Раді Вас бачити!

Сова

Поки я був поглинутий своїми роздумами про того загадкового вбивцю невинних дівчат, якось не помітив, що Аліса почала стрімко бліднути, та затихати. Що для неї досить незвично – тільки вона була повна сил, оно, як кумедно пручалася, аж було весело її підтрунювати, а тепер важко дихаючи почала завалюватись на спину, добре що вона хоч сиділа. Я обережно підхопив її за плечі.

– Алісо, гей, що з тобою? – намагався я достукатися до її згасаючої свідомості.

Вона зомліла.

– Та що ж це таке? – розгубився я.

Я просканував її життєві показники – вони були дуже слабкі, хоча видимих пошкоджень не знайшов. Дивно.

Але тут про себе нагадав своїм диким регітом той набридливий лісовик, на якого я не звертав уваги.

– Ха-ха, не бажали добровільно поділитися своєю енергією, так заберуть її силою! Все одно буде по-моему!

Мені всі ці магічні витребеньки не зрозумілі, бо для мене існує тільки те, що можна пояснити з наукової точки зору. Тож я не сприймав серйозно погрози лісовика. Але мені не подобався впив його фокусів на Алісу. Тож тепер буду трохи серйознішім з цим діставакою.

– Що ти зробив з Алісою? – спитав я серйозним тоном, чітко дивлячись там де ховався цей виродок.

Я міг побачити крізь густу зелень дерева самого лісовика.

– Я нічого! Це все камінь, вона просто була занадто близько до нього, ото він і забрав від неї енегрію. І від тебе забере енергію та будь якої живої істоти, – відповів лісовик і знов засміявся.

Я перевів погяд на вівтар, просканував його, і побачив скрізь товщу каменю, схований у ньому кристал червоного кольору.

Я вигнув брів почувши ці слова.

– Живих кажеш...тоді ти зі мною помилився…– відповів я не без іронії, ошкірившись.

Життя він в мені шукати схотів, наївний! Але щось таки я можу йому запропонувати.

Я підхопив на руки Алісу, закинув її обережно собі через плече. Підтримую її однією рукою, вчувся звук схожий на роботу двигуна чи колайдера, інша моя рука почала покриватися лініями, що вигадливо формувалися в сегменти, які складалися в метал, що обрав форму кібер кінцівки, крізь її сегментами засяяло світло, а на долоні відкрилось наче ракетне сопло, що повільно засяло пронизливо синім кольором.

– Що ти робиш? Що це? – чогось злякався цей занадто самовпевнений довбень.

– Я все ж вирішив тебе задовольнити... енергію тобі треба...я тобі її дам! Тільки не гнівайся, я вперше так використовую енергію, тож поки що не вправний в цьому, – многозначно відповів я.

Дійно до цього дня я використовував ядро цефферата тільки для здобутку енергії для переміщень між світами, і ніколи для виведення. Але це може бути цікавим експериментом, мені можливо сподобається результат.

– Останній шанс тобі нас випустити добровільно, в іншому випадку зроблю тобі маленьке пекло, – наполіг я, все ж піти мені на поступки, бо палити ліс не входило в мої плани.

Та і плюс я хвилююся, щоб не нашкодити ненароком Алісі. Якби не вона, я б діяв без прохань.

– Ні, мені конче потрібна ваша енергія, від цього залежить виживання мого лісу! Тож вгамуйся сам! І віддай мені свою енергію, – невгамовувася лісовик.

– Ну лови, – сказав я якось відсторонено, та торкнувся вівтаря механічною рукою сегментами якої виходила пара, світло стало ще яскравіше, по каменю зазміїлися сині тріщини, він розвалювався на шматки, а потім розсипався як пісок, показавши кристал, який яскраво засяяв червовим, а потім від нього поповзли по землі полоси що димилися, під ними земля спухла та вибухнула полум’ям, яке повільно добиралося до того дерева де засів лісовик, дерево запалало.

Лісовик злякано заверещав, зістрибнув зі свого сховку та почав кататися по землі, щоб збити вогонь, що охопив його.

Почалася пожежа яка формувала кільце, а земля була піднята наверх наче зорана невидимим плугом, та димилася.

Я викликав дронів, щоб вони розподілилися по периметру, тримали вогонь під контролем. Бо лісова пожежа не була моєю ціллю: тільки вибити з позиції противника, знешкодити його. І ціль досягнута.

І тільки там, де ми знаходилися, залишився клаптик зеленої трави.

Я вирішив, час вже добити лісовика, але почув що Аліса приходить до тьями.

От халепа! Треба швидко заглушити цефферат та вертати все як є, щоб Аліса нічого не помітила, бо вона виявилася занадто спостережливою. Ядро зупинилося і закрилося щитами, але рука не могла швидко повернутися до попереднього стану. Бо ще був занадто розігрітий метал.

– Йой, де це я? Йойки, чого це я в твоїх пазурах, відпусти негайно! Збоченцю! Нічого користатися моїм вразливим станом! – як тільки-но Аліса отямилася, почала одразу галасувати, наче дійсно я щось з нею робив погане.

Я закотив очі, тримаючи однією рукою, вовтузящаєся тіло, що мене било по спині та пинало в живіт, а один раз трохи нижче. В мене аж око сіпнулося і з’явилося нестерпне бажання, дійсно скинути з полегшенням її ще на розпашілу спекою землю, щоб Аліса заспокоїлася, а заодно пропіклася до хрумкої скоринки. Цікаво… а які печені люди на смак? І з чим вони краще смакують… з яблучками чи гарбузом? Око вже професійно оцінило масу обуреного м’ясця, особливо в деяких місцях. Ледь стримую хижу посмішку.

Але я втримався, бо нажаль не можу без потреби шкодити живим організмам, навіть якщо ці організми верещать мені на вухо і називають останніми словами. Та Аліса не їжа. Вона безцінне джерело цікавих пригод і відчуття що ти вже вдома, яке заспокоює. Хоча це дивне не логічне відчуття, як людина може викликати таке?

Я сховав механічну руку назад і все ж спустив на ноги Алісу, навіть вийшло це зробити однією рукою і не впустити її, вийшов галантний поклон. Але Аліса як тільки стала на ноги, ледь не впала на розпечене вугілля – довелося її притримати за шкірки.

– Йой, що тут сталося? Де ми? Ми що в пеклі? Чи тут впало сонечко? – поцікавилася розгублено Аліса, кумедно махаючи руками, щоб втримати рівновагу, з переляку не помітивши, що я її міцно тримаю.

– Цей нахаба лише отримав те що просив, тільки просто не розрахував силу і не втримав це, – відповів я. – Стій тут, я з ним розберуся і підемо геть, – сказав я, впевнившись, що Аліса залишилася в безпечному місці, пішов до старого лісовика, що вже погасив вогонь на собі, лежав зірочкою на землі та віддихувався.

Я дістав пістолет з наплічної кобури.

– Гей, стій, там же все палає! Ти згориш! – крикнула Аліса.

Як мило! Аліса за мене переживає, як за собі подібного, вона ще не зрозуміла, що вогонь мені не шкодить.

Але тільки я опинився біля лісовика, він замість тікати кинувся до мене, навіть забув про поранення і ще на диво радісний такий, наче йому не ліс підпалили, а щось безцінне подарували. Ще не битися ліз, а просто вчепився в передпліччя, потім хотів руку потиснути. Він що головою забився як з дерева гупнувся і став психом?

Я його з огидою відштовхнув, терпіти не можу доторки.

– Дякую! Дякую! Стільки енергії, я не отримував навіть і від ста людей протягом трьохсот років! А з кожним роком ще навіть менше. А тепер мені її вистачить на все, ще залишиться. Мені не треба буде ще шістсот років нікого ловити та чавити з них енергію! – лопотів цей навіжений смалець, радісний що капець.

Я на нього дивлюсь і не розумію що це коїться, і що далі робити? Бо коли йде стандартна реакція противника на мої дії: напад, то тут зрозуміла модель відповіді, а тут повне недотримання сталого протоколу поведінки. Що трохи мене спантеличило.

– Йойки, про що це він? – перепитала Аліса, на її обличчі теж відображалась розгубленість.

Тут я вже сіпнувся, згадавши про Алісу.

– Та нічого! То він розумом пошкодився! Несе якусь фігню! – крикнув я Алісі, а сам швидко сховав пістолет та вхопив за шкварки цього веселуна.

– Заткнись, ти нічого не бачив, не чув і взагалі… пожежа сталася із-за блискавки! Зрозумів? І щоб більше людей не крав для якоїсь дурні! Ясно? – прошипів я тихо лісовику, – Будеш багато триндіти: спалю тебе і твій ліс!

– Так-так, кажу, ж мені більше непотрібні люди. Мені вистачить вашого щедрого дару, – погодився лісовик.

– Я що сказав?

– Йох, це все дарунок неба! Це блискавка… так, вона наповнила кристал енергією, – нарешті лісовик зрозумів хід моїх думок, активно закивавши. Його великі очі були сповнені радощів, а вуста розтягнулися в посмішці.

Я відпустив цього довбня та обтрусив руки, наче тримав щось бридке.

– Алісо, добре що ти прийшла до тями, як себе почуваєшь? – поцікавився я вже значно пом’якшивши вираз обличчя і підійшов до Аліси.

– Та. Наче вже краще. А то таке зморення напало що жах, а перед цим серце хотіло з грудей вискочити, наче от-от в мене серцевий напад станеться, жах! – відповіла Аліса, вона була дуже збентежена, хоча була ще бліда, але вже явно почувалася краще, раз недавно мені тумаків роздавала.

– Я так не зрозумів принципу, але той придурок каже, що в твоєму стані винен якийсь камінь, що забрав твою енергію. Нічого не зрозумів, бо в магії я нічого не тямлю, – відповів я, та розвів руками, вже на щастя людського вигляду.

– Йой, ми вивчали таке на заняттях з талісманології, можу розповісти? – запропонувала Аліса.

– Добре, але зробиш це дорогою до твого будиночка, де ви там влаштували мисливський шабаш, – почав підганяти Алісу, поки вона ще розгублена та збентежена і не увімкнула свою спостережливість, і аналітичний розум.

У цієї дівчини дуже розвинена спостережливість і увага до деталей, вона може аналізувати отриману інформацію, здавалося це всі люди можуть робити. Можуть, але не всі користуються чи відточують цю можливість. Ще в Аліси є перевага, якої навіть в мене немає: вона може творчо та винахідливо використовувати отриману інформацію. В мене такого немає, якщо я маю певну інформацію я складу її в певній послідовності виходячи зі минулих знать і даних пам’яті. Тобто, в мене це виглядає так: А+Б, в неї: А+Б+В, а ще це все перевернути місцями, ще звідкість додати те що було не відоме, але вона це помітила чи відтворила завдяки асоціативного доповнення чи творчого бачення. Бо я б ніколи не здогадався, що маніяк може потрапляти через труби до жертв і навіть що він має здатність як в кислоти. Алісі знадобилося побачити декілька місць вбивств, кілька слідів від проплавлення кислотою, щоб сформувати теорію. Та і при першій нашій зустрічі, вона здогадалася як зупинити на перший погляд незнищених демонів. От того мені подобається мати справу з Алісою, як мисливицею. Так, може фізично вона слабка, невитривала, і вразлива. Але я готовий це все компенсувати. Для мене її мінуси компенсуються плюсами. І як особистість вона мені цікава як за моральні цінності, твердість переконань і гострий розум. Але я вважаю її ці особливості і є її зброєю, яку мені слід остерігатися. Бо рано чи пізно ця зброя буде повернута проти мене і я припускаю вона єдина зможе нанести мені шкоду. Ще один мінус Аліси, що забирає ефективність в її зброї, те що вона емоційна. Це тупить цю прекрасну зброю. Але парадокс в тому, що саме ця емоційність теж мені імпонує, бо це теж частина її істотності, яка формує одне ціле, яка живить цю складну зброю.

– Йой, а ми хіба можемо вийти з бар’єру? – здивувалась Аліса і розгублено подивилася то на мене, то на лісовика.– Йой-й, і чого ти так дивно на мене вирячився? Знов якусь капось вигадуєшь, у-у-у, шкідливий збоченець!

От ще один парадокс Аліси: чого я збоченець? Я наче нічого такого не робив…ну майже. Але мені до людей з їх збоченнями далеко: вони пристосували стільки всього для сексу, що я дивуюся такій безкінечній фантазії. Навіть, не полінувалися створити спеціальних андроїдів для утіхи. І їм не шкода витрачати на цю річь для сексу стільки ресурсів та грошей, я цього не можу зрозуміти. Для чого? Але звісно збоченець я, так-так.

Я вигнув іронічно брову та криво всміхнувся з її слів.

– Алісо… якщо я ще раз почую, що я збоченець, я дійсно щось таке зроблю, щоб відповідати твоїм голослівним заявам, – не без іронії проговорив я, і подивися виразно на Алісу, а вона ойкнула і чогось зашарілася.

Зазвичай, в мене викликає негативні відчуття все, що торкаєтся теми сексу, навіть секс-андороїдів я зневажаю, бо і за-за них на бойових кіборгів теж почали заглядатися з подібними думкам. Але торкання Аліси чи будь-яка інша взаємодія з нею не викликає в мене такої негативної реакції. То ж… чисто із принципу, можу щось вигадати, чи завжди можна щось знайти в Глобалнеті. Хоча до знайомства з цією панянкою я подумати не міг, що потребуватиму апгрейду аж ТАКОЇ інформації, раніше це б було непотрібне засмічення пам’яті.

Видно, Аліса нишком озирається, мабуть хоче тікати, а нікуди. Видимо ставати моєю підослідною в освоєнні свяких «збочень» не бажає. Як шкода…

– Так, нам пора...ми вже можемо валити звідси, цей добродій нас випускає...так? – і я виразно подивився в очі лісовику, він полохано сіпнувся та активно закивав.

– Так-так. Проходьте-проходьте! Більше не затрмую.

– А пожежа? І, йой, мені пече тут йти…– нагадала мені Аліса про маленьку дрібничку, таку як розпечена земля навколо неї.

Але тут вліз лісовик і граючись довгою зеленою бородою де росли навіть мухомори сказав:

– Пожежа скоро згасне, а поки пан понесе таку гарну панянку на руках, я справній джентльмен, – і так гиденько посміхнуся і коситься на мене з хитрим прищуром.

Вот поганець! Вирішив мені на останок підгівнити. Бо я це сприйняв як намагання мене відволікти, бо якщо Аліса буде на моїх руках, мені в разі чого не застосувати вбудовану зброю. Та і навіть пістолетом важко буде скористатися. Бо я цьому зеленому хитруну не довіряю. Це може бути пастка.

Я скрипнув іклами та подивився на нього многозначним поглядом з прищуром. Його щастя, що зараз не можу більше активно використовувати свої можливості.

– О, ото, я нарешті дочекалася принця на білому коні, але доїхав тільки білий кінь! – аж зраділа Аліса і весело посміхнулася, тепер вже я на неї подивився не без бажання потримати за її тендітну шийку. Бо я пам’ятаю як востаннє її тягнув на собі і зарікся більше цього не робити.

Але вже є зрушення, тепер я не збоченець, а кінь. Хоч на цьому дякую. Що ж робити нічого, довелося цю п’ятдесяти п’яти кілограмову авокандинку закидувати на плече. А що? В цю гру можна грати у двох, я так розумію правило просте: з чим асоціюється людина тим її називають? Я швидко вчусь. От того мені подобається взаємодіювати з цією мисливицею, бо цікаво, бо не плюс нові навички і інформація. Аж цікаво, що Аліса наступного разу видасть. Що там згенерує ця надскладна, розгалужена, майже міні Всесвіт, нервова система цієї людини.

– Йой, не туди йдеш. І зараз не туди…– почала плутатися Аліса в направленнях.

Ми вже вийшли до частини лісу, яку не торкнулося полум’я, тут все ще буяла зелень і життя.

– Так ти взагалі пам’ятаєш, хоч приблизно напрям звідки прийшла? – перепитав я, і бемцнув себе по лбу, а от ще один мінус Аліси знайшовся.

Я не можу…ну як вона дожила до своїх років і десь не згубилася? Хоча…тут темно...та ліс...все ж люди погано бачать в темряві і того можуть загубитися. Ой, бідося, їй точно потрібен персональний андроїд чи кіборг, бажано бойовий, щоб компенсувати цю слабкість.

– Ну…я точно пам’ятаю, що там на деревах був мох, – після задумливої паузи додала трохи деталей Аліса, чую по голосу вона навіть зраділа, що щось пригадала.

Ну от...вона таки не безнадійна… мох помітила, молодець яка.

– Капець, мисливиця з геогфічним кретинізмом…ну точно проживе довго…– бубнів собі під ніс, навіть не знаю як вона буде виходити на нічні полювання, а саме головне, щоб її тоді не зжерли…точно їй ще потрібен до бойово кіборга тепловізор.

– Що? – перепитала Аліса, позіхнувши.

– Сподіваюся до ранку дійдемо…– більш чітко відповів я, в мене здається око сіпнулось.

Але потім я почув тихий чавкіт, потім до мене дійшло це Аліса дотягнулася до куща і смачно їсть ягоди з нього. Мені цікаво, а вона подумала, що ці ягоди можуть бути отруйні? Нє? Вже співчуваю її майбутньому кіборгу-охоронцю, бо вона його до системного збою своїми вибриками доведе.

– Ти зовсім знахабніла? Знайшла місце для жрання! – обурився я.

– Тю, так їсти закортіло від цих всіх пригод. Не злись, хочеш ягідку, мені не шкода, я поділюсь, – сказала Аліса.

Я закотив очі, взяв одну запропоновану ягоду, але тільки щоб впевнитися, що вони не отруйні. Бо якщо в Аліси ще ягідно-грибний кретинізм, я з лісу її винесу вже закляклою. Але наче на вигляд і з аналізу складу – отруйних речовин не знайдено, отдже воно їстівне.

– Так, я бачу ти занадто вже зручно влаштувалась. Тоді йди ногами, – сказав я і почав спускати пасажирку з себе.

– Ну...а я вже так пригрілась. Який ти злий, – обурилась ця нахаба, що халява скінчилась.

– Пробач, але не маю звички пригрівати змій, – не без іронії сказав я, повертаючи її порівняння з конем.

Аліса показала мені язика. І з гордим виглядом пішла…не в ту сторону.

– Та не туди, а туди йди! Дитсадок якийсь, а я нянечка, бляха, – показував я їй правильний напрям.

– О так, слухаюсь, мій командир! Тільки не карайте мене! – почала вимахуватись Аліса, роблячи кумедні гримаси.

Я вишкірився і хотів її схопити, але вона вислизнула з-під руки та сміючись побігла. Але на останок жбурнула в мене ще одною ягодою, яку я схопив на льоту.

– Цікаво, тут її прикопати, чи незручно буде яму копати і краще почекати поки вийдемо в сад, і вже там..? – буркотів я. Тут почув шипіння і поглянув через плече побачив змію, яка хотіла мене вкусити, так я їй жбурнув до рота ягоду.

Вона зловила ротом маленький снарял і вже по інерції злетіла з гілки та впала в траву.

– Ненавиджу ліс! Все! Більше завдання які тривають в лісі не беру. Інша справа місто, ці всі гаджети дрони, о це тема! А не місце де навіть вай фаю нема, – буркотів я, – Ой, та наче в мене вибір є куди мене пошлють…

Я наздогнав Алісу та спитав:

– Куди ти так швидко припустилась, ти точно впевнена, що на цей раз не помилилася з напрямком? – перепитав похмуро я, так мені ще в лоба хрущ влетів і з грохотом бемцнувся. Хрущ відвалився в Вальхалу для жуків, а я протер роздратовано лоба від його рештків. Ненавиджу ліс!

– Так, бо мох як орієнтир, то фігня! Я знайшла більш сто процентний орієнтир, який точно не пропустиш,– весело та виразно сказала мисливиця, та зробила театральну позу, вказуя напрямок.– А саме… чорт шпекаючий мисливця! Від чорта шпекаючого мисливця поверніть направо, та пройдіть десять метрів там буде ваша ціль!

Я вигнув брів, явно давав цим зрозуміти що її перфоманси вже дістали.

Але все ж подивився туди, куди вона показала, дійсно побачив чорта який натхненно перчив мислився. Здається якраз того, якому я в головешку шолом жбурнув, коли мавку відбивав, мабуть добив б, але Аліса завадила.

Я закотив очі. Точно! З мене лісових пригод досить, більше не жалітимуся на обіссяні вулиці міста, краще це ніж о ЦЕ! От нащо я на це дивлюсь? В мене здається, око сіпнулося.

Алісі весело, але мені бридко на це дивитися, бо мені будь який секс не цікавий, а зараз навіть його споглядання змушує прокидатись обурення і гидування. І взагалі…в лісі займатися цим…серйозно? Де теоретично тебе можуть зжерти лісові звірі, або нижча нечисть? Чисто вже з цікавості, а є місця де люди не шпекалися?

Але я вигадав як відплатили цій любительці яою за її приколи, почав їй розповідати відомі факти з Глобалнету про шкідливі наслідки анального сексу, тим паче тут почав ловити вайфай. І чогось їй ця тема не сподобалась, навіть викликала обурення. А я що? Я ж її закидони терпів, нехай вона це потерпить. Я не мстивий, чесно, просто врєдний.

– Слухай, щось мені здається, ти занадто багато знаешь про цю тему. Що готуєшся теж до глибокого проникнення? – і Аліса дивиться так єхиднеко на мене.

Я тяжко видохнув, опинившись поряд неї, погладив по її скулі, та щоці, ковзнувши кокетливо великим пальцем по нижний губі, навіть трішки до ротика, та прошепотів їй на вухо:

– Ще один вульгарний жартик вилетить з цих вуст і точно їм буде гарантоване глибоке проникнення, – і я для закріплення матеріалу вхопив за вушко та швидко відсторонився.

Бо мені хотіли вліпити ляпас.

– Збоченець! – обурилася Аліса, дивлячись спопеляючим поглядом та стрімко червонія.

– Ні, просто натурал, – відповів я, криво посміхнувшись задкуючи, перечипився за корінь і... впав, але швидко підвівся, та обтрусився. Типо так було і задумано.

Але пізно, Аліса це помітила і її гнів змінився на дзвінкий сміх.

– Ти дурко, от же точно: народжений повзати літати не зможе! – і вона приснув, ще голосніше розсміялася.

– Сказала авокадинка, зате як я гарно падаю! – буркнув я.

Далі ми йшли більше жвавіше, поки не вийшли до будиночка.

– Ну що ж...дяки що провів, а цікаво, чого ти такий добрий і плентався за мною та допомагав? – чогось спитала Аліса, озираючись на будинок.

Тут я задумався… а дійсно чого? Аліса явно не входила в частину мого нинішнього завдання. Якщо на попередньому мені був зиск з неї, то в теперішньому ні. Але ж щось мене змусило трохи довше побути з нею. Що точно я зрозумів, так те що мені…з нею весело. Якесь...дивне таке почуття, наче зустрів таке ж притрушене, як і я. Хоча думав, що я одна така штука. І це було якось сумно. А тут ще таке ж протилежної статі. Нє, ну гріх таке провтикати.

Аліса кумедно почухала ногу о ногу, які були взуті в салатові кроски прикрашені всякими бряскальцями.

– Ну просто здається мої таргани здружилися з твоїми і влаштували шабаш, – відповів я.

Аліса хрюкнула в кулачок.

– Та-ак, я це теж помітила. Тож...якщо бажаєш, можемо далі дружити тарганами, – рапном запропонувала Аліса.

– Так ти ж казала, що в тебе пробеми із-за спілкування зі мною? А я не бажаю, щоб тебе із-за мене виперли з Академії, – перепитав я, здивувавшись.

– Ну так ми тихенько будемо дружити і нікому не будемо заважати. І взагалі, мені здається ти не зовсім кінчений, яким тебе малюють. Дивний так, але не кінчений, – сказала Аліса, і простягла мені руку.

– Ну дякую, о це комплімент! Прямо надихає. Хоча якщо чесно… в мене давно не було друга, – зізнався я.

– Нє, ну якщо ти не хочеш дружити з дівчиною та ще мисливицею невдахою. Я зрозумію...– сказала Аліса і опустила сумний погляд, – Я ж розумію, що приношу усім одні проблеми. Тож… мабуть, краще мене уникай.

І вона хотіла придбати руку, та я обережно схопив її та ніжно потиснув.

Аліса аж сіпнулася зі здивування.

– Ні, я дуже хочу мати подругу! Просто забув як воно…як звичайні люди будують відносини, – зізнався я і подивися їй у вічі, та побавив в них полегшення і радість.

– Але попереджаю… яойні жартики йдуть зі мною в комплекті! – попередила шуткуючи Аліса.

– Та я вже це зрозумів, я тоді зі свого боку попереджую про свою таємницю, – я хитро примружив очі.

Аліса аж напряглася.

– А я ще той анімешкник та любитель манги, – і я хитро посміхнувся.– Дівчата вважають це ред флегом в хлопцях.

– Тю…діло звісно їхнє, але мене це ніяк не напрягає. Тож нічого, якось мені покажеш своє улюблене аніме, – відповіла Аліса.

Але ідилія протрималася не довго – відчув те що збурило все в мені. Я посерйознішав та відпустив з великим не бажанням руку Аліси, та почав сторожко оглядатися.

– Що сталося?

– Я відчув що десь поряд той маніяк, – попередив я, і подивився на місце де приблизно знаходилися каналізаційні труби. Щось по ним рухалося…

– Що? Як? Ти...Невже відчуваєш того самого маніяка? Він що тут?! – спочатку здивувалася, а потім злякалася Аліса, вся збліднула.

– Скажи, хто ще знаходиться в домі? – насторожено спитав я.

– Йой…мабуть Килина чи Юлька…ой. Мамцю...невже дійсно ти прав і ця погань шукає мене і прийшов сюди за мною, а нападе на моїх подруг? – злякалася Аліса.

Я подивився похмуро на свою подругу.