Раді Вас бачити!

На третій сеанс, я приходжу з блокнотом, з купою заміток на полях. Відчуваю себе як студент перед іспитом. Лягаю на кушетку, і слова вириваються самі — ніби клапан, який я з усіх сил тримав, здавив, нарешті злетів. Розповідаю про Коваля. Про те, як його слова пройшли крізь броню років і досягли того хлопця, яким я колись був. Аня сідає на кушетку, підсувається ближче, і її пальці несподівано легко торкаються моєї руки. Це не професійний, відсторонений дотик. Він теплий, заспокійливий. — Я завжди думав, що просто виконав своє завдання, але для когось, точніше для Коваля і таких як він – це було значно більше. Я чув різні розповіді, але це було тоді, в роки війни і сприймалося інакше, зараз мені ніхто не дякує, звичайно мені байдуже, але історія Коваля, розворушила старі спогади і я все думав... — голос зламуюється, і я не намагаюся це приховати. — Скільки тих врятованих життів? Ця думка… вона гріє. Серйозно, Аня вона робить мене справді щасливим. Я говорю, а вона дивиться на мене так, ніби бачить наскрізь. Ніби читає між рядків мого болю. Я відчуваю небувалу легкість, ніби скинув важкий камінь, який носив роками. — Увесь минулий тиждень, я лише думав про те, коли я став такий злий, роздратований? — підглядаю у блокнот. — аналізував своє життя і зрозумів, що Віка завжди мене злила. Вона завжди була, як гроза в ясному небі. Могла влаштувати сцену в магазині, в гостях, та просто на вулиці. Її злість була гострою, гучною, публічною. Мене це дуже бісило, бо я не конфліктна людина, через це я почувався не комфортно, а інколи не витримував і просто йшов.... Я закриваю очі і бачу це. — Я відривався на боксерській груші в залі. Бив її до сьомого поту, до болю в кулаках, до повного виснаження, щоб у тілі не залишилося сили на ту злість, що кипіла всередині. Це була моя бутафорська війна. Я згадав, що останні пів року нашого спільного з Вікою життя, я часто ночував на роботі, додому зовсім не хотілося. Вона ніколи не телефонувала, не питала, де я. Мені здавалося, їй було байдуже. Але зараз я розумію… можливо, їй просто було не до мене, у неї вже були інші стосунки — Я відкриваю очі і бачу, що Аня слухає, затамувавши подих. — Вона пішла, але перед цим висмоктала з мене все. Усі соки, всю ніжність, всю віру. І цю… недовіру. Недовіру до жінок, до їхніх дотиків, що можуть обпекти, до слів, що можуть виявитися отрутою. До тих ночей, коли тіло обіцяє рай, а на ранок залишає тільки порожнечу і почуття, ніби тебе використали. — Я замовкаю. Пальці Ані все ще на моїй руці. Я розповідаю Ані про зустріч у Львові. Про те, як випадково натрапив на Коваля біля Ратуші, а поруч із ним його донька. — Виявляється, вони досі там живуть. Його дочці вже двадцять років, — моє горло раптом пересихає. Але я не можу зупинитися. — Її очі, ті самі очі, які колись налякано дивилися на мене. А яка вона стала красива, дуже красива... Слова зависають у повітрі. Навіщо я це сказав? Що я цим хотів сказати? Що я відчуваю? Збентеження розливається гарячою хвилею. — Продовжуй, — голос Ані — це лише шепіт, теплий і спокійний, ніби вона боїться сполохати мої думки. Її пальці злегка стискають мою руку, і це стискання раптом здається найважливішою річчю у кімнаті. — Я хотів сказати... — я підводжу погляд і зустрічаюся з її очима. Вони темні, глибокі, і в них тоне вся моя підготовлена розповідь. Що я хотів сказати? Що в очах тієї дівчини я побачив усе врятоване майбутнє? Що її сміх був платою за всі ночі жаху? Це все правда, але чому мені так важко це вимовити. Аня нахиляється до мене ближче, її губи привідкриті, ніби вона теж ловить кожну непромовлену думку. Повітря між нами натягнуте, як струна, і ось-ось зазвенить. І раптом — різкий, стукіт у двері, нас ніби холодною водою облили, ми обидва миттєво відскакуємо в різні боки, розриваючи дотик. Закляття розвіяно. — Матвій, час вийшов, — голос Ані звучить трохи охрипло, вона випростовується і відводить погляд, приводячи в порядок складки на сукні. — Запишешся на наступний сеанс? І наступного разу не на півгодини, так? Нам потрібно більше часу. Серце ще стукає об ребра. Я відчуваю себе спійманим на чомусь забороненому. —Аня, чесно... мені зовсім не подобається цей кабінет, — вимовляю я, схилившись до найпростішого виправдання. Вона швидко піднімає на мене очі, і в них горить виклик. — Давай змінимо обстановку. Ми можемо провести сеанс в іншому місці. Де завгодно, тільки попередь завчасно де. Її пропозиція звучить невинно, але підтекст очевидний. Це вже не терапія. Це гра. —Я подумаю, — кидаю я, встаючи і прямуючи до дверей, відчуваючи її погляд на своїх плечах. — Матвій, — вона зупиняє мене вже біля самих дверей. Її голос знову м'який, але в ньому чути сталеву нотку. — Давай я тебе запишу на якийсь день. А якщо не вийде — скасуєш. Я обертаюся. Дивлюся на неї: на акуратну зачіску, що ось-ось розсиплеться, на губи, які так щойно шепотіли мені. І роблю крок у прірву. — Наступна п'ятниця. Шість вечора. До зустрічі, Аня. Вона тримає паузу, і в її очах читається цікавість та усвідомлення, що правила тільки що змінилися. — До зустрічі, Матвію.