Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Березень 2020 року. Київ, Україна. Мирон.

Його розбудив телефон.

Не модна мелодія, не кислотний біт, який ставили на рінгтон колеги, — звичайний, сухий дзвінок. Мирон роздратовано пробурчав щось нерозбірливе, не дивлячись на екран, і скинув виклик. Субота. Вихідний. Дзвонити в суботу з самого ранку могла лише колишня. Напевно знову верещатиме, що він поганий батько, бо відмовився забрати Івана на ці вихідні.

Він не проти погратися з малим. Просто цей тиждень видався пекельним, а вчора ще й день народження шефа. Гуляли всім відділком. Мирон не пам’ятав, як опинився вдома. Здається, хтось викликав таксі. Машина лишилася на стоянці.

Телефон задзвенів знову — наполегливо, безжально. Мирон простягнув руку, схопив гаджет. Інколи він розумів тих, хто вважав телефон винаходом диявола.

— Якого біса, — гиркнув у трубку, навіть не глянувши.

— І тобі доброго ранку, — відповів бадьорий чоловічий голос.

— Вибач, Максе, не впізнав, — поспішно пробурмотів Мирон. — Щось сталося?

Він дуже сподівався, що нічого серйозного.

— А ти вгадай.

Після вчорашньої пиятики голова гуділа, кожна спроба думати віддавалася тупим ударом у скроні.

— Я тобі не екстрасенс. Кажи вже, — роздратовано кинув він, кривлячись від болю.

— Еліяфас повернувся.

Слова вдарили, як грім серед ясного неба. Сон миттєво злетів.

— Ти впевнений? — обережно запитав Мирон, ще сподіваючись на «ні».

Серце закалатало так, що біль у скронях посилився.

— Не зовсім. Але почерк дуже схожий. Можливо, хтось із його послідовників. З тих, хто називав себе апостолами.

Мирон потер скроню.

— Коли? Де?

— Високі Лози. Маленький райцентр на Вінниччині. Само по собі це дивно — Еліяфас завжди обирав великі міста.

— Я знаю! — різко обірвав його Мирон.

Як же він міг не знати.

Тринадцять років тому, щойно закінчивши академію, повний вогню й віри в справедливість, він разом зі старшим братом Матвієм — капітаном поліції — розслідував зникнення подружжя Сваричевських.

В’ячеслав Сваричевський — колекціонер старовинних релігійних книг. Зник разом із дружиною й авансом, який отримав за рідкісні видання. Гроші належали одному «авторитету», який нині сидів у парламенті. Якби не ці гроші — ніхто б, мабуть, і не шукав.

Мирон був упевнений: Сваричевський просто втік за кордон із грішми й книгами. Матвій думав так само. І все б так і лишилося, якби не той дзвінок.

Невідомий чоловік, без імені й прізвища, зателефонував на робочий номер. Сказав, що Сваричевські — заручники релігійної секти «Апостоли Воскресіння». Їх тримають у підвалі старої церкви й готують до ритуального жертвоприношення. Дзвінок зробили з незареєстрованого номера, апарат залишили в туалеті заправки.

Група з шести осіб поїхала перевірити. Дорогою сміялися, жартували, ніби їхали на пікнік. Зброя — лише пістолети й один автомат. Матвій навіть бронежилета не надів. На зауваження брата лише відмахнувся:

— Певен, нас просто розвели. Максимум побачимо оргію чи козла на вівтарі.

Він пішов першим. Інші — за ним.

Водій лишився в машині.

— Недовго там! — крикнув навздогін. — А то ще самі захочете приєднатися.

— Якщо там буде Сваричевська — на фото вона дуже навіть нічого, — пожартував Рома, один із підлеглих Матвія.

Вони не сумнівалися.

Але помилялися.

У церкві справді стояли люди — молилися навколо великого розп’яття. Побачивши поліцейських, розступилися.

І тоді вони побачили.

На хресті — чоловік. Тіло — суцільна кривава рана. Руки й ноги прибиті цвяхами. Рани почорніли, гноїлися. Він був живий. Підвів голову — і стало ще гірше. Очей не було. Лише чорні діри, заповнені гноєм.

Це був В’ячеслав Сваричевський.

Вони зрозуміли: пастка. Але було пізно.

Матвій підніс рацію до вуст:

— Викликай підмогу!

Світло згасло. Крики. Постріли. Хтось штовхнув Мирона — він упав. Спробував підвестися — удар по голові. Темрява.

Він вижив лише тому, що закотився під вівтар. Його не помітили.

Коли приїхали наряди — знайшли тіла. І безтямного Мирона.

Сваричевський прожив ще п’ятнадцять годин — у муках, від яких не рятували навіть знеболювальні. Його дружина зникла безвісти. Її так і не знайшли.

Пізніше з’ясувалося: «Апостоли Воскресіння» — не просто фанатики. Торгівля зброєю, наркотики, відмивання грошей. Людські жертви. Вбивство Сваричевського — не перше. До того були молоді дівчата — зґвалтовані, заколоті ритуальним ножем. Усе — в старих церквах, далеко від людей.

Довести причетність не вдалося. Але Мирон знав: це вони.

Головний — той, хто називав себе Еліяфасом.

Потім секта зникла. Про них ніхто не чув. Усі забули. Усі, крім Мирона.

Він жив зі спогадами про брата й трьох товаришів. З думкою: якби не злякався, не впав — можливо, щось зміг би. Але вже нічого не змінити.

Єдине, що залишалося, — знайти того виродка.

— До нас звернулися за допомогою… — голос Макса повернув його до реальності.

— Ти чуєш?

— Так… — глухо відповів Мирон. — Чую.

— Місцева поліція просить когось зі столиці. Я вирішив — це будеш ти. Але про те, що сталося тринадцять років тому, — нікому. Розумієш?

— Розумію.

— От і добре. Завтра їдеш до Високих Лоз. Удачі.

— Дякую. Удача мені знадобиться.

Тремтячим пальцем він натиснув відбою.

Телефон упав на простирадло.

Мирон лежав, дивлячись у стелю. Серце калатало важко, болісно.

Еліяфас повернувся.

І цього разу Мирон не збирається падати.

Далі буде...

Олесь Король
В обіймах диявола

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!