Спочатку:
На сторінку книги
У їдальні було напівпорожньо: кілька розкиданих по залі студентів та ще тепла їжа на лінії роздачі.
Набравши повні таці, ми плюхнулися за крайній стіл.
— Що? — помітивши мій погляд, вигукнув Кайл.
— Не лусниш?
Кайл розрізав булочку, намастив її половинки джемом, додав ломтики сиру й хамону та, склавши, відкусив.
— У мене швидкий метаболізм…
— …Та здоровий організм, якому треба десять булочок, — перебив Шон,
Я з посмішкою похитала головою.
— Життя бентежне, — з повним ротом пробурмотів Кайл, запиваючи бутерброд соком. — Не хочу знов лишитися голодним. Це шкодить моєму сну.
— Кошмари? — поцікавилась я.
— Ага, — фиркнув Шон. — Миш на ниточці бовтається…
Я прикрила рот долонею, але вже було пізно — Шон одразу підхопив сміх.
Кайл зітхнув так, ніби знову переживав це жахіття.
— Не смішно, — буркнув він, з підозрою глянувши на свій надкушений сендвіч.
— Вибач, — я стерла сльози, відчуваючи сором за сміх над його образою.
— Та нічого.
— То про що кошмар? — відправляючи виделку з омлетом до рота, запитав Шон.
— Маячня всяка…
— І все ж таки? — наполягав Шон.
— Я ж кажу маячня, — обурився Кайл.
Шон зітхнув, сперся локтем об стіл і зізнався.
— Мені теж жахи сняться.
— Не дивно, — не змовчала я. — Вони тут всюди.
Втім Шон мене наче не почув, продовжив:
— Мені от снились стіни. Я до сьогодні і не думав, що таке можливе. Уявляєте, ви прокидаєтесь від шереху та скрипу, а замість вікна — чорна стіна. Ні світла, ні повітря. Ви ломитесь у двері, а там теж стіна і жодного виходу.
Я сьорбнула і повільно відставила чашку з кавою. Рука тремтіла. Горнятко лунко стукнуло, хитнулось, і підстрибнуло, розплескуючи краплі.
— Обережніше! — перехопив чашку Кайл.
— Вибач, — повторила розгублено.
— Що тебе налякало? — Кайл зазирнув мені у очі.
Я нервово зім’яла м'якіш хліба у руці, скатала кульку. І тільки трохи заспокоївшись, здійняла очі. Кайл і Шон не їли, терпляче чекаючи на відповідь.
І нарешті вичавила з себе:
— Бачила…
— Сон? — не втримався Кайл.
Хитнула головою.
— Голограму.
— Голограму? — обидва аж підскочили. — Де?
На нас одразу обернулися сусідні столи.
— Тихіше! — шикнула я.
Хлопці озирнулись, понятливо кивнули і схилились до мене.
— Де?
— В пральні.
— В пральні? — скрикнув Кайл і ми вдвох тшикнули на нього.
— Краще деінде поговоримо, — запропонувала я, знов ловлячи на нашій трійці чужі зацікавлені погляди.
Доїдали ми вже мовчки й похапцем. Чи то Кайл на нас так подіяв, чи просто після тієї розмови апетит зник, але ми з Шоном теж вирішили прихопити по бутерброду.
— Ентоні ще візьміть. І Хейле, — прогорланив Кайл з іншого кінця їдальні.
— Що, товстунчику, лячно з голоду померти? — покепкувала Хло.
Бен та Гаррі пирснули.
— А тобі ні? Безсмертна? — обернувся до притулкових Кайл.
— В неї запасного шлунку нема, — кинув Бен.
— На відміну від тебе, — закінчив за нього Гаррі.
І хлопці зареготали.
— Кумедні ви… — глянув на них, як на недолугих Кайл, співчутливо похитав головою. — Вмирати краще ситим.
— Акула не з’їсть, — знов Гаррі.
— До чого тут акула? — кліпнув очима Бен і витріщився на друга.
— Сам не знаю.
Вони знову зайшлися реготом. Лише Мірель поблажливо похитав головою і знизав плечима, спіймавши мій погляд. Мовляв, що з них взяти. Такі вони. Пришелепкуваті.
