Раді Вас бачити!

Жовтень 2017 року

Місто Вербичанськ, Україна

Замок Першопредків

Ніч огорнула землю темною шовковою завісою, лише яскраві зорі тихо мерехтіли над світом. А молодий місяць повільно висів на небі, додаючи ночі чарівної прохолоди й загадковості.

У старий, напіврозвалений замок, давно занедбаний через старість, влетіли чотири чорні кажани.

Миттєво вони перетворились на молодих людей: дві юні дівчини та два молодих хлопці. Вони йшли повільно коридорами замку, наче сама ніч пливла за їхніми кроками, огортаючи все навколо таємничим шепотом тиші.

Вони зайшли у невеличку кімнату, стіни якої були майже напіврозвалені, а вікна вибиті, пропускаючи холодне осіннє світло та тіньові промінці ночі.

Вампіри мовчки оглядали кімнату, ніби прислухаючись до шепоту напіврозвалених стін. Навіть у нічній темряві їхні незвичні білі очі були помітні — вони наче світилися у пітьмі. Такий рідкісний і загадковий колір могли мати лише непрості вампіри, а саме ті, що заклали початок цієї древньої кровної лінії.

У центрі кімнати зупинилась гарна дівчина, на ім’я Агонія. На перший погляд вона здавалась такою молодою, але насправді їй було понад тисячу років.

— Саме тут Віктор ледве не загриз Вікторію до смерті, — тихо промовила вона.

Вона закрила білі очі, ніби прислухаючись до тиші та продовжила:

— Якби вампіри не встигли вчасно, Вікторія загинула б тієї ночі.

— Це зробило її тільки сильнішою, — гордовито промовив один із молодих чоловіків.

Це був Ратмир: високий, широкоплечий, з гордовитою поставою, що відразу привертала увагу.

— За Пророцтвом один із Покликаних загине, а інший знищить ворожий клан і підніметься над усіма. Але хто саме стане тією силою, що змінить усе? Потрібно дізнатись напевне, хто саме цей Покликаний.

У цю мить крізь розбите старе вікно, в якому давно не було ані скла, ані рами, влетів молодий чорний кажан. Щойно він перетворився на людину, перед присутніми постав молодий чоловік у сучасному модному одязі. По ньому було видно, що він стежить за тенденціями та приділяє багато часу власному вигляду, прагнучи виглядати бездоганно.

Він відрізнявся не лише зовнішністю: його сучасний вигляд яскраво контрастував із похмурим готичним вбранням присутніх, а червоні очі вигідно виділялись на фоні їхніх білих, майже прозорих поглядів. Та не тільки це: відчувалась особлива енергетика, що виходила від нього — легковажність і юнацька безпосередність протистояли віковій мудрості та досвіду, який вони накопичували століттями.

— Кров — наша сила, — посміхнувся гість.

— Кров — наша боротьба, — підтримали його присутні.

— Яка честь, що мене запросили на розмову самі Першопредки всіх вампірів, — гордовито промовив він.

— Михайле, це для нас велика честь, що ти погодився співпрацювати з нами, — з помітною ноткою підлабузництва промовила Агонія.

Михайло поглянув на Агонію. Його очі одразу затрималися на її вроді, а погляд ковзнув по спокусливих лініях її фігури.

— Я зроблю все, що накаже така красуня, — промовив він із посмішкою.

— Красуня бажає небагато, — відповіла вона.

Дівчина повільно рушила до нього, грайливо похитуючи стрункими стегнами. Інші Першопредки лише мовчки переглянулись й ледь помітно всміхнулись, спостерігаючи, як Агонія вміло плете павутиння спокуси навколо своєї нової жертви.

Агонія в цю мить розправила плечі й легким рухом подала груди вперед. Погляд Михайла одразу впав на її глибоке декольте, він майже несвідомо провів язиком по губах, вражений її звабливою красою, яку вона так ефектно демонструвала.

— Нам потрібно більше інформації про Покликаних.

Агонія повільно провела довгими чорними кігтями по власному розкішному волоссю й з удаваним смутком промовила:

— Ти ж знаєш, ці землі завжди належали нам. А ці перевертні-потвори вигнали нас із наших володінь, — вона прикусила губу й звабливо глянула на Михайла. — Століттями ми жили у вигнанні.

— Так, мені це добре відомо, — відповів Михайло, не відводячи погляду від її принад.

— Але нам стало відомо, що Покликані уклали угоду з перевертнями. Саме тому ми повернулися. Це правда? — її голос звучав м’яко і солодко, наче з мелодійною ноткою.

Михайло не відповів. У його уяві вже вимальовувалася картина, як він зриває з цієї красуні надокучливу сукню й бере те, що жадає цього вечора. Він майже не чув її слів, загубившись у власних фантазіях.

— Це ж правда? — різко перепитала Агонія, схрестивши руки на грудях. Її медовий голос перетворився на незадоволений крик, а принади, які ще мить тому вона демонструвала, тепер були надійно сховані.

Інші Першопредки не зводили очей із цієї пари. Вони мовчки спостерігали, як Агонія то спокушає, то вміло маніпулює молодим, хтивим вампіром. Їх тішило подвійне видовище: витончений майстер-клас спокуси у виконанні подруги та водночас — вигідна інформація, яку цей легковажний телепень ось-ось сам видасть.

— О так, правда! — вигукнув Михайло, наче вирвався зі сну. — Покликані об’єднали сили перевертнів та вампірів, щоб здолати воронів Чорного Братства. Я сам був свідком тієї битви, — промовив він із гордістю. — Після цього Вікторія уклала угоду з перевертнями: вовки дозволили вампірам жити на їхніх землях за умови, що ті не братимуть більше крові, ніж необхідно, і ніколи не торкатимуться мирного населення їхнього міста.

— Як це благородно, — засміявся Мирон.

Він був наймолодшим серед Першопредків — найлегковажнішим і найвеселішим.

— Тобто ви вбиваєте людей лише заради виживання? І тільки вбивць, злодіїв та насильників? — із незадоволенням уточнив він.

— Саме так, — розгублено відповів Михайло. — Насправді нам не потрібно полювати щоніч. Одному вампіру достатньо крові однієї людини на місяць.

— Це так сумно, — знову озвалася Агонія.

Михайло розгублено перевів на неї свій погляд.

— Ви змушені пити лише кров негідників. Але ж вона має гіркуватий присмак. Так, вона дозволяє виживати, зберігати красу й молодість… але ж це так… — дівчина замовкла, ніби не могла підібрати потрібного слова.

Вона недбало закрутила довгий локон на пальці, водночас продовжуючи свою гру зі спокуси.

Першопредки тихо розсміялись й замовкли, не заважаючи Агонії знову зануритися у власні небезпечні ігри.

Тим часом вона спокусливо опустила одну з бретелей своєї сукні, відкривши плече. Михайло завмер, не відводячи погляду від цієї принадної краси. Яка ж вона була спокуслива й бажана для нього.

— А як же пити кров людини не лише заради виживання, а й заради задоволення? — знову заговорила вона оксамитовим голосом.

Агонія ненадовго замовкла, перевіряючи, чи піддається Михайло її чарам. Побачивши, як він уважно слухає, вона посміхнулась й повільно, наближаючись до нього, продовжила свою спокусливу гру.

— Яка ж це насолода — пити кров не насильника, чиї дії сповнені злобою, а, наприклад, невинної, чистої дівчини, яка ще не пізнала гріха, чиста душею і тілом. Яке блаженство відчувати, як її тепла кров тече твоїми венами. Яке задоволення, коли ти облизуєш її ще теплу кров… — вона зупинилась так близько до нього, що Михайло ледве стримував бажання накинутись на неї та увірватись в її губи.

— Ти коли-небудь пив кров незайманої? — грайливо спитала вона.

— Е…я… — Михайло переступив з ноги на ногу, плутаючи слова.

— Невже ти пив тільки кров негідників? — підкреслила вона, її голос набув ще більшої спокусливої нотки.

Михайло був настільки розгублений, що соромився відповісти.

— Хочеш, ми разом вип'ємо кров невинної? — її голос став ще більш спокусливим, Михайло відчув легке запаморочення. — Ти і я, разом відчуємо цю насолоду. Ти навіть не уявляєш, який еліксир на тебе чекає. Обіцяю, це буде справжня райська насолода.

— Я не можу… — раптом промовив Михайло.

— Що? Не можеш? — Агонія не повірила власним вухам, її білі очі засвітились недовірою й викликом.

Навіть Першопредки не могли повірити тому, що сталось. Увесь цей час звучала спокуслива, повільна мелодія, а Агонія сипала чарівні слова кожному присутньому, наче легкий дурман огортав усіх. І раптом музика обірвалась. Моральне задоволення миттєво зникло, наче сама мить насолоди раптово розвіялась.

Михайло відступив на кілька кроків від Агонії та суворо промовив:

— Покликана заборонила нам нападати на мирних людей. Якщо хоч один із нас не послухає її, вона особисто вирве йому серце з грудей.

— О, ви так боїтеся Вікторію? — солодко протягувала кожне слово Агонія.

— Ні, я її не боюсь, — спокійно відповів Михайло. — Я її поважаю.

— За що саме? — Агонія зробила крок назад та здивовано закліпала очима. — Вона ж тільки Новороджена. Їй ще й двадцяти двох не виповнилось. До того ж усі знають, що вона мріє отримати Прощення, і ніколи не вбивала людину. Вона навіть не знає, як смакує людська кров. За що її поважати?

Ніжний голос Агонії поступово змінився на роздратований. Вона помітно виходила з себе, обурена його заявою.

— Те, що ви були у вигнанні, одразу помітно, — спокійно і тихо промовив Михайло. — Вікторія віддасть життя, щоб захистити вампірів. Саме це робить її особливою. Усі вампіри вірять, що Обраною серед Покликаних є саме Вікторія. Навіть перевертні так думають, тільки бояться сказати це вголос.

Першопредки дивились на нього розгублено, але уважно ловили кожне його слово.

— Всі вампіри обожнюють Вікторію, — тихо продовжив Михайло. — Коли вони бачать її, радіють, як малі діти.

— Ти не на ту конячку ставиш, милий, — нарешті заговорила Агонія. — Ти так захоплюєшся Покликаною, але чи замислювався, що чекає на тебе, якщо будеш так віддано служити їй?

Михайло мовчав. Він лише розгублено дивився на Першопредків, які повільно оточували його з різних боків.

— Агонія права, — почав Ратмир. — Ти нічого не отримаєш, якщо надалі сліпо підтримуватимеш Вікторію. А якщо допоможеш нам знищити Покликаних — станеш одним із нас.

— Ти навіть не уявляєш ту владу, що чекає нас, коли ми розіб’ємо перевертнів і повернемо свої землі, — підхопив Мирон. — Покликані нам заважають. Допоможеш — і тебе чекатиме вишукана винагорода.

— Ваш план горить синім полум’ям, — лише посміхнувся Михайло.

Першопредки знову насупилися: напруга наростала, а кімната наповнилась безмовним очікуванням.

— Річ у тім, що Вікторія зараз живе з братом. Вдень вона — звичайна людина: навчання в університеті, побут, звичне життя. Вона вправно стримує вампірську натуру вночі — і робить це бездоганно, — Михайло широко усміхнувся, оголюючи гострі ікла. — Усі знають: Покликаного може вбити лише інший Покликаний. А нині Віктор пильно оберігає сестру, здуває з неї кожну пилинку. Оберігає її як зіницю ока — замкнуте коло виходить.

— Але ж Віктор досі з Хеленою, так? — усміхнулась Агонія.
— Так. І що? — спокійно відповів Михайло.

— Ми знаємо, — тихо промовила вона, — що Хелена безсмертна: їй дарували вічне життя за її гріхи. А вбити її може лише дівчина з чорним волоссям й червоними очима. Чи не може ця дівчина бути саме Вікторією?

— Вікторія? — Михайло затнувся, розгублено шукаючи слова. — Звідки вам це відомо?

Агонія лише легенько усміхнулась й прошепотіла:
— Так шепоче вітер.

— Якщо противника не можна вбити, тоді слід вдатись до інших методів, — усміхнувся Мирон.

— І який у вас план? — помітно зацікавився Михайло.

Ратмир повільно всміхнувся та нахилився ближче, ніби відкриваючи таємницю лише для обраних:
— У нас є коштовна перлина. Вона не проста — у ній приховані дуже потужні таланти.

Всі перевели погляд на дівчину, що стояла осторонь. Вона повільно підняла на них свої білі, майже прозорі очі й широко посміхнулась.

— Це наша Еленсія, — гордовито промовив Ратмир. — Ти навіть не уявляєш, якою могутньою силою вона володіє.

— Що скажеш? — знову звернулась Агонія своїм солодким голосом.

— Скажу, що буду уважно спостерігати за подіями, — відповів Михайло з усмішкою. — І якщо ваш план почне давати результати, я з вами.