Спочатку:
На сторінку книги
Сонце вже піднімалося над верхів'ям дубів, коли трійця готувалася рушати. Елайна поправляла на плечах легкий плащ, витканий із туману й павутиння, а Горицвіт нетерпляче перебігав з ноги на ногу, похмуро стежачи за кожним рухом рудого хлопця.
Грицик мовчки порався біля коріння, дістаючи з тайників дрібні вузлики й мішечки. Нарешті він підійшов до них, тримаючи в руках кілька нехитрих дарів.
- Кожна дорога має свої тіні, - сказав він, - тож бережіть одне одного.
Він простягнув Елайні маленький оберіг - намистину з річкового камінця, обвиту тонкою червоною ниткою.- Це збереже від лихого ока й поверне думки додому, коли серце занепаде.
Горицвітові дав вузлик сухих трав.- Кинеш у вогонь - і дим віджене нічну потвору, що підкрадеться нишком.
А Темпсі подав ніж у простих дерев'яних піхвах. Лезо виблискувало, ніби крапля місячного світла.- Тобі, хлопче. Ніж мого прадіда. Не велика зброя, та з честю служить тому, хто не зраджує серце.
Темпсі схилив голову й обережно прийняв дарунок. Його пальці мимохідь торкнулися руки Елайни, що лежала на поясі поруч. Вона здригнулася, але не відвела долоні. І в цю мить ліс навколо ніби засвітився ще яскравіше: спів жайворонків звучав голосніше, пахощі трав були солодші.
Горицвіт відвернувся, стискаючи зуби.
- Йдіть з миром, - промовив Грицик, - і пам'ятайте: шлях сам відкриє, що для вас випробування, а що - дарунок.
Так трійця й рушила з-під старого дуба: Елайна - легка й світла, мов світанкова зірка, Темпсі - тихий і уважний, з новим іменем і ножем при боці, а Горицвіт - похмурий, мов хмара, що ховає в собі грім.
Темпсі йшов попереду, тримаючи Елайну поряд, оберігаючи її;
Елайна відчувала змішані емоції - страх, довіру до нього, можливо навіть деяку провину за те, що інші йдуть заради неї;
Горицвіт ішов позаду, пильнуючи ліс і водночас не міг стримати своєї ненависті до рудого.
Сам ліс ставав дедалі похмурішим і ворожим. На перший погляд, стежка була звичайна - утоптана, ще сонячна, хоч і вкрита тінями від високих дерев. Та Темпсі йшов насторожено, не пускаючи Елайну поперед себе. Його рука час від часу торкалася її плеча, ніби нагадуючи: «Тримайся поряд».
Елайна мовчала, вдивляючись у похмурі хащі. В її серці тривога перепліталася з теплом - поруч із Темпсі вона почувалася захищеною, хоч і не могла позбутися думки, що заради неї він ризикує власним життям.
Позаду крокував Горицвіт. Він тримався осторонь, його погляд ковзав поміж стовбурів, прислухався до кожного шереху. Але щоразу, коли очі мимоволі зупинялися на рудому, в душі спалахувала чорна неприязнь. Він сам не розумів, звідки вона бралася, але вона точила його, мов отрута.
Чим далі вони йшли, тим важчими ставали кроки. Ліс, наче змінюючись на очах, втрачав свою спокійну красу. Світло тьмяніло, кора дерев вкривалася потворними наростами, коріння виповзало назовні, ніби намагаючись спіткнути мандрівників. Повітря насичувалося вогкістю та запахом гнилизни. І кожен крок уперед здавався не наближенням до мети, а зануренням у ворожу стихію.
Далі йти ставало дедалі важче. Стежка зникала під буреломами, сухі гілки, немов кістляві пальці, чіплялися за одяг і волосся. Дерева стояли чорні, мертві, їхні стовбури були вкриті сірим пухнастим лишаєм і пліснявою, що тягнулася вгору, наче хвороба. У рівчаках застоювалася темна, гнила вода, і від неї йшов задушливий сморід.
Здавалося, сам ліс дихав зловісною тишею. Ні співу пташок, ні шурхоту дрібних звірів - лише їхні кроки луною відбивалися в мертвих хащах.
Елайна йшла поруч із Темпсі й, озираючись, ледве впізнавала знайомі місця. Ще тієї весни тут шумів молодий зелений лист, дзюрчали струмки, і сонце просвічувало крізь прозорі крони. Тепер усе те зникло, наче чиясь рука вкрала у лісу життя. Серце стискалося від смутку й тривоги.
Темпсі йшов мовчки, але його тіло було напружене, мов тятивa лука. Він весь час пильнував, оберігаючи дівчину поруч. Горицвіт, раз по раз зупинявся, прислухався, вдивлявся у темряву між стовбурами, та щоразу його погляд знову й знову зупинявся на рудому. І в ту мить в душі, попри страх, спалахувала ревнива ненависть.
Раптом десь у глибині пролунало тихе шарудіння. Ледве чутне, але в цьому мертвому спокої воно пролуняло голосно, наче тріск зламаної гілки. Темпсі зупинився, миттєво вихопив ніж, притис Елайну до себе й підняв руку, подаючи знак не рухатися.
З-за кущів, тремтячи від страху, вискочила невеличка сарна. Очі її світилися диким жахом, а ноги ледве тримали тіло, мовби воно вже втратило силу. Тварина спинилася перед ними, схилила голову й застогнала тоненьким голоском, не схожим на звичайний звірячий крик - то було щось глибше, мов стогін самого лісу.
- Не йдіть туди... - шепотіла вона, і кожне слово луною розносилося між сухими деревами. - У твані немає життя... повітря там гірке, трава зотліла, а вода - чорна. Саме повітря повне отрути, і кожен подих забирає силу...
Елайна співчутливо нахилилася до неї, простягнувши руку, але сарна відсахнулася, ніби боялася навіть доторку.
- Ви шукаєте смерть, - продовжила вона, - бо там, де ще недавно шуміли верби й лози, тепер панує мертвота. Туди не ходять ні птахи, ні звірі. Там тінь невідомого Зла...
Горицвіт насторожено глянув на товаришів:- Чуєте? Ось вам знак! Це ж не жарти. Треба вертатися й доповісти Царю, нехай він вирішує, як бути далі.
Але Елайна, зібравши в кулак усю свою відвагу, відповіла:- Ні, Горицвіте. Саме тому ми повинні йти далі. Якщо навіть тварини тремтять від жаху, то як довго триматиметься увесь наш ліс? Ми не можемо повертатися з порожніми руками.
Темпсі мовчки кивнув, стискаючи руків'я ножа. У його очах палала твердість: він уже зробив вибір.
Лише Горицвіт зітхнув тяжко, відвернувся й прошепотів собі під ніс:- Сліпі ви... і не бачите, куди веде ця дорога...
Сарна ж, востаннє глянувши на них своїми наляканими очима, кинулася назад у хащі, і знову запанувала гнітюча тиша.
Чим далі ступали наші мандрівці, тим темнішим ставав ліс. Сухі гілки тріщали під ногами, а крони дерев зчепилися так густо, що й сонячний промінь не смів пробитися. В рівчаках уже не дзюрчала вода - там лежала тьмяна, гнила калюжа, на якій спочивала зелена плівка плісняви. Запах сирості й тління душив, змушуючи кожен вдих даватися важко.
Елайна з тривогою вдивлялася в навколишні хащі. Серце її стискалося - адже ще навесні ці місця були живими: співали пташки, тремтіли білі квіти під сонцем, а вітри приносили пахощі лугових трав. Тепер же - мовби сама смерть простелила килим у цих нетрях.
- Тут... щось не так, - тихо мовив Темпсі, інстинктивно простягаючи руку, щоб прикрити дівчину. Він ішов попереду, стискаючи ніж, пильним оком вдивляючись у сутінки між дерев.
Ліс стихав. Навіть вітру не чути було, і ця мертва тиша змушувала серце битися швидше. І раптом - крик! Різкий, відчайдушний, що прошив морок, мов громовиця. За ним - хрипкі рики, важке гарчання і звуки боротьби, від яких кров холола в жилах.
Елайна здригнулася, притиснувши руку до грудей, а хлопці миттєво кинулися вперед. Горицвіт одним стрибком опинився поруч із нею, ставши щитом, а Темпсі, піднявши ніж, глянув на неї палаючим поглядом:
- За мною! - кинув коротко й зірвався з місця.
Всі троє разом рвонули на крики, долаючи буреломи й чорні рівчаки. І коли нарешті прорвалися крізь гущавину, перед їхніми очима постало жахливе видовище:
На узліссі, серед повалених дерев, велетенський чорний вовк із вогненними очима придавив до землі білу лебідку. Його паща, повна гострих, мов ножі, зубів, уже була готова розірвати беззахисну пташку
