Спочатку:
На сторінку книги
Поки палац Маніси вирував яскравими барвами свята, а новини змінювали одна одну, в навколишніх лісах велася нерівна боротьба між життям і смертю.
Гучний сміх, дзенькіт чаш і музика залишалися десь далеко, за кам’яними мурами й розшитими шатрами. Тут же, під густими кронами, панувала інша реальність — важка, первісна, просякнута запахом сирої землі, поту коней і напруження.
Яничари на чолі з шехзаде Мехметом перекрили шлях молодому оленю.
Тварина металася між деревами, намагаючись знайти прохід, але кільце невблаганно стискалося. Кінські копита глухо били по землі, луки вже були натягнуті, а повітря ніби завмерло в очікуванні останнього подиху.
Тварина, здавалося, розуміла всю безвихідь свого становища: її очі зволожилися, а на самому дні зіниць застиг невимовний біль.
Це був не просто страх — це було прийняття кінця, мовчазне і гідне, яке раптово різонуло серце Мехмета.
Мехмет, захоплений азартом полювання, помітив цей живий відблиск душі занадто пізно.
У ту мить він раптом відчув, як азарт поступається місцем тривожному холоду, але часу зупинити подію вже не залишалося.
Стріла Ільяса вже зірвалася з тятиви, забравши ще одне невинне життя.
Глухий звук удару розрізав тишу, олень хитнувся і впав, здійнявши хмару пилу та сухого листя.
В ту ж мить холодний піт проступив на чолі престолонаслідника.
Мехмет відвернувся, відчуваючи, як щось важке стискає груди, ніби цей постріл влучив не лише в тварину.
— Повертаємось до наметів, — коротко скомандував юнак, різко розвертаючи коня.
Його голос не терпів заперечень, а рух був надто різким для людини, що щойно насолоджувалася полюванням.
У Мехмета були вагомі причини для тривоги: його улюбленому молодшому брату Джихангіру знову стало гірше.
Тривожні думки накотилися одна за одною, витісняючи будь-яке задоволення від здобичі.
Судомний біль у спині не відпускав юнака, загрозливо нависаючи над його крихким життям.
Мехмет знав ці напади — вони могли тривати годинами, виснажуючи брата до межі.
Щойно Мехмет дістався табору, він одразу поспішив до намету брата.
Навіть не знявши рукавиць, він зіскочив з коня і швидким кроком попрямував туди, де панувала тривожна тиша.
Джихангір сумно лежав на матраці, блідий і виснажений.
Його губи були стиснуті, а пальці впивалися в тканину, ніби він намагався втримати біль всередині.
— Джихангіре, як ти? Тобі полегшало? — з надією запитав старший брат.
У голосі Мехмета вперше за день з’явилася справжня тривога.
— Краще вже не буде, Мехмете, — песимістично зітхнув той, відводячи погляд. — Просто іноді біль вщухає... Не хвилюйся, я звик.
Він вимовляв ці слова так, ніби говорив про дощ чи спеку — як про щось неминуче.
— Якби я міг хоч чимось зарадити...
Мехмет безпорадно стиснув кулаки.
— Ти не винен. Ніхто не винен. Краще розкажи, як полювання?
— Олень, — лаконічно відповів Мехмет, відчуваючи дивну провину за ту здобич.
Образ тварини знову спалахнув перед очима, і він замовк.
Невдовзі Джихангір попросив дозволу повернутися до палацу, щоб звернутися до лікарів.
Він говорив спокійно, але за цим спокоєм ховалося виснаження.
Попри протести брата, він відмовився від супроводу великого загону, але Мехмет таки наполіг, щоб частина його особистої охорони супроводжувала принца.
Компроміс дався нелегко, та Мехмет не міг ризикувати.
Це рішення неабияк порадувало підступного сокольничого Ільяса, але про його задуми мова піде згодом.
Його усмішка була короткою й непомітною — саме такою, яку ніхто не помічав.
Вже неподалік від палацу раптовий напад болю змусив Джихангіра зупинити коня.
Світ поплив перед очима, а хребет ніби розкололо навпіл.
Важко дихаючи, він притулився до дерева, намагаючись опанувати себе.
Кора впивалася в спину, але цей біль був ніщо у порівнянні з тим, що палало всередині.
Коли яничари занепокоєно підійшли до нього, принц відіслав їх геть.
Його жест був різким, нетерплячим.
Він не терпів, коли хтось бачив його слабкість.
Це була єдина форма гідності, яка залишалася йому.
Змалку бачачи лише жалість в очах оточуючих, він розучився підпускати людей близько.
Кожен співчутливий погляд залишав слід глибший за рану.
Джихангір не вірив, що хтось зможе полюбити його з усіма його вадами.
Ця думка стала звичним тлом його життя.
Йому здавалося, що навіть Всевишній відвернувся від нього, проте цей день мав змінити все.
Був полудень.
Сонце стояло високо, заливаючи галявини теплим світлом.
Джихангір самотньо сидів під деревом, не бажаючи повертатися до задушливих стін палацу.
Тут, серед природи, біль відступав бодай на крок.
Аж раптом, немов солодке видиво, до його вух долинув ніжний дівочий голос.
«Чи це сон? Чи, може, я вже помер?» — здивувався юнак.
Голос був надто чистим для реальності.
Він озирнувся — поруч не було нікого, навіть коня, який кудись забрів.
Прислухавшись, він зрозумів: пісня лунала з боку лісового джерела.
Подолавши колючі хащі, принц вийшов на галявину і завмер.
Перед ним постала неймовірна картина: тендітна дівчина в простій синій сукні напувала його власного коня.
Сонячні промені ковзали по воді й по її руках.
Її чорне, як ніч, волосся розвівалося за вітром, виблискуючи на сонці всіма барвами веселки.
— Коник, хороший... — лагідно примовляла вона. — Ти допоможеш мені, правда? Ти відвезеш мене на волю...
Джихангір мимоволі всміхнувся, зрозумівши, що ця прекрасна «мавка» намірилася вкрасти його коня.
Бажаючи побачити її обличчя, він кашлянув:
— Ханим, прошу вибачення...
Дівчина від несподіванки здригнулася і мало не впала в воду, але міцна рука Джихангіра встигла підхопити її за стан.
Тепло її тіла обпекло його долоню.
Якусь мить вони стояли нерухомо, вдивляючись одне одному в очі.
Світ ніби зник.
Кеті першою оговталася і відсторонилася.
— Дякую за допомогу, — прошепотіла вона.
Джихангір втратив мову.
Білосніжна шкіра, рожеві щічки та ямочки, що з'явилися, коли вона ледь помітно всміхнулася — вона була втіленням самої краси.
— Чи можу я вам чимось допомогти? — знову запитала дівчина.
— Вибачте, що злякав... Я шукав свого коня, але якщо він вам потрібен — я готовий його подарувати, — великодушно мовив принц.
— Справді? Я така вдячна вам, Ефенді!
Вони розговорилися.
Кеті назвалася донькою венеційського купця, викраденою в рабство, і прямо заявила, що тікає.
Джихангір, зачарований її сміливістю, запропонував допомогу: мовляв, він має зв’язки в палаці, де їй дадуть роботу.
Кеті вагалася, розуміючи ризик, але внутрішній голос підказав довіритися цьому привітному юнакові, який назвався просто Джихангіром.
— А ви не шпигун? — раптом примружилася вона.
Джихангір розсміявся вперше за довгий час:
— Невже я схожий на шпигуна?
Жартуючи, вони дійшли до воріт палацу.
Але щойно вони перетнули поріг, казка розвіялася.
Назустріч їм кинулася схвильована калфа Айтюрк.
— О, шехзаде! Ви знайшли її! — вигукнула вона.
— Кого? — Джихангір розгублено глянув на Кеті, яка в ту ж мить намагалася сховатися за його спиною.
— Кеті Хатун! Наложницю шехзаде Мехмета! — вигукнула служниця. — Вона втекла минулої ночі. Хюррем Султан уже покарала варту, адже це нечувано — втекти з-під носа у Валіде! Дякуємо вам, шехзаде Джихангіре, що повернули втікачку!
Світ навколо Джихангіра ніби похитнувся.
Дівчина, яка щойно здавалася йому вільною лісовою німфою, виявилася рабинею його власного брата.
