Спочатку:
На сторінку книги
– Ти знову за своє! – невдоволено промовив Стоктон
за вечерею. – Я вже втомився повторювати, що цей апарат
практично повністю неуразливий! – заявив він, кидаючи виделку.
Венді гірко посміхнулася:
– Практично?.. Так само говорили й про «Титанік»...
– Послухай, Венді, чого ти хочеш від мене? – вигукнув Стоктон.
– Я хочу, щоб ти подумав про безпеку! – примирливим тоном
відповіла дружина.
– Безпеці в наш час надають занадто великого значення! –
набундючився винахідник, – це тільки гальмує технічний прогрес.
– Стоктоне, ти занадто самовпевнений! Це коли-небудь доведе
нас до біди, – дорікнула вона чоловікові.
Увесь цей час уже дорослі діти Річард і Луїза мовчки сиділи
за столом та не втручалися в розмову батьків. Але зараз вечеря
добігла кінця, й син підвівся зі свого місця, збираючись піти:
– Матусю, батько ще ніколи не помилявся! – заявив він і,
поцілувавши матір, вийшов з їдальні.
Річард був весь у батька. Його комерційна хватка та винахід-
ливий розум не раз лякали Венді: хто знає, як далеко заведуть
сина успадковані амбіції. Але все ж Річардові був притаманний і здо-
ровий глузд, на це Венді залишалося сподіватися в майбутньому.
– Ну хоч хтось із нашої родини на моєму боці, – задоволено
промовив Стоктон.
Мати й донька переглянулися. Зрозумівши натяк, Луїза теж
пішла.
Венді заговорила знову, але більш рішуче, уже не соромлячись
дітей:
– Стоктоне, ти хоч усвідомлюєш, що брешеш громадськості
без докорів сумління?
Чоловік налив собі віскі та зручніше влаштувався на дивані,
зухвало закинувши ногу за ногу:
– Брешу про що, люба? Уточнюй, будь ласка, – почав задиратися
він.
Венді не довелося лізти в кишеню за відповіддю, її буквально
прорвало:
– Ти заявляєш привселюдно про те, що в розробленні батиска-
фа брали участь NASA, Boeing та Marine Technology Society! Але
це ж неправда!
– Точніше, не вся правда, – уточнив Стоктон.
– Ще б пак! – вигукнула розлючена дружина. – У Marine
Technology Society тобі просто відмовили в консультації щодо
застосування вуглепластика, навіть не відповіли на твій лист!
– Вони хотіли перестрахуватися, – відповів чоловік. – Вимагали
від мене сертифікації вузлів субмарини, але технології, які
я застосовую, настільки інноваційні, що не можуть відповідати
наявним стандартам безпеки – вони їх випереджають!
Венді від безсилля тільки розвела руками. Цю людину нічим
не проймеш! Достукатися до Стоктона ще нікому не вдавалося,
навіть їй.
– А як же NASA? – продовжувала дружина. – Адже твоя співпраця
полягала лише в купівлі в них вживаного вуглецевого волокна «з дуже
гарною знижкою», – Венді показала пальцями лапки, – та й те тому,
що його вже не можна було використовувати для літаків. А ти... ти
застосував його для побудови підводного човна!
– І що з цього?! – обурився Стоктон. – Я люблю порушувати
правила, завдяки цьому мене запам’ятають як інноватора!
Дружина посміхнулася:
– Якщо субмарина не витримає тиску й ти загробиш людей,
тебе запам’ятають як убивцю! – заявила вона.
Раш закинув руки за голову й самовдоволено промовив:
– Не драматизуй, будь ласка! По-моєму, ще генерал Макартур
любив повторювати: «Вас запам’ятають за тими правилами, які ви
порушували», – з усмішкою процитував він.
– А співпраця з Boeing у чому полягала? – не вгамовувалася
дружина.
– У тому, що я працював на них дев’ять років інженером
з льотних випробувань F-15. І, між іншим, ось цими руками, – Стоктон
показав долоні, – я сконструював експериментальний літак,
на якому сам же літав протягом багатьох років, і він не розвалився!
– Але все це було до того, як ти заснував OceanGate,
і до «Титана» вони не мали жодного стосунку, – виправила його
Венді.
– Правила й існують для того, щоб їх порушувати, – захищався
Раш. – Там трохи прикрасив... тут злегка перебільшив... Головне,
щоб клієнти повірили та захотіли на моєму «Титані» здійснити
подорож на океанське дно до уламків легендарного лайнера, –
цинічно вимовив він.
Дійсно, люди повірили в неуразливість батискафа та платили
величезні суми в 250 000 доларів за місце в субмарині. Батискаф
тільки за 2023 рік перевіз 28 пасажирів до місця загибелі «Титаніка»,
загалом же кількість лише комерційних туристів перевищила
60 осіб, не враховуючи 20 дослідників морських глибин.
Венді втомлено зітхнула:
– Я прекрасно розумію, що ти користуєшся тією слушною
нагодою, що затонулий «Титанік» перебуває в нейтральних водах
Атлантики й закони жодної з країн не можуть притягти тебе до
відповідальності.
– Правильно, люба! – задоволено посміхнувся Раш.
– Але ж навіть Карл Стенлі, а він відомий фахівець
у галузі підводних апаратів, під час попереднього занурення
дійшов висновку, що корпус субмарини має всі ознаки втоми, – продовжувала доводити Венді. – Він указував на сторонні та бентежливі
звуки, що посилюються в міру занурення на глибину. Хоча б це має
тебе насторожити?
– Нехай він засуне свої висновки куди подалі й не заважає мені
заробляти гроші! – обурився Стоктон.
– А як же безпека людей, Раше? Хто дасть їм гарантії?
– Я особисто керую цим чортовим апаратом під час занурення,
я і є їхня гарантія!
Це був справжній козир у рукаві. Навіть у Венді не знайшлося
заперечень.
– Раше, ти занадто самовпевнений! – з досадою зауважила
дружина.
– Без цього не можна сунути носа у великий бізнес, – повчально
зауважив чоловік.
– Ти думаєш тільки про гроші! – дорікнула Венді.
Стоктон втомлено проказав:
– Венді, люба, невже ти думаєш, що ця розмова щось змінить?
– Гадаю, що навряд чи, – відповіла дружина, – але я все ж таки
не полишаю спроб достукатися до твого сумління.
– Займайся-но краще нашим благодійним фондом, як і личить
дружині бізнесмена.
– Цей благодійний фонд – тільки ширма для твоїх махінацій! –
спересердя зауважила Венді.
Стоктон поставив порожній келих на столик біля дивана
та миттєво відреагував на випад дружини:
– Це не махінації, а підводний туризм, який приносить нашій
компанії шалені гроші!
– Гроші... гроші... тільки гроші!.. Ти можеш говорити про щось
інше?
– Можу, – усміхнувся чоловік, – давай поговоримо про нас
із тобою... – він виразно подивився їй в очі.
– Ой, Раше, ти безнадійний! – відвернулася Венді.
– Тоді знову поговоримо про «Титан», – саркастично
запропонував він та посміхнувся своєю сяйливою посмішкою.
– А до речі, Стоктоне, чому ти змінив ім’я апарата? Адже
в проекті під час будівництва він називався «Циклоп-2», а потім
раптом, ні з того ні з сього, ти перейменував його на «Титан»!
Чи не натякнув ти на зв’язок з «Титаніком»?
– Люба, ти ж знаєш, що подорож до «Титаніка» була моєю
давньою мрією.
– Але ж в інтерв’ю на телебаченні ти заявляв, що з дитинства
мріяв стати астронавтом!
– Потім я передумав. Мрія поступово змінилася. Хіба це
заборонено?
– Чи не з моменту знайомства зі мною змінилася твоя мрія?
– А що ти маєш проти? – обурився чоловік. – Що поганого
в тому, що я натякаю на твої родинні зв’язки з пасажирами
з «Титаніка»?
– Погано те, що ти спекулюєш їхнім ім’ям!
– Але їм це вже не завадить.
– Зате заважає мені!
– Це чим же?
– А тим, що ти невпинно брешеш та втягуєш у грандіозний
обман і мене!
– Це ти щодо твого занурення до «Титаніка»? – уточнив чоловік. – Це ж з рекламною метою.
– Трьох занурень! – зауважила вона. – Цинізм чистої води!
Я ніколи не спускалася на морське дно й навіть не наближалася до
місця аварії лайнера!
– Це тому, що ти боягузка, дорогенька! – заявив уже напідпитку
чоловік, розглядаючи келих з віскі. – Ти боїшся, що й тебе спіткає
доля твоїх Штраусів...
– Я просто проявляю розсудливість, – захищалася вона.
– Яку ж маячню ти несеш, Венді!
– Зараз мова не про це, – змінила вона тему розмови.
– Через
твою брехню навіть твій партнер Гільєрмо Зенляйн залишив компанію.
– Гільєрмо боягуз, злякався відповідальності, – флегматично
відповів чоловік.
– А за що ти вигнав Девіда Локріджа?! За правду!
– Не нагадуй мені про цього ідіота, через його довгого язика
я мало не втратив вигідний бізнес.
– Раше, Девід дбає про безпеку пасажирів та не заслужив
такого ставлення.
Стоктон замовк, уважно роздивляючись дружину хтивим
поглядом горіхових очей. Він навіть у свої п’ятдесят з гаком років не втратив привабливості: високий, ставний, з правильними рисами обличчя й благородною сивиною, він усе ще міг задурити голову жінкам. А його півторамільйонні статки робили цю привабливість ще відчутнішою.
– Але ж я сам часто занурююся на «Титані» разом з туристами, – спокійно відповів він. – Я впевнений, що всі перестороги зайві.
У житті треба ризикувати, щоб чогось домогтися.
І Венді тільки зараз зрозуміла, що Стоктон дійсно вірить у свій
винахід та його надійність. Виходить, що бреше він виключно для того, щоб усунути всі перепони й стишити галас? Вона задумалася.
– Венді, люба, облишмо цю розмову. Я страшенно втомився
сьогодні й хочу спати. Ти добереш мені компанії?
Венді розуміла, що це був чудовий спосіб закрити їй рота, адже близькості між ними давно не було.
– Та ні! Вирушай у ліжко сам, – відповіла вона. – Приємних снів,
Стоктоне!
