Раді Вас бачити!

Анжела.

Уже опівдні я зібрала свої речі й чекаю, коли прийде Мажор, щоб віддати ключі від квартири та все те, що він подарував. Мене зачепили його вчорашні слова, він, справді, вважає, що купив мене, як якусь річ і тепер може розпоряджатися мною. Вирішила, що не візьме від нього нічого, хай уже краще залишуся ні з чим, але не буду йому нічим зобов'язана. Згадую вчорашній вечір і те, що сталося. Як втекла і зустріла потім Романа, а він викликав мені таксі.

          У машині відчула себе в безпеці й трохи розслабилася. Жах того, що трапилося, з новою силою накочувався на мої нерви, м'яв розум, рвав звичний світ на шматки, розбивав на осколки. Але незважаючи на те, що сталося, я все ще кохала колишнього хлопця. Зламана душа згорала в агонії того, що вже відбулося, а думки краплями отрути роз'їдали свідомість. Не маючи сили винести того, що відчувала, я, як ніколи зрозуміла, що не зможу змиритися з цим — все скінчено… Світ перевернувся.

          У голові все перемішалося, не знаю, як тепер далі жити. Адже, я можу дихати й існувати тільки коли він поруч. Але чи готова пробачити, забути, кохати, незважаючи ні на що, і перетворювати себе тим самим на домашню тварину? Ні. Ясно розумію, що потрібно розлучитися, але так важко зважитися на це. Яка ж я слабка! Від усвідомлення всього цього втрачаю точку опори, падаю і занурююся в якусь прірву. Ні, я не буду слабкою і не хочу такою бути. Я поверну собі своє колишнє, безтурботне життя, чого б це не коштувало, і готова пожертвувати всім, що в мене є, аби більше не страждати, я зможу…

*******************************

Андрій.

Відчиняю двері й входжу в кімнату. Застаю її біля вікна з абсолютно застиглим, позбавленим будь-яких емоцій обличчям. Смуток, роздратування, переживання, образа, здається, нічого з вище перерахованого не відбивається на ньому. Воно абсолютно рівне. Стою і мовчки дивлюся на неї, намагаючись знайти відповідні слова на своє виправдання, але розумію, що таких слів не існує.

— Андрію, я поклала ключі на стіл і всі речі, які ти мені купив, теж залишаю тут. Мені нічого не потрібно! Усе, мені більше нічого тобі сказати, я йду… — вона першою порушує це тяжке мовчання.

Дивлюся на стіл, там ще лежить її телефон і скринька із золотими прикрасами, які я їй дарував.

— Квартира оплачена до кінця місяця, можеш залишатися. Потім сама віддаси ключі господині, — промовляю, недбало взявши зі столу мобільний і скриньку.

— Я не хочу тут ні дня більше перебувати!

Роблю крок у її бік, вона повертає голову і ми зустрічаємося поглядом. Її очі виражають переляк, а погляд сумний.

— Роби, що хочеш! Скажи, наші стосунки закінчені?

Спочатку опускає очі, а потім відвертається від мене до вікна.

— Мені все зрозуміло! — жбурляю її телефон об стінку, той голосно падає на підлогу, розлетівшись на дві половинки.

Задихаюся від злості й власного безсилля щось змінити й ніяк не можу зрозуміти, що в ній такого особливого?! Начебто лялька, як лялька. Ну, красива, а в іншому ж — звичайнісінька дівчина. Переспали й добре. Давно потрібно було її кинути, але ж вбив собі в голову, що хочу ще!

Забравши з собою скриньку, іду до виходу, на порозі кімнати зупиняюся й обертаюся до неї.

— До речі, одяг твій мені не потрібен, можеш залишити собі, — кидаю їй на прощання і йду.

****************

Анжела.

Я його обманюю і залишаюся в цій квартирі. Увесь тиждень, практично, нікуди не виходжу і ні з ким не спілкуюся. Навіть на заняття не ходжу. Не хочу ні думати, ні рухатися, ні жити. Цілими днями валяюся на нашому ліжку і ридаю, оплакуючи свої втрачені стосунки. Ховаю перше кохання, що зруйнувалося від зради, відчуваючи, що ніколи більше не повернеться те світле почуття радості й повної довіри до цієї людини. І з цим мені доведеться жити. З магнітофона лунає пісня гурту «Руки вгору»:

Крихітко, моя я за тобою сумую

Я від тебе листи не отримую

Ти далеко і навіть не сумувала.

Але, я повернуся, повернуся, щоб ти дізналася

Що я далеко, я за тобою сумую

Я від тебе листа не отримую

Ти далеко і навіть не сумуєш.

Але, я повернуся, повернуся, і ти дізнаєшся,

Що я далеко від тебе…

Ця пісня у мене чомусь асоціюється з ним. Я п'ю каву, курю і плачу під неї. Через тиждень розумію, що життя триває і треба з'явитися в інституті. Інакше відрахують за прогули, адже тепер уже немає нареченого, який постійно оплачував моє навчання. Перш ніж повернутися до Світу, вирішую, що Барбі більше ніколи не буде, і обстригаю своє довге, блондинисте, розкішне волосся, залишивши довжину до плечей, а потім перефарбовую його в темно-русявий колір. Зібравши в сумки свій одяг, відношу ключі від квартири господині і їду додому до батьків.

****************

Через дикі затори, що загальмували рух на дорогах, спізнююся на першу пару і тепер змушена майже сорок хвилин стирчати в коридорі. Викладач, який читав лекцію, терпіти не може тих, хто запізнився. Тому мені залишається лише сидіти на широкому підвіконні навпроти аудиторії та вивчати підручник з нудної філософії. Семінар із цієї дисципліни має відбутися вже за кілька годин, а я зовсім не готова. Нарешті дзвенить дзвінок, двері кабінету відчиняються і звідти, як мурахи з мурашника, виповзають студенти. Ще здалеку бачу свою шкільну подругу з іншою нашою однокурсницею — модельного зросту миловидною брюнеткою з довгим волоссям. Поки я жила з Мажором, рідко з'являлася в інституті й мені ні до кого не було діла, в голові були присутні лише думки про те, щоб він швидше мене забрав із занять. І Ольга знайшла іншу коліжанку, тепер вони постійно ходять по інституту удвох.

— А Вашу курсову роботу, здається, я ще не бачив? — підходить до мене викладач і дивиться суворим поглядом, який не обіцяє нічого хорошого.

— Вибачте, я не зовсім зрозуміла… — розгублено плескаю віями, намагаючись второпати, що, взагалі, відбувається.

— Ви в курсі, що термін здачі першого етапу за курсовим проєктом минув ще місяць тому? Наступного тижня треба надати вже другу частину, а, приблизно, наприкінці грудня здати повністю! — противно бадьорим голосом сповіщає.

— І врахуйте, креслення я приймаю тільки від руки! — додає він, перед тим, як піти геть.

Креслення? Як я могла забути? Курсовий проєкт із креслення — гірше не придумаєш! Креслити я не вмію, та й не люблю. З просторовою геометрією у мене ще в школі були конкретні проблеми, які перекочували й в інститут. До цього нас не змушували креслити, але цей предмет все одно мав колись спливти в освітньому процесі. Безглуздим поглядом дивлюся у вікно, розмірковуючи про те, як утілити в життя діамантову ідею всіх студентів — нічого не робити й при цьому не вилетіти з інституту.

— Привіт, Анжела, що трапилося? — поруч зі мною на підвіконня спираються мої сокурсниці.

— Та… дурниця, — пересмикую плечима, вирішивши, що не варто їх вантажити своїми труднощами.

— Ми бачили, як до тебе препод підходив, це він тебе засмутив?

— Я курсовик за всіма термінами профукала! — задумливо відгукуюся. — Він із креслення, а я з ним не дружу.

— Можна комусь замовити, щоб зробили, — пропонує сусідка по гуртожитку.

— Як ти знаєш, грошей у мене зараз немає. А хто може безплатно допомогти?

— Гаразд, щось придумаємо, я в гуртожитку когось із хлопців попрошу. Мені простіше, я в бабусі гроші взяла, заплатила і мені його вже готовий принесуть!

— Оль, ну, ходімо вже, — квапить її нова приятелька.

— А куди ви зараз ідете — у фойє чи на ґанок? — ставлю запитання.

— На вулицю, вона там хоче зі своїм хахалем побачитися, — пояснює моя землячка.

— Поки ти будеш тут базікати, перерва закінчиться, і я не встигну з Ромкою постояти. Мені з ним ще поговорити треба, — перебиває нас Поліна.

— У тебе новий бойфренд з'явився? А хто такий, я його знаю? — цікаво мені, випавшей зі звичного життя інституту.

Раніше я ніколи з нею не дружила, але й не сварилася. Не можна сказати, що мені подобалася ця врівноважена, небагатослівна з манерами аристократки леді. Наше нейтральне спілкування зводилося до буденних привітань і загальних фраз.

— Звичайно, його тут усі знають. Він у нас місцева знаменитість! — з гордістю вимовляє та.

— Він найпопулярніший мачо в інституті, на нього всі студентки слину пускають. А нашій красуні вдалося його захомутати, тепер їй усі заздрять! — розповідає Ольга.

— А чому тут заздрити, він же не пропускає повз жодного гарненького обличчя?

— Ну, він, звичайно, не янгол у плоті, але мені здається, я його змінила. Він уже не такий легковажний, як раніше, — невдоволено бурчить зазноба цього волоцюги.

— А якщо він обдурить тебе?

— Поки що він цього не робив, навіть навпаки, був максимально чесний.

— Звідки ти знаєш, що він був чесний? Він моїй подрузі зраджував і навіть ударив її, коли вони посварилися!

— Не знаю, відчуваю. Я розумію, що тобі прикро за неї, але я… не вона. Зі мною він так не буде! — тихо, але твердо промовляє брюнетка.