Спочатку:
На сторінку книги
— Це вовкулака, — з гнівом прошепотів Горицвіт, впізнавши потвору. — Слуга темряви!
Чорний вовк, величезний, мов тінь нічної гори, звів голову й засміявся людським голосом, низьким і глузливим:
— Духи… Духи й якийсь приблудний знайда. Думаєте, зупините мене?
Елайна піднесла руки, і довкола її долонь спалахнуло зелене світло. З коріння дубів пробилися паростки, намагаючись обвити лапи звіра. Та вовкулака лише труснув шерстю, і живе коріння зів’яло, перетворившись на сірий порох.
— Дурненька, — хрипко зареготав він, показуючи зуби, — твої чари — ніщо!
— Спробуй мої! — гримнув Горицвіт. Його очі засяяли бурштиновим вогнем, і в повітрі здійнявся вихор пелюсток та іскор, що вдарив у вовка, змусивши його відкотитися вбік.
Але звір розлючено заревів. Його кривава паща розкрилася, і він кинувся просто на Горицвіта, важкими лапами роздираючи землю.
— Обережно! — крикнула Елайна.
Та в ту мить, коли хижак уже був за крок до удару, блиснуло лезо. Темпсі, мов вихор, кинувся вперед і з усією силою вдарив ножем у плече потворі. Зойкнув вовкулака, скотившись убік, а рудий юнак став перед Горицвітом, розставивши ноги, стискаючи ніж так, наче він був продовженням його руки.
— Не торкнешся їх, — холодно мовив він, палаючими очима дивлячись на звіра.
Вовк гарчав, тряс головою, з його рани капала темна густа кров, що обпікала траву. Та він відступив лише на крок, і знову напружився для стрибка.
Елайна дивилася на Темпсі з подивом і трепетом: у його постаті не було страху, лише рішучість воїна, що готовий боротися до кінця.
Вовкулака з гарчанням кинувся вперед, мов чорна блискавка. Його тінь затьмарила світло світанку, кігті сяйнули, немов залізні ножі.
Темпсі відступив півкроку, і лапи звіра розсікли повітря там, де мить тому було його обличчя. Рудий хлопець нахилився, ковзнув убік і вдарив ножем по ребрах вовка. Лезо лишило кривавий слід, та потвора не зупинилася.
— Ти слабкий, як усі смертні! — загарчав вовкулака, розвертаючись для нового удару.
Горицвіт розкинув руки, й навколо здійнявся шквал пелюсток та вітру, збиваючи ритм атаки. Елайна кинула жмут світла просто у пащу звіра, змусивши його на мить відступити.
Цього вистачило Темпсі. Він кинувся вперед, ухилився від кігтів і встромив ніж глибоко в плече вовкулаки. Хижак завив, але ще намагався рвати й кусати. Юнак не відступив: він використав власну вагу, притис звіра до землі й різким рухом вибив його з рівноваги.
Чорне тіло з гуркотом впало під ноги Елайни. Вовк ще раз заричав, лапи смикнулися, і раптом усе стихло. Шерсть почала відпадати клаптями, кігті втягувалися, морда скорчилася від болю.
На землі перед ними лежав уже не звір, а чоловік — блідий, із загостреним обличчям, на якому застиг вираз ненависті. Він важко дихав, стискаючи рану, а його очі ще палали червоним вогнем.
— Ви… не розумієте… — прохрипів він. — Це тільки початок…
І голова його впала на груди.
Елайна стояла бліда, але в її очах сяяло захоплення. Вона дивилася на Темпсі так, ніби бачила перед собою не звичайного хлопця, а воїна зі старих переказів. Горицвіт же відчув, як у його серці знову зашипіла чорна ревність, пекуча, наче вугілля.
Ще довго стояла тиша, яку порушувало лише важке дихання Темпсі. У повітрі відчувався запах заліза й дикої звіриної шерсті, що поволі зникав. Елайна ступила ближче, хотіла торкнутися юнака, та раптом над тванню щось засвітилося, ніби сам місяць зійшов посеред дня.
З туману вийшла дівчина в білому. Її одяг сяяв, немов витканий із срібного пір’я, волосся спадало білою хвилею, а в очах світилося озерне світло. Кожен її рух був легкий, мов плавання птаха по воді.
— Лебідь… — прошепотіла Елайна, вклоняючись. Горицвіт також низько схилив голову, хоч у його очах палала тривога.
Прекрасна дівчина підійшла ближче, подивилася на поверженого вовкулаку, зітхнула й звернулася до них:
— Ви врятували мене від смерті. Ваша відвага велика, і серце ваше чисте. Але слухайте моє слово: далі, в глибину Мохової твані, ступати не можна. Там — мертві місця. Там саме повітря сповнене отрути, а в темряві живе Зло, що гірше за вовкулаків. Той, хто ввійде туди, може не повернутися.
Елайна відповіла спокійно, але твердо:
— Ми вдячні за твій дар слова, сестро, та наш обов’язок — пізнати, що нищить цей ліс. Якщо ми відступимо, біда сама прийде до нас.
Лебідь сумно похитала головою. Її обличчя було сповнене журби, мов відлуння давніх пісень.
— Я не можу зупинити вас, — промовила вона тихо. — Але пам’ятайте: не всі стежки ведуть назад.
Вона кинула довгий погляд на Темпсі, і той відчув, як мороз пройшов йому спиною: наче дівчина бачила в ньому щось більше, ніж він сам про себе знав.
А тоді її постать почала туманіти, розчиняючись у білому сяйві, і за мить перед друзями знову залишився лише темний ліс і труп вовкулаки.
Темпсі вдихнув на повні груди, намагаючись розвіяти дивне відчуття, і зустрів погляд Елайни. У її очах палало світло — довіра й щось більше, що поступово народжувалося між ними. Горицвіт же стояв осторонь, мовчки стискаючи кулаки. Його серце говорило інше: слова Лебеді слід було прийняти.
Коли останній відблиск білого сяйва розтанув у темряві, друзі ще довго стояли мовчки, немов боялися зробити крок. Лише далекий подих вітру шарпав верхівки дерев.
— Чули ви її? — нарешті промовив Горицвіт, і голос його був різкий, мов удар. — Це ж сама Лебідь. Вона попередила нас. Ми мусимо повернутися й доповісти царю. Там, куди веде ця дорога, — смерть.
Елайна змахнула волосся з чола, у її очах палав вогонь.— Ні! Вона не сказала всього. Якщо Лебідь з’явилася, то небезпека вже близько. Ми не маємо права марнувати час. Хіба ви не бачите?
Темпсі, який досі тримався осторонь, нарешті підняв голову. Його голос був низьким, майже глухим:— Горицвіт правий. Ліс попереду мертвий. Я відчуваю його дихання… там нічого, крім гниття.
Елайна різко обернулася до нього.— І ти? Ти теж хочеш тікати?
Він не відповів одразу. Лише мовчки глянув на дерева. І тоді вони всі побачили: колись зелене листя темніло й скручувалося, гілки ламалися під власною вагою. Мовби сам ліс вмирав просто на очах.
— Ви бачите? — голос Елайни зривався, але в ньому було стільки відчаю, що навіть Темпсі не зміг відвести погляду. — У нас немає часу! Якщо ми зараз повернемо назад, завтра не залишиться куди повертатися.
Горицвіт стиснув кулаки.— Елайно, твоє серце гаряче, але гарячі серця швидко гаснуть. Ми не врятуємо ліс якщо самі загинемо в трясовині.
Елайна ступила ближче, її очі світилися рішучістю.— То ви хочете дивитися, як він гине? Я — ні. Я донька Лісового царя. Отже я так само відповідаю за Золотолісся як і мій батько.
Мовчанка зависла між ними, важка, як камінь. І тоді Темпсі знову заговорив.— Я бачу, як ліс гине, — повільно мовив він. — Але й бачу, що його смерть — тільки початок. Тож, можливо, вона права.
Елайна вдихнула на повні груди, немов отримала несподівану підтримку.
І вони продовжили свою мандрівку.
Їхні кроки ставали важчими — земля під ногами розмокала, з кожним рухом грузла й засмоктувала, наче жива. Трава зникла, а на її місці розпливалися калюжі, тьмяні й темні, мов дзеркала зі смутком. Подекуди з глибини піднімалися бульбашки, і від них ішов запах гнилизни.
Гілля дерев нависало низько, оповите якоюсь сірою пліснявою, наче ліс вкривався хворобою. Тиша стояла гнітюча, і тільки зрідка лунали дивні згуки: то схлипування, то ніби тихий дитячий сміх, що дрижав і завмирав у тумані.
Темпсі зупинився, руку його вже лягла на руків’я ножа.— Хтось поруч… — буркнув він, прислухаючись.
І справді: попереду, між деревами, одна за одною почали спалахувати бліді вогники. То наближалися, то віддалялися, танцюючи в темряві, мов чиїсь лагідні запрошення.
— Бачите? — шепнув Горицвіт, очі його загорілися надією. — Світло! Може, це дорога, може, провідники…
Але Елайна враз простягнула руку, ніби перегороджуючи шлях. Голос її задзвенів урочисто й суворо:— Не смійте йти за ними! Це потерчата запалили свої свічки. Вони завжди шукають, кого заманити в трясовину. Раз погнавшись за тим світлом потрапиш в трясовину, що й не виберешся.
Вогники тим часом ворушилися дедалі ближче, миготіли, немов насправді чекали, коли подорожні ступлять уперед. У повітрі запахло сирістю й страхом, а з темряви вчувався тихий плач, що тремтів, наче струна.
Темпсі не відводив очей від примарних вогників, але стояв нерухомо, поки Елайна торкалася його руки. Її дотик був легкий, проте повний рішучості, і саме він втримав його від необачного кроку.
