Спочатку:
На сторінку книги
Свято на чоловічій частині палацу було в самому розпалі. Зали наповнювалися ароматами спецій та свіжих квітів, ліхтарі кидають мерехтливе світло на багаті килими й поліровані меблі. Султан Сулейман, його величні сини, щасливий наречений Касим-бей та паші вели поважні розмови за низькими столами, смакуючи солодощі та щербет, і водночас уважно спостерігаючи за гостями.
Ближче до півночі в залі з’явилися танцівниці. Їхні обличчя ховалися під невагомими вуалями, а яскраві костюми переливалися на світлі смолоскипів, наче ріки розтопленого золота та сапфіру. Вони ковзали між гостями, створюючи враження, що самі струни музики живуть і дихають у танці.
Але два леви Династії — Мехмет і Джихангір — сиділи замислені, ледь помітно зітхаючи. Мехмет боровся за серце цілительки, переживаючи кожен крок Глінди, що стояла поруч, ніжна та спокійна. А Джихангір… він просто не мав права навіть мріяти про щастя. Його серце стискалося від кожної сцени розкоші й веселощів. Він спостерігав за танцівницями лише поверхнево, його очі шукали не їхніх рухів, а той один образ — Кеті, чий сміх був дорожчим за всі скарби світу, чий погляд освітлював його ніч темряви.
— Володарю, з вашого дозволу, — Джихангір шанобливо вклонився батькові й стрімко покинув покої. Його серце билося швидко, а думки про Кеті не давали спокою. Він майже біг до ташлику, плекаючи божевільну, неймовірно сміливу думку: оголосити Кеті своєю фавориткою, взяти її за руку й ніколи не відпускати.
Та біля самих дверей у гарем його кроки сповільнилися. Зсередини долинав знайомий, дзвінкий голос — голос, що був водночас лагідним і впертим. Джихангір завмер біля вікна, спостерігаючи за буденним життям ташлику.
Кеті звітувала Фахріє Хатун про виконану роботу, тримаючись гордо й навіть зухвало. Її постава була випрямлена, погляд прямий, а очі виблискували рішучістю. Коли інші наложниці почали дорікати їй характером, мовляв, її ніколи не пошлють до шехзаде, Кеті відрізала:
— А я й не хочу! Хочу лише одного — додому. А якщо стану фавориткою, то втрачу цю можливість. Ви змирилися з неволею, а я — ніколи!
Ці слова боляче вдарили Джихангіра в саме серце. Він зрозумів, що як би він не кохав її, він не зможе втримати цей вільний вітер у золотій клітці. Хто він — хворий принц, і хто вона — жива богиня, яка марить рідною Венецією? Його руки тягнулися до неї крізь стіни, його серце кричало, але закони палацу робили будь-який крок неможливим.
Впавши духом, він оминув гарем і піднявся на верхню терасу. Звідси ніч розкинула перед ним темне килимове небо, усипане зорями, які здавалися холодними свідками його неможливого бажання. Він спостерігав за Кеті, як вона рухалася серед інших, кожен її крок — впевненість і сила, кожен погляд — виклик і ніжність водночас.
Їхні очі зустрілися, і цього було достатньо, щоб знову запалити в серці Джихангіра полум’я. Кеті підстрибнула, помітивши його постать на тлі нічного неба, і на мить обидва забули про заборони, обмеження та очі навколишніх. Вони стояли нерухомо, дивлячись одне одному в очі через прірву заборон, поки Фахріє знову не прогнала дівчину до роботи. Серце принца стиснулося: він бачив, що вона страждає через нього, а він не має права навіть захистити її. Від нових нападів душевного та фізичного болю Джихангір зник у тіні тераси ще до того, як Кеті встигла підняти голову.
Настав час головної події. Музика затихла, і старий Сюмбюль-ага проголосив:
— Увага! Її високість Майсун Султан!
Принцеса йшла повільно, опустивши очі. Для неї це був день радості, але й день прощання з дитинством. Вона поцілувала руку Валіде і сіла поруч. Свято вибухнуло з новою силою: дзвони розсипалися над садом, сміх і розмови гостей змішувалися з запахом квітів і спецій.
Лале Султан, яка весь цей час пильно спостерігала за Джихангіром та Кеті, хитро посміхнулася. Вона вирішила розіграти свою карту, знаючи, що будь-який рух принца можна використати проти нього.
— Кеті Хатун! — її голос пролунав несподівано різко.
Дівчина підбігла до столу Династії, низько вклоняючись. Вона виглядала приголомшливо: фіалкова напівпрозора сукня підкреслювала її грацію, а темні локони вільно падали на плечі. У її рухах відчувалася впевненість, але очі видавали хвилювання — вона знала, що кожен її крок зараз під пильною увагою всіх, і навіть найменша помилка могла коштувати свободи.
— Хюррем Султан, пам’ятаєте дівчину, яку привів Джихангір? — звернулася Лале до Хасекі. — Вона — велика молодець. І, виявляється, чудово танцює. Кеті, може, ти станцюєш для нас?
Кеті злякано зиркнула на Джихангіра, намагаючись знайти підтримку. В її погляді промайнуло прохання: «Будь поруч». Але навіть Глінда, ніжно стискаючи її руку, підтримала пропозицію:
— Танцюй, Кеті. Султана не перебільшує.
Дівчина зрозуміла: шляху назад немає. Вона випрямилася, притиснула плечі, привітала Майсун Султан із нікяхом і вийшла на середину зали. Музика злетіла увись — таємнича, хвилююча, мов сама ніч розкривала свої таємниці.
Кеті злилася з мелодією, мов прудка лань. Її танець був букетом плавності та грації, прикрашеним іскрами спокусливості й чистоти. Кожен рух її тіла, кожен погляд карих очей відгукувався в серці Джихангіра шаленою пульсацією. Він спостерігав за нею, затамувавши подих, відчуваючи, як кожна клітина його тіла тягнеться до неї, а серце розривається на шматки від бажання та страху втрати.
Лале та Глінда спостерігали з різних боків: Лале з хитрим блиском в очах, оцінюючи, як впливати на ситуацію, а Глінда — з ніжністю й турботою, яка мовчазно оберігала Кеті.
Коли музика скінчилася, Кеті низько вклонилася під схвальні відгуки Хюррем та Лале. Повертаючись до подруг, вона на коротку мить знову зустрілася поглядом із принцом. Його розчервоніле обличчя видавало захват. І тоді Кеті, не стримавшись, весело й зухвало підморгнула своєму шехзаде, змусивши його серце завмерти від щастя, і на мить усі закони палацу здавалися такими крихкими, а світ — підвладним лише їхній тиші.
