Спочатку:
На сторінку книги
— Тоні! — налетів на друга у холі Кайл. — Гей, снідати! Поки їдальню не зачинили.
Ентоні, явно приголомшений такою бурхливою зустріччю, здвинув пальцем окуляри.
— Та я ще не прокинувся…
— То прокидайся, — плеснув його по плечу Шон. — Кава допомагає. Принаймні так каже Ніколь, — він перевів погляд на мене.
Я зніяковіло переступила з ноги на ногу. Та Ентоні навіть не глянув у мій бік.
— Гаразд, спробую, — усміхнувся він і прикрив долонею широко роззявленого рота.
— Тобі що, теж кошмари снилися? — поцікавився Кайл.
— Ні. Мені гелій спокою не давав. І колайдер… — Ентоні позіхнув і знов поправив окуляри. — До світанку ковирявся з квантовою декогеренцією й дарвінізмом. Мозок кипів, але це таке кайфове відчуття, коли бачиш, як частинки танцюють, переплітаються, наче створюють власну систему.
— Уявляєте? — у його голосі почувся азарт. — Там така дичина… Кілька частинок можуть переплутатися настільки, що стануть єдиним цілим. І квантам все одно! Можна змішати живе, мерт…
— О ні! — Кайл підняв руки вгору. — Збав нас від цього. І без того проблем по горло. Нік от голограму знайшла…
Він миттєво прикусив язика, змовницьки озирнувся й зупинив повний вини погляд на мені.
— Патякало, — Шон легенько відважив йому потиличника. — Хочеш кави — рухай мерщій. Кайл має рацію, часу в тебе обмаль.
— Але…
— Ми тебе зачекаємо, — пообіцяв Шон.
Я вигнула брову. Нічого такого я не обіцяла.
Шону й Кайлу я ще могла довіряти. Але Ентоні? Ні.
Пальці в кишені знову намацали холодний металевий ґудзик. Я й так уже втягнула в це забагато людей. Чи безпечно це? І про що краще змовчати?
Що більше людей я в це втягну, то менше шансів, що втримаю все під контролем.
Ентоні так і не привітався — лише кивнув і попрямував до виходу. На порозі мало не врізався в притулкових: Гаррі навмисне штовхнув його плечем, змусивши відступити. Ентоні мовчки потер забите місце, пропускаючи уперед групу адептів.
Та щойно він наблизився до дверей і взявся за ручку, як раптом завмер, наче щось не дало її натиснути. Він смикнув ще раз. Марно.
За мить за скляними дверима холу з глухим скреготом почали повільно опускатися масивні чорні перегородки.
— Що? Що таке?! Що сталося?! — долетіли звідусіль схвильовані вигуку.
Адепти застигли, втупившись у вікна. Одне за одним зовнішні прорізи закривалися важкими пластинами. Денне світло зникало, витіснене тьмяним аварійним мерехтінням стельових ламп.
— Стіни… — Шон зблід так різко, ніби впізнав це ще до того, як зрозумів, що саме бачить.
— Увага! — голос прокотився холом. — Зафіксовано критичну помилку системи. Введено протокол повної ізоляції. Залишайтеся в безпеці до подальших розпоряджень.
Я стиснула ґудзик у кулаці, спини торкнувся холодний подув, на передпліччях виступили сироти.
Ситуація надто сильно нагадувала те, що бачила на закинутому поверсі.
Тоді стіни так само скреготіли. І з динаміків рвалося:
— Витік матерії! Витік матерії! Негайно ізолювати приміщення!
— Повна ізоляція, — прошепотів Кайл. — І що це значить?
Він глянув на нас — спантеличений, майже переляканий, — наче чекав, що хтось із нас зараз усе пояснить.
— Якби ми самі розуміли, що тут відбувається.
Я різко обернулася. Позаду стояв Мірель — руки в кишенях, підборіддя трохи вгору.
І дивився на мене так, ніби вже підловив на брехні.
Ніби я знала більше за інших.
І він в цьому не сумнівався.
Далі буде...
