірша? Йо-ой! – вирвалося в мене, я відсахнулася від неї.

– Так, солоденька, та не бійся, я насильно нікого не кусаю. Я люблю, щоб мене благали про це, – «заспокоїла» своїм медовим голосом ця кровосіся.

І тут прийшла до тями Килина. Вона була вся чорна від люті.

– А ну забирайся, погань, від моєї подруги! – вигукнула Килина і кинулася майже голі руч на вампірку.

– Тю, яка грубянка, я ж просто мило спілкуюсь! – відповіла з іронією Карміла и зникла якраз за секунду до того куди атакувала Килина.

Пролунав перелив дзвіночків, а це був сміх Карміли.

– Ви себе не в змозі захистити, не те що когось. Бачу дрібнюсь роди мисливців, сумне видовище! – сказала Карміла, опинившись знов на носі роскішної яхти.

– Та пішла ти! І не тобі казати про порушників правил. Ваша родина, точніше один з вас… перший порушив правила. Забрав насильно дівчину з місцевої сім’ї. Це один з ваших вбив нашого найкащого бійця і купу ще наших! – обурилась Килина.

– Та ні, дрібнотко, це ваш боєць переоцінив свої можливості. Його попереджали, що працює техноїд, а він безжальний в бойовому режимі. Зроблено в Сіалії, якість гарантовано. Правда, оперативка зламана, і трохи барахлить,– не без іронії відповіла Карміла, – Та і ви отримали компенсацію, і ми тримали траур, тож все чесно. Та і наша сім’я мала право раз на сто років обернути нового члена сім’ї, – гмикнула вампірка.

– Ах ти ж…– спалахнула Килина, стиснув руки аж до хрусту кісток.

– Та мені ніколи з вами тут милі бесіди вести. Я лише прийшла попередити, якщо ви не зможете навести лад на нашій землі, це зробить наша зброя. І якщо він встигне першим. Наші домовленості будуть не актуальні і ви повинні будете поїхати геть! Але у вас є час…або ні...– і Карміла розсміялася.

Яхта тронулася і почала загрозливо сунути на нас.

Богдан вже оклигав та вирулив з-під носа яхти. Гордій теж висмикнув свого побратима з води, швидко відвів катер в сторону.

Я так не зрозуміла, що це було.

Але точно веселий та безтурботний настрій пройшов геть. Всі їхали похмурі і мовчазні.

Як приїхали на берег, то одразу розійшлися по своїм будиночкам.

Я намагалась розговорити кого-то із друзів, але не виходило. Килина одразу пішла до кімнати. Юлька почала нервово кому-то дзвонити.

А я не знала що мені робити. Я хотіла раніше лягти спати, але і сон не йшов. Я все нервово згадувала слова Карміли і мені чогось ставало боязно. Я ворочалась в ліжку, а потім вирішила пройтись садом, який оточував будиночки.

В решті решт споглядання природи заспокоює.

Я занурилась в свої думки та блукала, поки непочула тихі голоси та стони. Я подумала може комусь погано. Та пішла перевірити чи не потрібна допомога.

І от я побачила…я спочатку не зрозуміла що бачу, а як зрозуміла, то почервоніла і заклякла.

Бо я побачила як Гордій, притулившись до стволу дерева, зі спушеними штанами, він подався назад дупою, а з заду його, тримаючи за стегна, перчить справжнісінький чорт. Ну такий з ріжкам, та копитами і милим хвостиком.

Йойки! Я вирячила очі від здивування. Потім тихенько позадкувала та вирішила піти геть і не заважати цим двом робити тут …всяке.

Але що то виходить...як мене обзивали за те чого я не робила, так Гордій може, а сам...віддається чортам? Це він на мене виходить свої гріхи проекціював. От гад!

Мене охопило палке обурення, я різко розвернулася на самих п’ятах, щоб виказати все що думаю з цього приводу, але згадала, що там палкощі в самому разгарі – вирішила не лізти. Хай вже накохаються власть. Якось перестріну і в іншому місці все йому викажу.

Як бісить! А от якщо я захочу з кимось переспати, то Гордію що з того? Він мені хто? Яке має право цей опецьок мені вказувати з ким займатися сексом? От захочу і дійсно займуся диким сексом зі Совою і хто мені заборонить? Точно не якийсь Годрій чортом траханий!

Я от йшла, та активно жестикулювала – в мені все кипіло від обурення, що в моє інтиме життя безцеремонно влізла стороння людина, оббрехала, а сама насолоджується життям та пристрастю. А я повинна все життя як ото монахиня бути. А в мене теж стресове життя і мені теж потрібно якось знімати стрес і потрібні позивні емоції.

І я в пориві гніву пнула кроксом камінець, та почула обурений вигук. І дуже знайомий. Я пішла на звук. О! А от ще один, хто створив мені проблеми…Я посеред колоподібної галявинки, яка була обставлена камінням викладеним колом, а посеред стяв великий, плаский камінь як постамент, побачила...Сову. Він кумедно стрибав на одній нозі, тримаючись за іншу.

– О, на мисливицю і сова летить! І ти в мене зараз отримаєш! – вигукнула я.

Бо я і на Сову гнівалася. Бо саме з його подачі про мене почали всяке триндіти. Особливо, коли він мені перерахував гроші.

Сова кинув на мене злий погляд.

– Якого...це ти тут камінням жбурляєшься? І за що я повинен отримати? – обурився той і кинув на мене гнівний погляд.

– О, він, ще питає? Нащо ти мене затяг в Іншосвіття, а потім ще дискредитував, коли надіслав гроші? Ти хоч знаєш як це виглядає серед моїх? Мене вважають зрадницею, і…шльондрою… – гримнула я.

Я різко підійшла до Сови.

– Гей, стій! Та стій там де стояла, кому кажу! – крикнув він, роблячи жест, наче відганяв настирного ґедзя.

– О, ще один буде мною командувати! Я де хочу там і ходжу! – обурилася я з наглості Сови.

Я перейшла умовну межу з каміння і відчула, як заворушилось повітря і стало якимось сперим, більш важким, наче я опиналась в бульбашці, перетнувши межу.

– Ну молодець...казав ж стояти де стояла... Тепер ти застрягля, як і я! – вигукнув Сова, лупнувши себе по обличчю, наче з прикрощів.

– Що?

І тут я почула глумливий регіт з відкілясь з дерев, їх гілки теж весело заворушилися.

– Ха-ха. Ну нарешті, в пастку ще до людського самця втрапила тендітна самиця! Тепер точно буде заряджен Камінь життя! – пролунало зверху.

– Що? – незрозуміла я, похмурнішав, розставив руки в боки, – Що воно меле? І кого самицею назвав? Га? Я дівчина!

– Алісо! Ну чого ти така? Спершу робиш, потім думаешь? Як ти плануєш дожити мисливицею і не вмерти раніше строку? – якось стомлено перепитав Сова, потираючи перенощицю пальцями.

– ЙОЙ, та що я такого зробила не розумію? – я дійсно розгубилася.

Я вирішила переступити камінці. Але… моя нога натрапила на невидиму перешкоду.

– Це що за фігня? – почала я розуміти, що здається втрапила в халепу, я ще руками побила невидиму стіну, але не могла пробитися.

Йойки, о це я знов вляпалася: в якусь дічь ще посеред лісу, в ночі, залишилася на одинці з мисливцем з поганою репутацією.

Я відчула, як з задвірків моєї істотності повільно, але незворотньо підіймається страх, отрушується, поправляє костюм і метелик, і підбирається до дверей душі, стукає, і питає: «А чи вірите ви у вірогітність, що вас тут зжеруть, бо ви легка здобич знаходячись у пасці, наче кролики?»

Але поки що цьому свідку Жаху, відповідають з роздратуванням: «Та пішов ти зі своїми віруваннями!»

– Тепер нарешті камінь отримає вашу солодку енергію, і дасть життя новим лісовим мешканням! – продовжило лунати із-за дерев.

– Нічого не зрозміа? – знов тупила я.

– Це ми втрапили в пастку до місцевого лісовика. Це пастка фей, так цю хрінь люди звуть, вони маюсь різний вигляд: чи то спіраллю викладені камінчики, чи переплетені дивно дерева. Чи валуни викладені чудернацьким способом. Десь схований камінь-поглинач енергії. А енегію він поглинає від живих істот, бажано людей, коли ті віддаються справжній насолоді, – пояснив якось приреченим тоном Сова.

– Е…віддаються справжній насолоді? – знов незрозуміла до чого він веде.

Сова тяжко видихнув з видом справжнього страждальця.

– Як з тобою важко… Коли люди тут займаються сексом, то від задоволення вивільняється енергія, що заряджає камінь, так ясно? – додав Сова.

– А…так б одразу сказав, – нарешті зрозуліма я що до чого. А потім як ЗРОЗУМІЛА сам сенс почутого, то вирячила здивовано очі, я злякано вигукнула: – Да ну тебе! Не буду я з тобою цим тут займатися! Фі! – і я гидливо зморщила ніс, наче мені щось пропонувала слизьке та не свіже.

Ні, я звісно під впливом обурення недавно тільки подумала, всяке. Але то думи, в реальності я не спішу це реалізовувати. От вже дійсно, бійся своїх бажань, бо вони можуть здійснитися. Тим паче, бридко займатися цим на очах якогось збоченця, що ховається між деревами. Я нервово ковтнула ком застряглий в горлі, та позадкувала від Сови на всяк випадок подалі.

– Да заспокойся, ти мені теж не дуже то цікава в цьому плані..так, що означає твоє фі? – здається я зачепила Сову і він прискіпливо подився на мене.

– Ну то й добре, що не цікава. Я вже рік в траурі, і маю право вийти з нього, навіть дідо нареченого не проти, моїх нових стосунків. Але не з таким як ти точно! – обурилась я.

– Та-а-к, цікаво, а чим я не такий? – вже зацікавився Сова, схрестив руки на грудях.

– Занадто гарний. От в тебе обличчя типового серцеїда, який не оминає жодної спідниці. У якого в кожному місті по коханці. Я грала багато ігор з такими героями і в фільмах бачила! Та і бачу як ведуть себе мої побратими. Тож я не бажаю, щоб про мене розповідали як про чергове завоювання, я більше за серйозні відносини, – проговорила я і тяжко видохнула, згадавши Марко і мені знов стало сумно.

– В сенсі? Тобто ти тільки основуясь на моєму зовнішньому вигляді зробила висновок, що в мене купа коханок? Ні, зовнішність може бути оманлива. Ти мене це не цікавиш! – обурився Сова.

– А так ти не по дівчатах, не засуджую! – розумінням сказала я.

– Що? Ні! Я не це мав на увазі, я асексуал…ти що знущаєшься?! Ще щось таке бовкнеш і...я…зверну твою тонку шийку, – попередив палко Сова.

Різко опинився біля мене та тицьнув вказівним пальцем в грудину, якраз там де було зображення всміхненого авокадо. Йой, я тільки зрозуміла, що вийшла з дому в новій піжамі з милими авокадо.

– Є...це що на тобі? – здивувався Сова, подивившись на авокадо.

– А, це моя нова піжамка, подобається? – похвалилась я, погладивши зображення, щоб краще було видно малюнок,– Правда милі авокадинки, мабуть це не дуже підходить як одяг для зваблення, – проговорила я та дурнувато посміхнулась.

Сова тяжко видихнув, хлопнувши себе по обличчю.

– Так, гарно тобі личить...– тихо сказав він, ховаючи обличчя в долоні і його світле, довге волосся навалилося вперед.

– Дякую, так що… це значить асексуал, тобі не подобаються ні дівчата, ні хлопці? – поцікавилася я, почухав ногу о ногу.

– Та ні, один раз була цікавість до панянки... – відповів після довгої паузи Сова, та опустив погляд.

– У...як цікаво, і що вона? – зацікавилась я.

– Обрала іншого... – тихо відповів Сова, схрестивши руки на грудях, та відвівши погляд.

– Не вірю…ото вона дає! Тепер аж цікаво, що був то за красень, який тебе перегнав по вродливості, – здивувалася я, мої брови піднялись вверх.

– Та ні, справа була не в зовнішності, все вона правильно зробила, я не підходжу для відносин, – сказав зажурено Сова, і присів на вівтар, що був позаду.

Я підійшла до нього та постукала по чолу вказівним пальцем. Коли він присів я змогла туди дістати, бо так він дуже високий.

– Не кисни, я тебе мало знаю, але здається ти не настільки поганий, яким намагаєшся здаватися, – намагалась я підбадьорити мисливця, він підняв на мене сині очі, як волошки на сонці.

Які гарні, в нього очі, не дивлячись, що він платиновий блондин його очі обромляли довгі темні вії, що опускали тінь на бліде обличчя.

Він криво всміхнувся, але щось було в цій посмішці гірке, а потім перехопив мою руку, та потерся щокою, о пухнасту манджетку піжами.

В мене сироти від його дотику пішли, я сіпнулась, більше злякавшись швидкості руху.

– О, яке пухнасте та ніжне, – промуркотів той, а потім відпустив мою руку, так же різко як взяв.– Пробач, що із-за мене в тебе були проблеми, я не хотів цього, навпаки я бачив, що твоя снаряга ніяка. І раз ти вже твердо вирішила стати мисливицею, тобі потрібні гроші, щоб купити кращу.

– Йойки..звісно дякую, але милостені мені не треба, я сама якось вирішу це питання, – відповіла я, про всяк випадок відійшла від нього, демонстративно обтрусила те місще де він терся щокою, і дивлюся на нього з прищуром.

– Це була не милостиня. А твої чесно зароблені гроші. Ти ж допомогла мені доставити Віолу бабці, тож це твоя доля, за виконану справу. Все по чесному! – відповів Сова.

– Ні-ні! Ти мене в свої справи не втягуй, я до тебе ніяким боком. Мені не можна ніяк взаємодіяти з тобою! – обурилася я.

– Розумію, моя погана репутація влпиває і на тебе. Те що твої все тобі забороняють я зрозумів. Але все ж ти допомогла Віолі, тож виходить, ти так пішла проти своїх, ти десь в цьому протиріччя не відчуваешь? – намагався підловити мене цей паскудник і дивиться на мене з хитринкою знизу вверх і криво всміхається.

– Так…іди...в пень! – обурилась я.

– Та все ж…Алісо, ну ти вже визнай, ти дуже норовлива, тобі буде важко триматися правил спільноти мисливців. Мені просто цікаво наскільки тебе вистачить, – самовпевнено заявив Сова.

– Пішов на фіг! Я буду триматись правил! Я буду гарною мисливицю !– впевнено заявила я.

– Ну-ну, значить будеш гарною дівчинкою? – звабливим тоном перепитав Сова і зробив многозначний погляд.

Я на нього виразно подивилася матом.

– Все! На фіг! Я буду робити підкоп! – обурено випалила я, кинувши вбивчий погляд на цього дурносміха.

– Тобі нічим! – скрізь хіхоньки проговорив Сова.

– Руками буду копати! Бо ти мене дістав! – спалахнула я, нервово махаючи рукою.

– Ну пробач, просто, коли ти бісишся така мила. Як дикий хом’як, – сказав цей…цей…паскудник.

– ЩО-О?! Ах ти! Да я тебе… – обурилася я, в мене з’явилося нестримне бажання потримати за шию цього довбня.

– Ой, ти мене що? Вкусиш ну давай, кусай я не проти, що підставити? – підтрунювал мене цей гад.

Коли він посміхнувся, то мені здалося я бачила ікла.

– Якого...в тебе що ікла є? – спитала я.

– Ні…тобі здалося, – в мить посерйознішав цей іклака-посміхака.

– Ні фіга не здалося! Ах ти гад! – я опинилася поряд з Совою та вхопила його за щоки, щоб він не відвернуся, він перестав посміхатися. Я крізь шкіру відчула там є ікла, мене не обдуриш.

– Алісо, припини, чесно то таке….краще скажи, чого тебе жінкою легкої вдачі обізвали. Ну зрадницею я зрозумів чого... а тут за що? – вирішив паскуда перевести тему, та обережно прибрав мою руку з обличчя.

– Це Гордій вигадав, мовляв, у нас з тобою щось було. Бо чого інакше ти мене не вбив і відпустив, – відповіла я, зажурившись.

– Хто такий Гордій і наскільки метрів мені його закопати живцем? – перепитав крізь зуби Сова, якому мої слова явно не сподобалися.

Я висмикнула від нього руку.

– Фі, ти злий який, да забий! Він як виявилось, сам не проти підставити дупку під магічний хрін чорта, – бурчала я, – Оно, там в саду шпехаються.

– В саду кажешь? – і Сова якось дивно подивився в ту сторону, де повинен був бути за лісом сад, звідки я пришла. І в його очах промайнуло ледь помітне сине диявольське світло і якась недобра посмішка розквітнула на його вустах.

– Ти мене так не лякай, коли ти так шкіришься, мені не по собі, – сказала я не без іроніїї.

– Гей, ви там, що поснули? Давайте рухайтеся тілами в жазі пристрасті! Наповніть кристал нарешті вже своєю енергією! Оу! Ви що забули за чим я вас тут тримаю! – нарешті у лісовика почав уриватися терпець, і він вирішив нагади нам про себе.

– Вьо-о, ти ще тут? Вибач, я забула про тебе, – озвалася я, згадавши чого я тут.

Аж стало якось не зручно – лісовик доклав великих зусиль, щоб ми тут опинилися, оно, навіть якось Сову сюди заманив. А ми навіть не почали роздягатися. Хоча судячи з одягу Сови, він не почав одягатися, той комбез під плащем вже занадто тісно обіймає рельєфне тіло, вигідно підкреслюючи кожен м’яз.

– Це ви ще тут, а не я! Ви повинні вже розум втратити від жаги хіті? Давайте вже щось робіть! – грізно наполіг лісовик.

– О, точно! – наче щось я згадала, та почала себе обмацувати.

– Так, дівко, правильно роздягайся та застрибай на цього хлопа! – радів лісовик.

– Алісо, що ти робиш? На тебе що магія цього вилупка подіяла? – чогось захвилювався Сова прискіпливо дивлячись за моїми рухами, особливо, коли мої долоні затрималися на стегнах, – Ти звісно гарна, але я не буду з тобою...

– ЩО? Та на фіг ти мені сдався, я телефон шукала, але забула його в домі. Трясться! – відповіла я, скрививши лице, зрозумівши що не маю зараз смартфона.

– Ти бажаєш своїх покликати?

– Ні…о, точно! Можна було подзвонити Килині чи Юльці! Ні, мені треба була карта…бажано підземних комунікацій, там каналізація, водопроводу…ні… скоріше каналізація, бо воно вибралось з раковини, – почала я казати думки в голос.

Бо погляд на це коло з камінців, в якому нас тримали, наштовхнуло мене на деякі роздуми з приводу того маніяка. Я вже зрозуміла, що він потрапляє до жертв через каналізацію, добирається до ванної кімнати/душової/раковини і так діставав жертв.

– Є… – завис Сова, – А нащо?

– Бо треба, раз питаю значить мене це цікавить! – роздратовано проговорила я.

– А, ну на...– Сова щось набрав на смарт браслеті і між нами з’явилася голографія, з картою підземних комунікацій.

– Дякую, о, і з тебе є користь! Це найстаріша? – перепитала я.

– Гей, я завжди корисний! Так, – обурився Сова.

– Так-так, не перезбуджуйся, а то ще сам почнеш дуріти від хіті, – з сарказмом відповіла я, невідкриваючі очей від карти, видивлялася те що мене цікавить.

– Ха-ха. Що ти там шукаешь? – перепивав Сова і собі почав вдивлятись, слідкуя за моїм поглядом.

Я підійшла ближче, почала збільшувати зображення. Тут навіть можна ставити помітки, що я робила і я почала відмічати місця, де знайшлась: перша жертва, друга, третя…

– Та намагаюсь знайти що спільного між жертвами того маніяка. Я вже зрозуміла, що в нього немає певного типажу, але ж все одно щось повинно бути. Точно зрозуміла як він потрапляє до жертв: через труби, – сказала я.

Я почала з’єднувати лінії.

– Йой, всі лінії сходяться по середині…що тут…старий занедбаний колектор? – зробила висновки я.

Тут Сова теж став серйозним, почав і собі щось вивчати.

– Так, і це найкраща схованка для істоти з таким набором можливостей. Ти молодець, що це помітила. Але є ще одна особливість, яка об’єднує більшість вбивств, – сказав Сова.

– І що?

Сова опинився поряд мене та подивився проникливо в самі очі.

– Ти. Перша вбита: ти повинна була доставити їй посилку. Друга, навіжена фанатка…твоя співробітниця, бабця...лише остання жертва трохи вибивається з широкої картини, але я можу припустити, що твоя бабуся мала щось, що добре нашкодило тій тварюці. Почварі довелось швидко шукати нову жертву, щоб відновитися. Навіть адреса останньої жертви знаходилась недалеко від центру, приблизного сховку вбивці, – сказав Сова.

– Ні! Я тут ні до чого! Ти щось собі навигадував! Я не маю відношення до цього і до того маніяка! – збурилася я.–Це співпадіння!

– Один раз це: нечастий випадок, другий, співпадіння, третій закономірність, четвертий це вже правило, п’ятий лиш підтвердження правила, – проговорив Сова якимсь тихим і проникливим в тоном, оминув голограму, та вирячився на мене не відриваючи погляду спідлоба. Він підходив до мене все ближче та ближче, я задкую, але натикаюсь попою на вівтар.

Йой, а тікати-то нікуди, бо позаду вівтар, а так нас тримає невидимий бар’єр, мені крізь нього не пробитися. В мене аж волося на потилиці заворушилося від переляку. Невже, все ж Сова піддався під вплив лісовика, чи просто в блондина прокинулись хижачці нахили.

Йой, а я беззбройна.

Я якось була глибоко поглинута своїми думками та переживаннями – так не зрозуміла, як опинилась сидіти на вівтарі. Він що мене підсадив сюди, щоб зручніше було з’їсти? А що? Кому вівтар, а кому стіл зі смаколиком, ото ще б святкову скатертинку постелив.

Сова схилився до мене і прикривши очі почав повільно, схилявся все нижче і нижче аж до шиї, чим змусив мене задрати голову.

– Йойки, не кусай мене, будь ласка! Я не смачна! – пискнула я.

Бо я вже відчувала лоскіт його дихання на моїй шкірі.

– Навіть не збирався. Просто хочу зрозуміти, чим ти така цікава тій погані. Пахнеш як звичайна людина. Ти ж навіть не вроджена мисливиця. Чим ти так його притягнула? Він наче тебе залишив, як десерт, з’їсти останньою, щоб потім смакувати тобою, – продовжував лоскотати мені нерви…цей…от хто він?

Я нервово ковтнула ком застиглий в горлі. Ну молодець, в принципі я сама вина, що мене зараз зжеруть, сама довго гралася з як виявилося не мисливцем, а добрячим собі хижаком.

Моє серце здавалось зараз вистрибне з грудей. Я нервово вкусила нижню губу.

– Припини, будь ласка, ти занадто близько! – сказала я та хотіла пнути його між ніг, щоб він схаменувся, але на томність, сама боляче вдарилась ногою. Так наче я з переляку поцілила не по паху, чи по нозі, а по де чому металевому.– Йой, боляче! Ти що металевий?

– Пробач, не хотів лякати, – і він відсунувся від мене з задумливим виразом на прекрасному обличчі.

Я полегшено видохнула і намагавсь віддихатись, бо навіть з переляку дихати забула, а ще погладжувала пришиблену ногу.

– Да що з тобою?! Тримай свої ікла при собі! – обурилася я, відчуваю як лице червоніє.

– Пробач, мене інколи заносить...Я не кусаю…– сказав Сова, і знов різко нахилився до мене, прошепотів на вухо аж дрижаки мені пішли по шкірі: – …якщо не просять.

Я пискнула, заверещала, здригнулася та почала його бити кулаками.

– Дурень припини! Ну дійсно ти лякаєш мене! – обурилась я.

– Ну пробач, ти просто така мила, коли обурена чи збентежена. Не можу втриматися, – зізвався з теплою посмішкою цей ікластик: – Але якщо серйозно, то виходить, ти в небезпеці. І схоже добре, що ти пішла до мисливців. Це розумно, так ти себе убезпечила. Сама ти стала швидко його здобиччю, – додав Сова і тепер його вираз на обличчі став серйозний та задумливий.

Я торкалась своєї шиї перевіряючи чи мене не покусали, але ж ні.

– Але ж від тебе не уберіглася, – пробубніла я, дивлячись вовком на цього любителя полоскотати мої нерви, бо мені тепер хочеться полоскотати йому кілком серце.

– Повір, якщо я правий, то не мене тобі треба боятися. Якби хотів тебе вкусити, чи нашкодити, чи взяти силою. Я це давно зробив...секс…може його цікавлять саме того жінки? – перепитав похмурнівши Сова все ще знаходячись в роздумах про маніяка.

Моє серце тьохкало в грудях, наче збиралось проломити ребра, та втікати зі страху по далі звідси. Я навіть забула кліпати, тільки дивилася двома широкими очима на цього хижака незрозумілої породи. Я все ще не могла вирівняти дихання, мої груди високо вздималися та різко опускалися. А грудину, де був бабусин кулон пекло, наче сонечком. А тіло чогось почало слабнути. Поки не почало темнішати перед очима, а потім зовсім світ для мене згас.

– Алісо, гей, що з тобою? – останнє, що я почула перед тим я втратила свідомість.