Раді Вас бачити!

– А як інакше потоваришували з гномами? Вони до себе чужих не підпускають без вагомої на те причин. Стривайте, – він обвів нас шокованим поглядом, – то всі ці жарти, що ти гном, не жарти?

Я ледве стрималася, щоб не пирснути. Сподіваюся, у двометрового Наварна не залишиться комплексів із цього приводу. Його «родинність» із гномами була швидкоплинною, але надто вже бурхливою.

– Спочатку викладай все, що про нас знаєш, – ухвалила, всім виглядом показуючи, що більше ні слова не скажу. Та й Наварн підтримав, віддзеркалюючи мою позу.

– Ух, яка злагоджена робота, – хмикнув відьмак, дивлячись на нас із цікавістю.

– Не ухиляйся, – грізно відповіла я.

– Бо прийдуть твої хлопці і по вухах мені надають? – хмикнув Урі.

– Які такі хлопці? – підозріло запитав Наварн.

– Ще два чоловіки, – безсовісно заіржав відьмак.

Натрапив на мій потемнілий погляд і махнув рукою:

– Та ті не справжні, для відводу очей. Ти іноді приходила разом із ними.

– Досить! – гаркнула я, вдаривши долонею по столу.

– Ти, як завжди, зла, коли голодна, – посміхнувся чоловік.

Але натрапивши вкотре на наші голодні хіба що на розправу погляди, вважив за краще посерйонішати.

– Гаразд, – зітхнув. – Ну, загалом, тебе я не знаю і мене це відверто напружує, – він ткнув у Наварна.

– Зовсім? – нахмурився той.

– Зовсім. Ти точно не мій клієнт, – Урі окинув його поглядом і додав: – А шкода.

Виявив наші похмурі обличчя і продовжив:

– Видно, що ти з багатих, таке в'їдається в підсвідомість і з втратою пам'яті не зникає.

Гм, я теж зацікавлено подивилася на чоловіка номер два. І справді, все-таки на кишенькового злодія він не надто тягнув.

– Навряд чи законник, – продовжував відьмак. – Швидше гульвіса.

Я не втрималася від згодного хихикання, за що удостоїлася чергового косого погляду від Наварна.

– А ось Раура – моя найкраща клієнтка. Її замовлення завжди вражали мене своєю непослідовністю та оригінальністю, – навіть трохи мрійливо, ніби поринаючи у приємні спогади, простягнув Урі.

– Який же чоловік щось продаватиме своїй дружині? – вловив нестиковку Наварн.

– У тебе дружин три, так? От мав би знати, – підколов відьмак. – Ну, а взагалі, ми просто завжди зустрічаємось у номері для молодят.

– Навіщо? – так похмуро уточнив Наварн, що я з подивом зиркнула на нього. З чого б?

– Зручно, – знизав плечима Урі. – Ніхто не запідозрить.

– Угу, тільки скомпрометуєш дівчину, – буркнув чоловік номер два.

– Рауру? – щиро розреготався відьмак.

– Ти сам-но теж не два номери в таверні зняв! – обурилася я, сердито глянувши на бабника, якого раптом переклинило на праведника. Повернулась до відьмака і зажадала: – Далі!

– Та ось так за пару років і почали багато жартувати на цю тему. Хто ж знав, що ти все забула, – розвів руками, наче вибачаючись, відьмак.

– А сказати одразу не міг? – буркнув Наварн.

– Отже, чоловік у мене один, – трохи полегшено видихнула я.

– А я знав, що він не твій чоловік! – радісно проголосив дух. – Не підходяща партія нашій Раурі.

– І пропустити все шоу? Ну ні, хто знає, що цього разу затіяла Раура, – задоволено простягнув відьмак.

– Рі, а ти відкриваєшся все з нових сторін, – незрозуміло чому присвиснув Наварн.

– В сенсі? – похмуро зиркнула я на нього. І що за фамільярне «Рі»?

– Підозрюю, ховатися при купівлі-продажі чогось треба тільки у випадку, коли товар не зовсім... – Наварн показово запнувся, підбираючи слова і даючи нашій фантазії простір, – схвалюється, – якось дуже радісно муркотнув він.

– Що? – охнув дух. – Наша Раура?

З якого часу я стала «їх» Раурою? Але звичка ігнорувати коментарі духа вироблялася зі швидкістю польоту дракона. Тому я не стала акцентуватись на ньому.

– По-перше, не кидайся звинуваченнями, – легка посмішка не приховала хижого блиску в очах відьмака. – По-друге, номер для наречених – це наш спільний з Раурою прикол, який триває дуже багато років. Жодного підґрунтя.

Судячи з погляду Наварна, він ні на йоту не повірив.

– Ти все одно платиш, чоловік, – про всяк випадок кинула я відьмаку, спеціально підкресливши останнє слово.

Він повів рукою, наче гостинний господар запрошує до трапези.

– І все ж, – заковтуючи шматок м'яса, повернулася я до потрібної теми, – що ще ти про мене знаєш? Чим я займалася?

– Гадки не маю. Ти нічого про мене не знаєш, ми в безпеці. Я нічого про тебе не знаю, ми в безпеці, – легко промовив відьмак, теж із насолодою уминаючи картоплю з печі.

Погляд і заламана брова Наварна так і викривали: «я ж казав – незаконне», і водночас у ньому металися іскри непідробного інтересу. Причому складно зрозуміти, інтересу до моєї особи, або до того, чим я займалася.

Угу, та мені й самій цікаво до бурих орків!

– І чому мені здається, що у вас дуже багато спільного, – наші переглядки знову не залишилися поза увагою відьмака.

– Кажеш, я – твоя найкраща клієнтка?

– Ага.

– Отже, підставляти мене не в твоїх інтересах, – констатувала задумливо.

– Звісно, – посміхнувся Урі.

Я знову подивилася на Наварна, розмірковуючи, чи показувати кулон-камінь, в якому ми прочитали його гном'яче ім'я.

– Що ти скажеш про це? – Наварн чи то вловив хід моїх думок, чи то прийняв власне рішення. Проте дістав із кишені артефакт.

– Паспорт, – Урі взяв його і покрутив у руках.

Ми з Наварном переглянулись. Щось таке й припускали.

– А з чого ти взяв, що в тебе ще дві дружини? – поцікавився відьмак.

– Зустрів їх. З дітьми, – хихикнула я.

– Це дружини того Наварна, – впевнено заявив Наварн. – Якщо я не гном, ім'я не моє, то й дружини з дітьми також!

– Ти не можеш кинути бідолах на свавілля долі! – округлила я очі, не втримавшись і пирснувши.

– Отже! – гнівно блиснув своїми чоловік номер два. – Не бажаю мати нічого спільного з гномами. Тому вимагаю більше не називати мене Наварном.

– А як називати? – поцікавився відьмак.

– Ти точно не знаєш його імені? – запитала я.

– На жаль, – розвів той руками. – Хоча ти здаєшся мені підозріло знайомим... – пробурмотів задумливо.

– Тоді вибирай будь-яке, – відповіла я. – Гном'яче ім'я справді може нам нашкодити.

– Хай буде... – чоловік номер два на мить задумався, – Ерн.

– Ерн так Ерн, – знизала я плечима.

– До речі, в паспорті жодних штампів не стоїть, – Урі крутив артефакт під світлом і так, і отак. – Хоча-а... – він почав щось чаклувати.

Ми з Наварном... тобто вже Ерном подалися з цікавістю вперед. Струмки заклинань з легкою зеленою хмаринкою обтягли камінь.

– О-о, – вдоволено простягнув відьмак. – Впізнаю тонку ельфійську роботу. Вухасті постаралися, щоби Наварн для всіх залишався холостяком. А звідки це в тебе? – він повернув артефакт власнику.

– Було в кишені, коли прийшов до тями, – задумливо відповів Ерн, ховаючи кулон назад.

– Підроблені посвідчення, значить, – повернула йому його погляд.

– Не доведено, звідки вони в мене, – в тон мені відповів Ерн.

– Так і що ви тепер робитимете? – поцікавився Урі.

Гарне питання. Ми з Наварном одночасно глянули одне на одного і одноголосно ухвалили:

– Для початку розлучимося.

– Як? – з цікавістю уточнив відьмак.

– Вирогідно, у ельфів, – пробурмотіла я.

– У ельфів? З глузду з'їхали?! – вклинився дух, але хто б його слухав.

– Ельфійка побачила по наших аурах, що ми одружені, – не звертаючи уваги на стогін напіврослика, продовжила я. – Вони ж, за твоїми словами, і мітки з паспорта прибрали. От хай і розводять.

– Логічно. Тим більше, що навряд чи маги інших рас вам допоможуть, – задумливо почухав підборіддя Урі.

– Чому? – нахмурилася я.

– Так хто ж захоче йти проти гномів. У них дітей на цілий загін вистачить, – ми з Ерном переглянулися, бачили той загін. – А у ельфів з ними давні рахунки. Насолити гномам буде тільки в радість.

– До речі, про яких таких хлопців ти казав?

– Івін та Санді. До речі, Санді – ельф.

– Хто вони? – похмуро уточнив Ерн.

– Думаю, добрі друзі Раури. Більшого не знаю і знати не хочу.

– І як мені їх знайти за іменами, незрозуміло, чи справжніми? – пробурмотіла я. – Може, хоч прізвища? Якісь особливі прикмети?

– Прізвищ не знаю, а імена справжні. Я перевіряв, – відьмак покосився на мене і додав: – Про всяк випадок.

– Ясно, – хмикнула я. – Ну, хоч щось?

– Санді – бойовий ельф.

– Це, мабуть, має нас здивувати, – промовив Ерн, натякнувши, що гадки не має, в чому особливість бойових ельфів.

– М-да, добре вас приклало, – відьмак перевів погляд з нього на мене, побачив там таке ж зчудування. Зітхнув і пояснив, як дітям: – Ельфи не воюють. У них своя особлива магія, зав'язана на силі священних дерев імлі. Поки ростуть дерева, ельфи можуть черпати з них силу у будь-якій точці світу.

– Ого, – свиснула я.

– Саме так, – кивнув Урі. – Недарма наслідний принц Тнори одружився з ельфійкою. Уявляю, скільки дипломати витратили сил, щоб укласти цей союз.

Відьмак виявив наші нудьгуючі фізіономії, кашлянув:

– М-так. Неважливо. Просто майте на увазі, що інші раси для ельфів – дрібні сошки, і займатися бойовими мистецтвами вважається нижче за їхню гідність. Навіщо, якщо найпотужніша магія завжди з ними?

– Бойові мистецтва – нижче гідності, а дрібні капості гномам – саме те? – хмикнув Ерн.

– Ельфи, – багатозначно простяг Урі.

– А ти? – запитала я.

– Як я б'юся? – хмикнув відьмак.

– Що збираєшся далі робити?

– Та як завжди, торгувати. Постараюся встигнути в Інстон до закриття ринку. У мене там зустріч із клієнтом.

Відьмак уже спустошив свою тарілку, а я наклала добавки. Хто знає, коли доведеться поїсти? Ерн, зиркнувши на мене, теж вирішив поповнити запаси калорій по максимуму.

– Можеш щось порадити щодо ельфів? – запитав.

– Не люблю я там бувати, ельфи ті ще сноби, – хмикнув відьмак. – Фактично влада зосереджена в руках найстаріших династій. У них найсильніші дерева та найбільші гаї.

– А щось про їхні весільні обряди знаєш? Ну й розлучення.

– Про розлучення ельфів не чув, а весілля у них проходять за участю тих самих священних дерев. Не можу сказати, чи вони приймуть чужинців. Можливо, якісь дрібні алуени з молодими деревами... ну, алуени – це на кшталт священиків у них, ті, хто проводять обряди. До багатих навіть потикатися не раджу.

Помітивши, що ми теж покінчили з трапезою, відьмак залишив монети на спеціальному артефакті у кутку столу. Простежив поглядом, як вони зникають.

Раптом витяг з кишені мішечок, явно з грошима.

– Тримай, Рауро, гадаю, вам знадобиться. Навіть без відсотків, потім повернеш.

– Щось ти надто щедрий для торговця, – підозріло глянув на відьмака Ерн.

– Я ж казав, Раура моя найкраща клієнтка, – знизав той плечима. – Рано чи пізно вона все згадає, і всі залишаться у виграші.

– Не боїшся, що не поверну? – хмикнула я, роздумуючи, чи приймати цей справді надто щедрий дар, чи він заведе нас у чергову мишоловку.

– Ні-а, – безтурботно знизав плечима Урі. – Ми точно ще перетнемося, всі магічні потоки на це вказують. Відьмаки не перечать потокам, і якщо я точно знаю, що маю віддати це тобі – то краще віддам. Не хочу закликати собі на голову невдачу.

– Ну й гаразд, – знизала я плечима.

– Беремо, – одночасно зі мною ухвалив Ерн. – Якщо я на думку Урі багатий, значить, як тільки все згадаю – зможу повернути.

– Тільки побудуть при мені, – швидко забрала я мішечок мало не з-під його п'ятірні і приховала в таємній кишеньці. – Ти не вмієш розпоряджатися грошима.

Ерн так красномовно заламав брову, що відьмак знову засміявся. Зверху пролунав заливистий регіт притихлого було духу.

Ну а що? Від мене гроші приховував, черевики у гномів крав. Скупердяй! Ні, я краще сама вирішуватиму, на що їх витратити. Тим більше, припозичили мені.

– Тримай, – замість мішечка з грошима, встаючи, я простягла Ернові заплічний мішок із сукнею.

Ерн зиркнув на ношу не надто задоволено, але впиратися не став, закинув собі на плече.

Наша сита компанія рушила надвір. Ерн все ще острашно оглядався, але натовпу дівчат на полюванні не спостерігалося.

Ми дійшли до центру площі.

– Ельфи туди, – кивнув ліворуч відьмак. – До кордону з Лієрилією недалеко, але якщо хочете дістатися до темряви, візьміть екіпаж.

«Знову наліво» – якось приречено промайнула в голові думка.

– А мені туди, – Урі показав собі за спину.

– Паспорти на кордонах не перевіряють? – уточнив Ерн, машинально стукнувши по кишені, в якій лежав артефакт. Авжеж, явитися до ельфів з гном’ячим паспортом – сумнівне задоволення.

– Ні-а, у них кордони відкриті, окрім тих, що з орками. А ось мито беруть. Дивіться, не спустіть все до того, як опинитеся на їхній території.

Відьмак, посміюючись, озирнувся на спорожнілу сцену, яку я орендував. Але натрапивши на мій злий погляд, промовчав, тільки безневинно посміхнувся. Мовляв, нічого не мав на увазі, просто оглядав околиці.

– Бережи себе, Рауро, – Урі обійняв мене.

– І ти себе.

– Муж, – кивнув відьмак Ернові на знак прощання.

– Не муж, – у відповідь хмикнув той, теж кивнувши.

Схоже, вони почали перемир'я.

– До нових зустрічей, – і відьмак, насвистуючи, пішов однією з вулиць.

– Ну що, беремо коней? – поцікавився Ерн, якому явно не подобалося не мати заповітного мішечка.

– Як би дізнатися, чи вмію я на ньому скакати, – хмикнула я.