Спочатку:
На сторінку книги
За час перебування Глінди в палаці між нею та Кеті виник особливий, майже сестринський зв’язок. Обидві були чужинками в цьому розкішному, але холодному світі золотих кліток. Глінда, спостерігаючи за чистою душею та відданістю землячки, стала для неї не просто наставницею, а справжньою опорою. У її покоях Кеті могла нарешті зняти маску покірної наложниці, дозволити собі сміятися, плакати, мріяти. Тут не було ні галасу гарему, ні пильних очей Хюррем чи Фахріє — лише тепло дружби і запах рідкісних трав, що завжди оточували Глінду.
Сьогодні, першого дня, коли всі повернулися до Маніси, вони сиділи поруч на низькому дивані, світло ранкових свічок грало на тонких шовкових подушках, а аромат жасмину, принесений з саду, додавав спокою. Кеті важко зітхнула, згадуючи їхню недавню таємну зустріч із принцом.
— Джихангір, мій любий шехзаде, лев серед левів! — голос дівчини тремтів, сповнений і радістю, і болем. — Скільки часу я не бачила тебе, будучи замкненою в цих стінах? Мені здається, минула ціла вічність. Того дня, поки ти, Гліндо, відволікала Фахріє, я летіла до нього, наче птаха, що боїться спізнитися на світанковий промінь сонця. Я боялася, що він пішов… а він стояв там, мужній і непохитний. Серце моє мало не вискочило з грудей, коли я побачила його силу та спокій.
Кеті згадувала, як вони ховалися у темній пральні, як Джихангір ніжно цілував її руки, як його теплий подих лягав на її шкіру, залишаючи слід, який не стирався б ніколи. Повернення назад до суворих покоїв гарему здавалося майже неможливим: вона знову опинилася між холодними мармуровими стінами, де не дозволялося сміятися і навіть дихати вільно.
— Я потрібна йому, Гліндо… — Кеті благально підняла очі на цілительку. — Ви ж врятували Мехмета, ви побороли віспу! Невже немає способу зцілити Джихангіра? Благаю вас, знайдіть ліки!
Глінда сумно похитала головою, її руки, обережно складені на колінах, відображали турботу й біль.
— Хвороба Джихангіра інша, Кеті. Вона вроджена, глибока, — її голос був тихим, але твердим, як скеля. — Моїх сил не вистачить, щоб просто «стерти» її. Я можу загинути сама, а йому зробити тільки гірше.
Кеті опустила плечі, і на мить тиша заповнила кімнату. Лише шелест шовку, аромат трав і тепле світло лампи створювали відчуття безпечного притулку. Але Глінда раптом взяла її за долоні, і тепло її рук, ніжне і тверде одночасно, пройшло по всьому тілу дівчини.
— Але є інший шлях, — промовила Глінда, і в її очах спалахнула легка іскра надії. — Це звучить як казка, але у нашому житті дива трапляються саме так. Якщо серце того, хто поруч, чисте й по-справжньому готове на все, хвороба може відступити. Ти маєш зробити так, щоб він забув про своє горе. Люби його таким, як він є. Якщо Джихангір відчує спокій і справжнє щастя, якщо він побачить, що життя прекрасне попри все — недуга сама почне втрачати над ним владу. Розумієш? Ти і є його головні ліки.
Очі Кеті заблищали, мов ранкове сонце крізь дощові краплі. Полум’я рішучості охопило її:
— Я зробила б усе, щоб він був щасливим… Він справді важливий мені понад усе!
— Тоді йди до нього, — Глінда схвально посміхнулася. — Йди зараз. Я прикрию тебе, якщо Фахріє почне шукати.
Цілителька не дозволила Кеті йти «замученою». Вона швидко дістала розкішну малинову сукню, шаль, розшиту білими квітами, та допомогла одягнутися. Вона поправила чорні локони, ніжно розпустила кілька пасм, що падали на плечі, і ще раз нагадала про простий масаж для зняття болю, який Кеті мала робити з собою перед зустріччю з принцом.
— Ти маєш сяяти, Кеті, — сказала Глінда, випрямляючи плечі дівчини. — Щастя починається з твого погляду.
Давши Кеті піднос із ароматним щербетом, Глінда провела її до коридору. Вартові, знаючи про особливий статус цілительки та її «помічниці», пропустили Хатун без зайвих питань.
Кеті тихо переступила поріг покоїв Шехзаде. Поставивши щербет на столик, вона на мить завмерла, відчуваючи, як серце б’ється шалено. Біля вікна стояла згорблена постать її принца. Він спостерігав за парою пташок, що весело співали на гілці, не підозрюючи, що в його кімнату щойно увійшло саме життя в образі прекрасної венеційки.
Кеті ніжно посміхнулася. Вона відчула, як усі її страхи й невпевненість тануть у теплі цього моменту. Перший крок на шляху зцілення почався — тепер вона була готова подарувати Джихангiровi те, що він потребував найбільше: радість, надію й крихту щастя, здатну перемогти його біль.
