Раді Вас бачити!

Мене звати Ольга. Мені 34 роки, і якщо хтось колись мені скаже, що кохання — це найголовніше в житті, я, напевно, розсміюся.
Зрозуміти, що кохання — це ілюзія, не так вже й складно, якщо прожив більшу частину життя, спостерігаючи, як навколо тебе руйнуються ідеальні картинки. Складно повірити в дива, коли все твоє життя — втомлений офіс, порожній холодильник і безглузді серіали щовечора, щоб заповнити час до сну. Скільки можна вірити в красиві казки? Хто взагалі в них ще вірить?
Мої дні проходять як одна серфінг-хвиля рутини цілого тижня. Будильник о 6:00, встати за звичкою, вмитися, наспівувати щось під ніс і рухатися на роботу. Там співробітники, які постійно щось обговорюють і при цьому приховують свої тривоги за кухлями кави. Кожен думає, як дожити до зарплати, чим оплатити дитячий садок, за що купити зимові чоботи. Це взагалі треш для мене й окрема тема! Як можна народжувати дитину, якщо не знаєш, на що з нею будеш жити? Не розумію. І ось ці постійні: він її кинув, або вона його; він зрадив, вона обдурила; він жмикрут, вона жадібна, хабалка. Світ збожеволів, а в мене немає суперсили, щоб зупинити цю милу кульку і зійти. Кудись в іншу галактику, де інші цінності та пріоритети. А які, Олю? Чого ти від цього життя чекаєш?
Рівно на цьому моменті я замовкаю і приступаю до споглядання офісних планктонів, готуючись пірнути з головою в повсякденність.
Я — одиначка, хоча й не відчуваю, що мене це особливо обтяжує. Зазвичай ні. Робочий день і вечір удома, традиційний світлий екран телевізора. Порожня квартира, де крім мене живе тільки кіт, з яким ми не розмовляємо. Ну а що, він — такий самий, як і я. Одинак. Переконаний. Ну і трошки тому, що безжально мною кастрований. Так, у всього є своя ціна. Хотів тепло, затишок, турботу, їжу і лікування? Чудово. А я хотіла не подерті меблі та душевний спокій у довгі березневі вечори.
Тож він сидить, дивиться у вікно й іноді муркоче, коли я ставлю перед ним тарілку. Зовсім так, як ми з колегами в день зарплати.
Смішно, правда? Я навіть не можу точно згадати, коли востаннє відчувала щось... справжнє. Щось щире, зворушливе, із запахом першої весни. Відчуття «зараз і тут». Так от, не вірила я в справжнє кохання. Ідеальні чоловіки — це ті самі герої фільмів і книжок, які не зустрічаються в реальності, не більше.
Але якось увечері, коли поверталася з роботи додому, все змінилося. Точніше, змінився один тільки сусід. Його звуть Павло. Це я знаю точно. Познайомилися, коли допомагав донести мені вміст розірваного невдалим злодюжкою пакета. Прям розімліла від його ввічливості, чемності, галантності. Потім побачила, що він так з усіма поводиться, і засумувала. Значить, не до мене. Значить, просто такий.
І виявилося раптом, що мені це не байдуже. Для мене це щось означає. Але такі думки, як комарі. Сил відхлебнули один раз, і здохли. У сухому залишку — знову здалося, казки не існує.
Павло — сусід, і все. Нічого особливого. Завжди ідеальний, ніби зійшов з обкладинки глянцевого журналу, але не вульгарно, а якось... точно, натурально. Той самий чоловік, який скрізь має доречний вигляд, але при цьому не викликає жодних питань. Я дивилася на нього й думала: «Ось це... Та це ж повна нісенітниця! Людина не може бути такою. Я сама не можу бути такою».
І мене заїло. Згадала картинку з бабою за тридцять, що причаїлася за деревом, і підписом: «Полювання на мужиків». Так виглядати я не хочу, звісно. Але цікаво ж, де в нього голка безсмертя закопана, і в якому яйці прихована.
Не пам'ятаю, як ми почали розмовляти, але в мене було відчуття, що я ніколи не спілкувалася з людиною так легко. Кожне його слово влучало в ціль, здавалося, що він читав мої думки і просто робив приємне, сміючись над кожним моїм словом. Ми поговорили хвилин п'ятнадцять, він запропонував допомогу з сумками (чесно кажучи, мені це не потрібно було, але я погодилася). Вирішила, що мені потрібно навчитися відпускати контроль і, може, навіть повірити в якесь диво. Навчитися делегувати обов'язки, як це модно тепер називати. Знизити градус тривожності.
З кожним днем Павло ставав дедалі ідеальнішим, а я — дедалі... дивнішою. Не могла зрозуміти, чому він завжди знаходить потрібні слова, як він так спокійно ставиться до моїх запитань, і чому я раптом почуваюся так комфортно поруч із ним. Ба більше, почала помічати за ним дивні речі. Наприклад, він ніколи не дзвонив друзям, хоча й казав, що «іноді потрібен час для себе».
Боже мій, як він уміє слухати! А яке почуття гумору! Коротше, я закохалася. Ну так, зазвичай Всесвіт підсипає побільше саме того, від чого найсильніше впираєшся. Не любиш якусь країну? Саме там будеш жити. Терпіти не можеш певний тип людей? Чекай саме такого друга. Навіщо він це витворяє, я так і не збагнула. Бо схоже більше не на уроки, а на емоційне насильство, нагинання. Мета? Невідома.
Приречено усміхнулася власному дурнувато-закоханому віддзеркаленню. Прислухалася до звуків за дверима. Він виходить за п'ять хвилин. Я його зловлю. Ніби випадково. Ну так, як та баба на картинці, у засідці. Дожилася.
Але відчинити двері не встигла, почувши за ними характерні звуки з його квартири. Мені подзвонили. Дивно, хто б це міг бути?
Відчиняю. Дивлюся впритул на Павла.
— Подумав, чого тобі чекати? Я сам за тобою зайду, — з чарівною посмішкою прибив на місці.
Варені раки в цей момент заздрісно свиснули на горі, порівнявши із собою колір моїх щік.
— Не проти, якщо проводжу на роботу?
— Ще й як!.. За... — охоплена суперечливими емоціями, повідомила я, квапливо зачиняючи квартиру.
Навіть мій обесивно-компульсивний розлад перебував у цей момент у такому шоці, що не велів сто разів перевірити, чи вимкнено праску, плиту і світло у ванній. А на тлі стоїть такий спокійний, упевнений, ідеальний він.
Тепер на роботу добираємося разом щоранку, і мені немає потреби чатувати його під дверима. Ось як людину можна швидко і легко перевчити і приручити! Тому, що розслаблено блукаю квартирою з чашкою ранкового солодкого чаю в руках, підпилюю нігті, займаюся макіяжем. Аж до останньої хвилини перед дзвінком у двері.
Наступним кроком ми вже п'ємо цей самий чай разом вечорами. Замість серіалу. І це кайф. Власний серіал, що розгортається у нього на кухні. Але в цій ідеальній картинці мене постійно тригерить щось.
То він стопками книжки несе з магазину, наче жива людина може стільки прочитати всього за місяць. То соло-матусі із сусіднього під'їзду допомагає підняти на її поверх візочок. Однією рукою. Не крекчучи на кожному поверсі. Знаю, бо в цей момент несу її сумки, поки вона марно намагається втихомирити малюка, який звивається вужем і не отримав сьогодні заповітну іграшку. А то оплачує покупки бабульки поверхом вище, наче може собі дозволити набагато більше, ніж жити в нашому будинку для дуже сильно не середнього класу. А ще, і це найдивніше, не чіпляється до мене. Абсолютно. Навіть через кілька місяців цукерково-букетного періоду. Тут уже навіть мій шок у шоці. Я — тим паче.
Тож цілком логічно, закономірно й виправдано, що коли він виходить у ванну (без жодного підтексту!), я мчуся до довірливо незакритого ноутбука. Він працює програмістом. Постійно листується з кимось. Причому, робить це з абсолютно непроникним обличчям. Наче він узагалі не жива людина, а...
Це ще що таке?
На екрані якийсь дивний для мене код. Він щомиті змінюється. Причому всередині коду прописані наші з Павлом репліки за сьогоднішнім чаєм. Ступор.
Плюхаюся на стілець перед робочим столом. Тупо витріщаюся в екран ноутбука, де з одного боку код, що змінюється, а з іншого 3Д модель людини. Вона обертається, відображає якісь показники. Вони теж змінюються. А я не можу дихати. Тому що мені страшно, прикро й боляче. Нічого не розумію, але все це мені не до душі.
Ні, я знаю, що техніка зараз дійшла до небачених висот, втопивши до небачених глибин живих людей. Але щоб настільки... не хочу в це вірити. Ну і хтось же пише цей самий код. Хто?
Загалом, коли Павло виходить із ванної з абсолютно сухим волоссям і шкірою, я вже у всеозброєнні. У руках виделка, в очах образа і злість. Про всяк випадок.
— Ти хто такий? — вимагаю негайної відповіді.
Ідеальний кидає погляд на ноутбук, криво посміхається, але зберігає спокій, здатний вибісити.
— Правильно, — киває абсолютно спокійно, — я — програма, а не жива людина. Але ж тебе живі люди давно не цікавлять.
— Тобі-то яке діло, хто там мене цікавить? — пирхаю недовірливо, подумки готуючись до чергової досконалої відповіді, на яку зазвичай нічого заперечити.
Але ні. Його обличчя несподівано спотворюється емоціями.
— Найпряміше! — вибухає господар квартири, в якій перебуваю, і назовні випливають прості людські переживання.
Здивовано відсахнувшись, розгублено опускаю виделку і плюхаюся знову на стілець.
— П'ять років уже намагаюся до тебе достукатися!
— Які п'ять років? — перепитую ошелешено.
— Ну ось! Ти навіть не пам'ятаєш! Я прийшов у компанію джуніором. Ти сказала: «Паша, підростай», фиркнула і поринула строчити папірці на підпис шефу. Через рік міддлом підкотив до тебе на корпоративі, хоча давно звільнився. Але добув перепустку на вечірку. Ти не згадала навіть джуніора, але все одно крутнула хвостом і поїхала на захід сонця, заявивши, що в казки про кохання не віриш.
З жахом дивлячись на чоловіка перед собою, насилу, але таки згадала, про що він розповідає. Невже це справді так виглядало з його боку?
— Я сказав собі: та годі, це й справді казки, якщо потрібно тільки тобі. І зайнявся активно кар'єрою, прискорено пройшовши шлях сеньйора і перейшовши до рівня шеф. Стрімко, невтомно поглинаючи нову інформацію і освоюючи нові горизонти. Я можу створити таке! — ткнув пальцем у монітор за моєю спиною. — Але не стану цього робити. Тому, що це протиприродно! Бо тільки тобі знадобилося зображати ідеальну машину з недоброї технологічної казки, щоб ти нарешті мене помітила і закохалася. Дізналася, що це машина, злякалася, але все одно не втекла. А я все, я перегорів. Ти вільна, — на видиху завершив Павло.
Розвернувся на п'ятах і відчалив у кухню, залишивши приголомшену його промовою мене сидіти самотньо в кімнаті. Оскільки я все-таки дівчинка за природою своєю, то вихопила зі сказаного тільки головне для мене — він перегорів, поки я дозріла. І це погана новина. Але судячи з міміки і жестикуляції, ще не зовсім. І це хороша новина.
Тож я вирушила слідом за ним, змусила його вислухати все, що я знаю про самотність, страхи, розпливчасті залицяння занадто юних чоловіків, сумніви, розпач і надію. А потім влаштувала йому такий марафон, від якого палити пішов навіть дідок, який давно кинув цю шкідливу звичку. І тільки після цього з виглядом ображеної гідності зібралася піти геть, зализувати нові душевні рани. Але була нещадно зупинена на порозі моїм нинішнім чоловіком. Якому й донині намагаюся пояснити, що ні, це не в нас, дівчаток, усе складно. Це в них, хлопчиків, замало всього для нас: уваги, позитивної наполегливості й упевненості в собі, доброти й пестощів, вільного для нас часу, можливостей і бажання підтримати...
— Іду, Пашо! Ні, пляшечку треба не до носа, а до зап'ястя підносити! Паша, припини трусити Костика, його так знудить!..
Загалом, дівчатка, це я все до чого? Не накручуйте себе і ситуацію до моменту, коли вашому чоловікові доведеться винаходити складні технології, щоб просто сходити з вами на побачення. Не ігноруйте джуніорів. Може, вони майбутні шефи й чоловіки саме вашої мрії. Хоча Павло вже не ображається і каже, що без моїх... гк-хм вибриконів (образливо, між іншим!) міг шефом і не стати. Але цього вже не перевірити... За цим прощаюся і мчуся годувати своїх хлопчиків. А ви думайте. І дійте. Тому, що казки існують. І не тільки ті, які складають підступні чоловічки для отримання задоволення. Головне — вірити!

Мої неповторні! Ця історія — ще один мій маленький літературний експеримент. Вона написана в такому собі сповідальному стилі, у змішані з драмеді з елементами фантастики. Швидше навіть натяками на неї. Але, як завжди, психологічна проза. У мене ви знайдете її чимало.
Чи згодні ви з висновками Ольги?
А наостанок, як бонус, залишу вам трохи схожих за стилем книжок. Уже читали чи слухали? Діліться враженнями!
Сільвія Плат «Дзвін», Фредерік Бегбедер «99 франків», Елізабет Гілберт «Їсти. Молитися. Любити» і Саллі Руні «Розмови з друзями», «Нормальні люди».

Дочитали історію до кінця? Хочете і маєте можливість підтримати вашу авторку? Купуйте комерційні книги на сторінці та активно коментуйте і ті, які прочитали вільно, безоплатно. Дякую за вашу підтримку!