Раді Вас бачити!

– Ну, ти ж леді, маєш верещати від радості, що тебе з, – швидкий погляд на гнома, – сама знаєш з ким одружити хочуть. А ти?

– Може й раділа б, якби він не був бабієм.

– То що там? Часу обмаль, – вернувся Івін, приємний аромат полоскотав ніздрі.

За дверима справді шуміло дедалі огидніше.Вочевидь гноми щось умишляли.

– Нічого підозрілого не бачу, – чесно зізналася.

– Тобто нас не труїли? – уточнив Санді.

– Труїли. Але чимось дуже хитро замаскованим, – задумливо протягла я. – Не дивно, що твоє заклинання нічого не виявило.

– Тоді згортайся і думатимемо над планом втечі. Ці гноми заполонили всі коридори, тільки й роблять, що бігають туди-сюди, – ухвалив Івін.

З крісла долинуло невиразне бурчання, але щойно хлопці загрозливо туди зиркнули, гном одразу принишкнув.

А ось мене не на жарт лякала швидкість, з якою спустошувався мій резерв. Адже це елементарні заклинання, ще й на основі печатки! Я такі днями безперервно не втомлюючись можу активувати. А тут... Ні, треба обов'язково з'ясувати, що нам підлили. Впевнена, саме воно так на мене діє.

– Одну секундочку, – я намалювала поряд таку саму печатку.

Знову повело, але я вже була готова і притримувалася другою рукою. Поставила блюдце в центр, капнула в нього із баночки для росту волосся:

– Я підозрюю, що це могло бути. Не так багато рослин можуть маскуватися від заклять. У цьому зіллі, – підняла баночку в руках, – є кілька крапель соку куїджінгу. За допомогою нього і вирахую, що нам додали.

– «Куїджінг» означає «очищення», – з розумінням кивнув ельф.

– Ага, трохи посилити, – пробурмотіла, зосереджено чаклуючи. – Головне, не стерти усі елементи. Зараз розділю їх до найдрібніших частинок.

Промовляла, скоріше, щоб витягти потрібне заклинання – давненько мені не доводилося працювати в лабораторії.

Натужно згадуючи кожен крок процесу, наклала заклинання на необхідну руну, що парила в печатці.

Уф! Хоч би сил вистачило.

– Все в порядку? – спитав Івін.

– Чому питаєш? – похмуро зиркнула на нього я.

– Ти зблідла.

Це турбота чи натяк про слабкість?

– В порядку, – кивнула.

Підхопила ту саму руну і кинула до ельфійського біоматеріалу.

Печатка під блюдцем одразу закрутилися вихором, руни над ним почали зменшуватись, поки перед моїм носом не утворилися тисячі маленьких візерунків.

Полегшено видихнула про себе, спрацювало. Не хотілося б ізганьбитися перед хлопцями.

Приклала пальці до печатки і за дещиці секунди знайшла потрібну мені властивість:

– Ого, – не втрималася.

– Що? – одразу стрепенулися хлопці.

– Де гноми примудрилися знайти суїмін? – питання швидше риторичне, це ж гноми.

– Заклинання б його виявило, – недовірливо смикнув вухом ельф.

– Та й ми навряд чи прокинулися б після нього, – додав Івін. – Сонний параліч, адже так?

– Ну, невелика доза, прикрита посиленою властивістю квітки Махи та ще кількох десятків нешкідливих трав. У потрібних пропорціях цілком могли нас приспати і не потрапити на заклинання.

– Просто снодійне їм не підійшло? – з недовірою підняв брову людисько.

– Ми б його засікли. Та й на драконів воно не діє. А ще вони намагалися придушити магічні потоки в тілі.

– Добре, що не вийшло, – посміхнувся Санді. – Не вийшло ж?

– Я б так не сказала, – відповіла обережно. – Твій резерв. Адже він досі порожній, так?

Санді на мить прислухався до себе.

– Воу, а я ж навіть і не помітив! Почуваюся добре, крім голови.

Івін теж явно заглибився у себе:

– Моє заклинання на гномі ще лежить, – для достовірності навіть трохи стиснув його.

– Агов! – невдоволено обурився Наварн, смикнувши короткими ніжками.

– Може, тому, що воно було накладене до того? – припустив ельф.

– Та й на кожну расу діє по-своєму, – додала я.

Хоча гноми, швидше за все, розраховували відключити будь-кого, хто заковтне. Але це не пояснює, чому Івін все ще тримає заклинання.

– Фей? – покликав Санді. Напевно, я надто глибоко замислилась.

– Чесно, не знаю. Але зілля дуже мерзосвітне. Більш детально я зараз не зможу з'ясувати, – зізналася.

– Головна мерзота в тому, що не поповнюється резерв? – уточнив Івін.

– Угу, а ще можна не розрахувати, коли підійдеш до його краю. Санді вчора два портали намагічив, один із яких взагалі на інший кінець королівства, і то не помітив, що резерв не відновився. А мені навіть на переверт сили не вистачить!

Дракониця обурено підтакнула зсередини.

Івін спохмурнів:

– Отже, вибиратимемося без магії.

– У тебе є план? – пожвавішав Санді.

Вони з людиськом переглянулися, знову про щось поглядами домовилися і розпливлися в дуже підступних посмішках. Моє драконяче чуття натякало, ні, кричало, що мені їхній план не сподобається.

– Наварн, вирішуй, ти зі своєю сім'єю хочеш залишитися, чи з нами? – обернувся ельф до гнома.

– З вами! – той і на секунду не задумався!

– Навіть не сумнівався, – вдоволено простягнув Івін і зняв своє закляття.

Нічого собі в нього резерв! Стільки протриматися та ще й без відновлення сил. Але здивуватися цим фактом мені не дав надто загадковий погляд на мене.

– Хоч би що це було, воно мені вже не подобається! – відхрестилася я.

Звісно ж, мої протести ніхто не слухав.

– Наварн, де можна знайти цього Тадея? – людисько переключився знову на гнома.

– Ти ж казав, що знаєш його! – обурився той.

– Я казав, що Санді його не знає, – незворушно знизав плечима Івін,

Наварн обурено засопів.

– То де його лігво? – не перейнявся ніжними почуттями до образи гнома Івін.

– Тадей – місцевий кримінальний авторитет, він змінює базу кожні пару місяців, – буркнув Наварн. – А мене тут п'ять років не було.

– Тобто ти не знаєш? – уточнив Санді.

– Ні. Мама знає, якщо ваших друзів йому віддала замість мене.

Івін з ельфом знову переглянулись:

– Чудово, тоді все вирішено, – озвучив Івін.

– Що вирішено? – похмуро уточнила я.

– Наш план втечі, – привітно посміхнувся Санді.

Мені залишалося тільки важко зітхнути та вислухати.

– Ви – подружжя! – озвучив Івін, вказуючи на нас із гномом.

– Чого?! – обурилася я.

– Тихіше! – шикнув Івін, кинувши швидкий погляд на двері. І пошепки додав: – Вас учора одружили, пам'ятаєш? Ось і скористаємося.

– Не нас, – похмуро нагадала я.

– Гноми навіть не настільки схожих людей між собою не надто відрізняють.

– А ти прямо задоволення отримуєш, сватаючи мене гному, – не втрималася я.

– А ти впевнена, що дракони – царі звірів, – сердито відгукнувся Івін.

– Наша раса найсильніша, це просто факт, – знизала я плечима.

Івін хмикнув. Ну, згодна, з огляду на те, що мій резерв порожній, а його – сповнений, звучить не дуже переконливо. Але ж це зокрема, а загалом – дракони найсильніші! Я просто не навчалася бойової магії.

– Досить вам, – прошипів Санді. – Ми з Івіном лише хочемо вибратися.

– Угу, просто геніальний план.

– Ну вже який є, – розвів руками Санді.

– Гаразд, – пробурчала я, в глибині душі визнаючи, що інших немає. – Плануєте скористатися підказкою того алкаша?

Вже за якихось п'ять хвилин коротких обговорень плану ми з Наварном, тримаючись за ручки, відчинили двері його кімнати.

З десяток гномів та гномок завмерли, дивлячись на нас як на чудодійне явище.

Ох, не хотілося мені туди виходити! Та ще й без підтримки моєї драконихи! Яка взагалі могла б їх усіх вогнем обплювати. В крайньому випадку. А не зображати тут шип знає що!

Але довелося переступити цей поріг. Хлопці не відставали.

Наварн, тримаючи спину ідеально рівною і маршуючи гордою ходою, вів нас кудись. Я заплуталася у цих поворотах ще вчора.

Гноми, полишивши свої справи, рушили за нами. Причому всі зустрічні з шоком завмирали, побачивши нашу процесію. Витріщалися з непорозумінням. І приєднувалися до півметрової юрби!

На мить здалося, почулося «Ми всі помремо!» голосом Сабена, того самого духа-охоронця королівського палацу. З яким мене познайомили на оголошенні заручин із принцом.

Фраза ніби ввібралася в стіни, нагнітаючи нервозності. Але духа я ніде не побачила. Цікаво, а його-но куди закинуло? Якби він був разом із принцом, вже напевно допоміг би йому все згадати.

– Наварчик?! – раптом вискочила з-за чергового повороту повненька руда гномка в замурзаному чепчику. – Це ти! Наварчику, як я рада тебе бачити колишнім!

Не зупиняючись, вона кинулася йому на шию, ледь не збивши з ніг худорлявого гнома.

– Схуднув-то як! А яку гарну дружину знайшов! Ще двох чоловіків у будинок привела! Вже твої-то як радітимуть!

Наварн острашно зиркнув на всі боки. Івін кинув на нього похмурий погляд, так і питаючи: «Які такі «твої»? Що ти нам недосказав?»

– Мамо, нам треба поговорити, – серйозно почав гном, відсунувши матір. І дуже нервово дивлячись їй за спину. Наче боявся когось там побачити.

– Спочатку їжа! – бадьоро заявила гномка, а інші їй у голос завулюлюкали.

– Ні! – напевно, занадто різко вигукнула я. На мене одразу всі зиркнули. – Ми вчора так наїлися, що животи й досі болять.

– А-а, – простягла гномка. – Тоді все одно йдемо! Не на порозі ж стояти! – вона схопила сина за руку і потягла в одній їй відомому напрямку.

– Ми й збираємося йти, – забуксував Наварн. Мати одразу зупинилася. – До Тадея.

– Що? – здається, це було хорове здивування всіх гномів.

Примарилося, ніби десь усередині гори глухо стукнуло. Напевно, знепритомніла ритуальна сокира.

– Я зрозумів, що не можу так з вами вчинити, – скорботно й безмежно пафосно видав гном. – Тому знайшов цих двох, – він кивнув на хлопців. – П'ять років шукав! Щоб віддати їх на сплату боргу.

– О-о, – мама-гномиха явно розгубилася від таких заяв. Нахмурилася.

Мабуть, дуже добре знала свого синочка. Я б теж від нього чекала на каверзу. Як, утім, від усіх місцевих гномів.

– Тому ми пішли, – закінчив промову Наварн, схопив мене міцніше і рушив повз матір.

Нас супроводжували сотні здивованих поглядів.

– О, – Наварн загальмував, обернувшись. – А куди їхати? Я забувся, звідки вчора втік.

– Так туди ж, – від шоку гномиха просто махнула рукою.

– Ма, – з докором зиркнув на неї син.

– А, в Ісмевар. Ти точно віддаси йому хлопців? – у тому, як вона оцінюючи дивилася на Івіна та Санді, питання більше звучало, «чи точно вони погодяться туди йти?». Або швидше « чи вистачить у тебе сил на їхню згоду?».

– Точно-точно, вони мої боржники. До того ж, – багатозначно глянув він на матір, – треба встигнути, доки не пройшла дія суїміну.

Нервово гикнувши, гномиха витріщила очі, дивно почервоніла і лише кивнула.

– Все, бувай, – не гаючи ані хвилини, гном припустив до виходу, ведучи нас хитросплетеними тунелями.

– Тут ліворуч, – підказав Івін. Гном глянув на нього ображено:

– Гадаєш, я знаю власний будинок гірше за тебе?!

– Хтозна, скільки тут ходів за останні п'ять років завалили, – хмикнув той.

Всемогутній шип! Як він міг тут орієнтуватися краще від самого гнома? Жах. Може, він генномодифікована людина? Штучно створений у чиїхось лабораторіях, тому й цурається своєї приналежності?

– Скажи, а чому ми так поспішаємо? – прошепотіла я Наварну.

Навіть для мене крок був вельми зашвидкий, що вже казати про півметрового гнома з його ніжками.

– Краще не знати, – буркнув він.

– Розкажи краще, кого ти так боявся побачити, — підтримав мене Санді.

Ззаду пролунав гуркіт і тупіт ніг щонайменше невеликого полку:

– Тато! – хором заголосив полк.

– Тікаймо! – у паніці прокричав гном, припускаючи швидше за будь-якого гонщика до виходу.