Спочатку:
На сторінку книги
— Ніколь! — Шон опинився поряд, щойно я вийшла підвалу. — Де ти лазиш?
— В пральні, — я здивовано знизала плечима. Якось вчора його це не цікавило.
Хотіла пройти повз, зосереджена на тому, що встигла побачити... і чого не побачила. А не побачила я більше нічого. Варто було мені повернутися, як мене зустріли порожні, закинуті кімнати; столи, вкриті шаром пилу; перекинуті стільці; скрипучі мостини та жодного сліду, жодної підказки. Просто покинутий поверх з зачиненими віконницями та ґратами на сходах.
Потинявшись трохи другою кімнатою, повернулась до першої кімнати, але голограми більше не працювали. Скільки я не шарила руками, скільки не відтворювала власні рухи — нічого.
— Я хвилювався, — несподівано мовив хлопець, підлаштовуючись під мій крок.
У серці щось обірвалося, осіло важким тягарем десь у шлунку, і я ледь стримала сльози, що підкотилися надто близько. Гордо скинувши голову, я мовчки обійшла його.
— Ми хвилювалися, — повторив Шон.
Не реагуючи, попрямувала до ліфта.
— Вибач, — він заступив мені ход, зазирнув прямо в очі. — Я не мав вчора йти. Я хотів повернутися.
— І що ж тобі завадило? — поцікавилась, розтягуючи губи у невимущеній посмішці. Принаймні я на це сподівалась.
— Страх, — спантеличив мене своєю відвертістю Шон. — Я не такий сміливий, як ти.
Я розгубилась. Що це було? Відверте визнання? Лестощі? Комплімент? Чого в них більше? Хай би там що, а слова відгукнулися приємним теплом.
— Як ви дісталися? — запитала, поспіхом змінюючи тему.
— Плутали лісом, доки не вийшли з туману на ледь помітну стежку. Прийшли майже останніми, на вечерю не встигли... Ти вже снідала?
Я заперечливо хитнула головою.
— Поснідаємо разом? — Шон поглянув на мене з такою надією, що я мимоволі посміхнулася, відчуваючи як розтискається клубок на серці.
На цифровому табло було пів на восьму. До завершення сніданку лишалося лише півгодини.
— А інші?
— Кайл зараз спуститься.
Шон відвернувся, шморгнув носом і витер його рукавом.
— Здається, у мене нежить...
— Може, адаптація? У мене теж так було.
— Може.
Розмова зав’яла, так і не розпочавшись. Мовчати було незручно. З одного боку, хотілося повернути ту легкість, що була між нами раніше. З іншого — я не довіряла Шону і не могла вирішити чи варто довіряти.
— Ніколь! — Кайл налетів на мене з обіймами, ледь не збивши з ніг. — Я такий радий тебе бачити! Вчора навіть не помітив, як ти відстала. Чому не покликала? Ми тебе шукали!
Я не встигла відповісти — шлунок Кайла жалібно й гучно нагадав про себе. Товстун кумедно скривився.
— За сніданком розкажеш? — запропонував він і, схопивши мене за руку, потягнув у бік їдальні.
Ми з Шоном перекинулися ошелешеними поглядами. Той лише розвів руками.
— Ми не вечеряли, тож я ладен з'їсти слона! Аж нудить від голоду. Добре, що Шон мене розтуркав. Впевнений, вони спеціально вимкнули будильники, щоб залишити без сніданку! — торохтів Кайл.
— Змова світового масштабу, — пробелькотіла я, ледь стримуючи сміх.
— Ти теж у це віриш? — Кайл серйозно глянув на мене.
Я посміхнулася. Сердитися на Кайла було неможливо. Як, зрештою, і на Шона.
— Поквапимося, а то все з’їдять без нас, — запропонувала я.
— Наввипередки!
Ми зі сміхом кинулися у бік їдальні. На мить я забула про нічні жахіття, закинутий поверх, вбивство Віттора та незрозумілі голограми.
Але лише на мить.
