Раді Вас бачити!

Матвій. Після того сеансу минув цілий тиждень. У мене нарешті вихідний, і я домовився зустрітися зі шкільним другом Артемом. Як завжди, зустрічаємось біля його дому — він тепер сімейна людина, і поки дружина бігає по магазинах, ми можемо посидіти в кав'ярні. Останнім часом це рідкість — у них скоро з'явиться дитина. — Матвій, ти де, я вже чекаю на тебе в кав'ярні біля торгового центру? — чую в трубці його голос. — Буду через хвилину, тільки припаркую авто, — відповідаю, вимикаючи двигун. Заходжу всередину, бачу Артема за столиком біля вікна, махає мені рукою. — Привіт! — кажу і ми по-чоловічому потискаємо руки. Влаштовуємося, замовляємо каву, починаємо спілкуватися, Артем розповідає про Надіні забаганки, ми сміємося. І раптом... Моє вухо вловлює знайомий, спокійний, жіночий голос. — Майя, ти що, здуріла? Ми сюди прийшли каву пити, а ти знову шукаєш непотрібні знайомства, — голос звучить стомлено із доброю іронією. Друга дівчина сміється, і я не витримую повертаю голову. І бачу її. Аню. Вона зовсім не така, як у кабінеті. Вільна, розкута, на обличчі легка, щира посмішка. Вона розмовляє з подругою, жестикулює, і в рухах немає і тіні тієї професійної стриманості. Я не помітив, як завмер і витріщився на неї, до реальності мене повернув Артем, який смикає мене за руку. — Агов, Вій! — він кличе мене за шкільним прізвиськом. — Ти мене чуєш? Що ти витріщився, мов привида побачив? — Можна і так сказати, — вимовляю я майже несвідомо, не відводячи погляду. — Але ті дівчата точно не привиди, ти ж на них так дивишся? Хто більше сподобався? — Тьома посміхається. — Не вигадуй, — відмахуюся я, намагаючись повернутися до реальності. — Це... мій мозгоправ. Артем прокашлюється, майже подавившись кавою. — Ого! Не знав, що ти вже докотився до психолога. Розказуй, що там було? Може, й мені треба, але Надя мене до жінки-психолога не відпустить, буде ревнути, — він знову сміється. — То яка з них твоя? — Артем з непідробним інтересом оглядає обох дівчат. — Та вона не моя, — поспішно кажу я. — Я був лише на одному сеансі, і то лише тому, що Командир наполіг. Ти ж знаєш, як йому важко, точніше нереально відмовляти... Більше я туди не збираюся. Але погляд мій мимоволі знову повертається до неї. Вона сміється, відкинувши голову, і в цю мить вона зовсім не схожа на того стриманого фахівця, що слухала мої зізнання. Вона реальна, несподівано реальна. — Ага, пізніше розкажеш про Командира, — махає рукою Артем, — а зараз твої думки набагато цікавіші, ну, то яка, брюнетка чи блондинка? — Брюнетка, — видихаю я, розуміючи, що від цього клоуна не відчепишся. Артем зацікавлено витягує шию, і мій погляд мимоволі повертається до Ані. Вона щось пояснює подрузі, жестикулюючи, а та тільки сміється. Аня сьогодні справді інша — без жодного макіяжу, розкута, з живим сміхом. І чорт забирай, вона неймовірно гарна. Я застигаю, дивлячись, як вона повільно, майже еротично, бере шматочок торта і кладе його до рота. Губи стискають веделку... Це дуже сексуально... Моя уява знущається наді мною... Мені стає напружено незручно, навіть трохи тісно в штанях. Я різко відвертаюся до Артема, намагаючись зібратися, але він вже все бачить. Його обличчя розпливається в широченній усмішці — Що, хочеш трахнути її в ротик? — він вистрілює просто в лоб своїм коронним прямолінійним сміхом. За це його неможливо не любити. — Давай вже про щось інше... — починаю я, але він мене перебиває. — Піди привітайся, подивись, її подруга явно шукає пригод, можливо, і тобі щось препаде? — він підморгує. Я шоковано витріщаюся на нього. — Тобі що, зовсім знесло дах? Мені не потрібні пригоди, якщо що, на одну ніч, можу зустрітися з Лікою. — Матвій, — його голос раптом стає серйознішим, хоча в очах грають іскри. — ти обманюєш мене чи себе? Я ж бачу як ти витріщаєшся на неї, навіть щасливішим став коли її побачив.То можливо, не стримуйся, відпусти ситуацію, давай я допоможу. І, не чекаючи моєї відповіді, цей божевільний підводиться і впевненою ходою йде прямо до їхнього столика. У мене завмирає серце, що він, чорт забирай, збирається викинути?! Мої ноги самі несуть мене за Артемом, який уже стоїть біля їхнього столика зі своєю розкутою посмішкою. — Привіт, Аня,— вимовляю я, і мій голос звучить незвично глухо. Вона піднімає на мене погляд і широко розкриваж очі, від здивування, в них мелькає щось незрозуміле — ніби збентеження, яке вона намагається приховати. — Привіт, Матвій... — в її голосі відчувається натягнутість. — Ми тут з другом сиділи, я побачив вас і вирішив... привітатися,— чомусь оправдовуюся , показую рукою на Артема. Артем, мов таран, вривається в розмову, штовхаючи мене ліктем у бік: — А ще він хоче на наступний сеанс записатися! Терміново! — він сипле словами, немов гранатами, я почуваюся винним, немов підліток, якого спіймали на підгляданні. Аня на мить застигає, потім її погляд стає більш діловим, вона перемикається в режим психологині: — Я зараз не маю при собі записника... Але якщо ви зателефонуєте після шостої вечора, я подивлюся, чи є для вас вікно. — Я подзвоню,— кидаю я, вже готовий розвернутися й тікати з цього поля бою. Але Артема не зупинити, друг уже звертається до Ані, немов до старої знайомої: — Ви тільки не спускайте з нього очей! Вставте йому, нарешті, мізки на місце, а то на нього скоро жодна жінка і дивитися не захоче! Роки ж йдуть! — Він лукаво підморгує їй, розливаючись на всю кав'ярню своїм заразним сміхом.— Бувайте! Він хлопає мене по плечу і відтягує за собою. Я йду, відчуваючи на собі пекучий погляд Ані, який, здається, просвердлює мені спину наскрізь. "Чорт забирай, що вона подумала? Мабуть, що з такими друзями, мені точно потрібна допомога... Після війни я місяцями шукав хорошого спеціаліста, хотів щоб хтось зрозумів мій стан, дав пораду, але нажаль, тих шарлатанів цікавили лише гроші..."