Раді Вас бачити!

Червень 1981 року. Смт Верхівка. Ольга.

— Цього не може бути.

Глухий шепіт вирвався з її горла. Ольга міцно стиснула філіжанку з чаєм, яким пригостила її Надія. Пальці побіліли від напруги. За вікном бушувала гроза — блискавки роздирали небо, грім котився низько над дахами, дощ хльостав по шибках. Сльози Ольги тихо капали в гарячий напій, але вона цього не помічала. Світ навколо став сірим, розмитим, безнадійним.

— Цього просто не може бути, — вперто повторила вона й крізь сльози подивилася на подругу.

Надія — гінеколог обласної лікарні, найкраща подруга ще зі студентських років — лише м’яко посміхнулася. Поклала долоні їй на плечі.

— Ти доросла жінка, фельдшерка, а говориш, наче маленька дівчинка. Чому цього не може бути?

— Це було лише раз! — вигукнула Ольга в розпачі. — Лише раз!

— Разу достатньо.

Голос Надії залишався спокійним, майже лагідним. Вона не відводила погляду.

— Він хоч знає?

Ольга енергійно похитала головою.

— Ні… ні… це було як помутніння. Я не розуміла, що роблю.

— Він тебе напоїв? Змусив? Зґвалтував?

Під пильним поглядом подруги Ольга відчула себе чужою. Вона знову похитала головою — різко, нервово.

— Ні… я сама хотіла. Сама не розумію, як це сталося. Ти ж допоможеш мені? Правда?

В очах — благання. Надія ніжно погладила її по плечах.

— Звісно допоможу. Ти здорова, молода. Твоя дитина теж буде здоровою.

— Моя дитина? — Ольга істерично скрикнула й ударила себе долонею по пласкому ще животі. — Моя дитина! Не кажи так! Я не хочу її! Не хочу!

— Заспокойся, будь ласка.

Надія міцно схопила її за зап’ястя.

— Перестань. Усе буде добре.

Ольга замовкла. Витерла тремтячою рукою обличчя — туш розмазалася чорними доріжками.

— Ти ж зробиш мені аборт? Вирвеш це з мене?

Голос дзвенів від страху.

Надія насупила брови.

— Ти з глузду з’їхала? Ти на четвертому місяці. Ніхто не зробить тобі аборт. Зрозумій нарешті.

Ольга зіщулилася під її поглядом. Тіло трясло, наче в лихоманці.

— Що ж мені робити? — прошепотіла вона, зацьковано озираючись. — Що мені робити?

— Народжувати, — спокійно відповіла Надія й сіла навпроти. — Іншого виходу в тебе немає.

Вона почала щось записувати в медичну картку. Ольга тихо схлипувала.

«Я не можу народжувати. Не хочу цієї дитини. Не хочу».

— Потрібно було раніше думати, — раптом різко кинула Надія. — Ти ж бачила затримку. Чому одразу не прийшла?

Ольга мовчала. Що вона могла сказати? Що боялася правди? Що до останнього сподівалася — це запалення, стрес, будь-що, тільки не це?

— Ти йому хоч сказала, що вагітна?

Надія дивилася з осудом.

— Кому?

— Господи, Олю! Не від Святого ж Духа ти понесла. Тому чоловікові, звісно.

Ольга знову похитала головою — вперто, відчайдушно.

Гроза за вікном розійшлася ще дужче. Дощ лив суцільною стіною, вітер гнув і ламав молоді вишні в лікарняному садку. Блискавки розривали небо, грім гуркотів так, ніби природа сама гнівалася на неї.

— Він одружений… — неживим голосом промовила Ольга й закрила обличчя руками. Заплакала — тихо, беззвучно, плечі здригалися.

Надія підійшла, обійняла за тремтячі плечі.

— Це не біда, Олю. Так, погано. Але подумай про дитину. Подумай, що ти станеш матір’ю. Це чудове відчуття, повір.

Оксамитовий голос заспокоював. Та на Ольгу слова подіяли навпаки. Вона раптом зірвалася, схопила зі столу хірургічний гачок — гострий, блискучий — і притисла його до живота.

— Ця дитина нікому не потрібна! Я не хочу її! Я ненавиджу її!

Надія застигла від жаху.

— Що ти кажеш?..

— Нехай здохне!

Несамовитий крик вирвався з її грудей.

На шум у кабінет увірвалася медсестра — низенька, кремезна, з руками, як у боксера. Одним рухом вихопила гачок, а другою рукою дала Ользі сильного ляпаса. Голова дівчини відкинулася назад — здавалося, хруснули шийні хребці.

Вона замовкла. Тільки дивилася на медсестру широко розплющеними темними очима — з недовірою, зі страхом.

— А ну замовкни й сядь, — гиркнула медсестра низьким, майже чоловічим голосом. — Як махалася — не кричала, то й зараз нечего. Прийшла істерики влаштовувати. Треба було думати, коли ноги розставляла.

Ольга принишкла на стільці, обхопивши руками худі коліна.

Надія накапала валер’янки в мензурку, простягнула.

— Випий. Тобі стане легше.

Ольга сумно похитала головою.

— Не стане. Поки це в мені — не стане.

— Олю, це твоя дитина. Згодом усе зміниться. Ти візьмеш її на руки — і все буде інакше. Я мати. Я знаю, як це — тримати щойно народжену дитину. Ту саму, яку ти стільки місяців носила під серцем.

Ольга залпом випила ліки. Рішуче підвелася.

— Куди ти? — стривожилася Надія. — Залишайся в мене. Завтра поїдеш.

— Ні.

Ольга повернулася. Посміхнулася — недобро, божевільно. В очах палала та сама рішучість, змішана з безумством.

— Я піду… Я знаю, що робити.

Вона похитуючись вийшла з кабінету.

Гроза майже вщухла. Дощ перейшов у дрібну мжичку. З-під рваних хмар несміливо визирнуло сонце. Повітря пахло мокрою землею, трояндами з клумби перед лікарнею, свіжістю після бурі.

Ольга вийшла на ґанок. Вдихнула на повні груди. Трішки заспокоїлася.

Притисла тремтячі долоні до живота — ще плаского, майже непомітного.

І раптом її охопила хвиля такої лютої ненависті, що перехопило подих.

— Ти не моя дитина, — прошепотіла вона з люттю.

Бабуся, що саме виходила з дверей, злякано озирнулася й поспішила геть.

— Ти не народишся. Клянуся. Я не допущу цього.

Вона вдарила себе кулаком по животі — сильно, з усієї сили.

Біль скрутив її навпіл. Ольга охопила себе руками, важко дихаючи, опустилася на коліна.

Світ зник.

Вона знову опинилася в тій гробниці.

Тільки цього разу приміщення було повне людей. Чоловіки в довгих плащах, розшитих золотом, з-під яких виднілася броня. Вузькі штани, шкіряні чоботи з хутром. У руках — смолоскипи. Дим і запах поту заповнили простір.

Вони не бачили її. Уся їхня увага була прикута до темного входу.

Тривожний бій барабанів. Ольга притислася спиною до холодної стіни.

До гробниці увійшла вона — золотоволоса красуня. Жива. У тій самій простій сукні, в якій її потім поховали. Обличчя бліде, під очима темні кола, на щоках і оголених плечах — синці. Руки зв’язані за спиною.

Натовп розступився.

Високий чоловік у розкішному плащі ступив уперед. Вишивка — тварини, птахи. На шиї — масивне золоте намисто. На голові — гостроверха шапка, розшита бісером і золотими пластинами. Не красень у сучасному розумінні, але від нього віяло силою й жорстокістю. Смаглява шкіра, різкі риси, довгий яструбиний ніс. Темні очі хижо блиснули.

— Ашарат. Даю тобі останній шанс врятувати життя.

Голос величний. Ольга дивувалася — розуміла кожне слово, хоча мова була чужою.

Жінка презирливо посміхнулася.

— Навіщо мені життя, коли мій народ загинув? Ти знищив усе, що було мені дороге. Знищ і мене.

Чоловік стис кулаки. Ледь стримувався.

— Будь по-твоєму. Ти сама обрала долю. Візьміть її.

Солдати підхопили жінку під руки, поволокли до саркофага. Вона не пручалася. Лише кинула наостанку:

— Будь ти проклятий!

— Це ти проклята, — відповів він з посмішкою. — Ти і твій дух.

Глухий стукіт кришки об саркофаг змусив Ольгу здригнутися.

Вона заплющила очі.

А коли розплющила — знову стояла на лікарняному ґанку. Серце калатало так, що здавалося, вирветься з грудей.

«Її поховали живою. Вона ще дихала, коли закрили кришку. А потім, коли померла, — набили рот камінням, поклали на груди залізо. Закрили дух у тілі. А тепер вона в мені. У цій дитині».

Відкриття вдарило, наче блискавка.

Ольга розсміялася — голосно, неприродно. Медсестра, що саме проводжала старого, підозріло глянула на неї.

— З вами все гаразд?

Ольга натягнуто посміхнулася.

— Так. Усе гаразд.

І похитуючись пішла до брами.

— Ти не народишся, — прошепотіла вона з ненавистю й знову вдарила себе по животі. — Я вирву тебе з себе.