Раді Вас бачити!

Хелена сиділа посеред осіннього полю, залитим золотавим світлом осіннього сонця. Листя тихо шелестіло під легким вітерцем, а небо грало всіма відтінками заходу — від теплого помаранчевого до ніжного рожевого. Вона спостерігала, як сонячні промені танцюють на траві, відчуваючи спокій, який рідко траплявся в її житті.

Десь у далині ледь чутно шелестіла річка, а повітря було сповнене ароматом осені: трохи холодного свіжого повітря, трохи трав і листя, що починає опадати.

Хелена закрила очі на мить, вдихаючи цю тишу й красу, і подумки збирала сили. Попереду її чекали нові випробування, і хоча серце тріпотіло від невідомості, вона відчувала — цей момент неодмінно станеться.

Раптом неподалік від неї промайнула маленька, пухнаста істота. Від несподіваної присутності дівчини, вона злякалась та миттю зникла в густій траві. Хелена важко зітхнула.

— За всі мої гріхи… чи я вічно буду страждати? — Прошепотіла вона сама до себе, ховаючи обличчя в долонях, а сльози тихо котились по щоках.

Коли сонце остаточно сховалось за обрієм, Хелена неквапно почала збирати блакитні польові квіти, складаючи їх у м’який тканинний мішечок. Кожен рух був тихим і обережним, наче вона боялась порушити тендітну красу вечора. Ці квіти вона збирала для себе — для зілля, яке мало допомогти у боротьбі з власними тривогами та сумнівами.

Ніч уже повністю опустилася на землю, а прохолодний жовтневий вітер починав гойдати осінні дерева.

Хелена повільно йшла темною вулицею, відчуваючи важке спустошення та розчарування. Раптом позаду пролунав тихий шурхіт. Вона завмерла, обернулась — і зустріла лише густу темряву. Ще один шурхіт рознісся з іншого боку, холодцем пробираючи спину.

Дівчина зупинилась, стискаючи в руках тканий мішечок із квітами та важко дихала від страху. Коли звук знову прокотився за спиною, серце її стиснулось. Вона різко обернулась та зробивши лише крок уперед, застигла. Перед нею стояла дівчина, її обличчя висвітлювалось слабким світлом ліхтаря, а очі світилися холодною тишею ночі…

Хелена вскрикнула та завмерла від жаху. Перед нею стояла дівчина незвичайної, рідкісної краси. Витончені риси обличчя здавались майже надприродними, а чорне, довге волосся спадало до пояса, шовковисто огортаючи її постать. Від неї виходив легкий дурманний аромат, що трохи кружляв голову. Але найбільше Хелену вразили білі очі, які уважно спостерігали за нею, наче зазираючи прямо в її душу…

Хелена стояла, нерухома, її тіло було паралізоване. Лише важке, переривчасте дихання видавало її страх і паніку.

— Не бійся, солоденька, — промовила дівчина голосом, неймовірно ніжним і лагідним.

Незнайомка акуратно провела пальцями по її обличчю, відкидаючи густе руде волосся. Дотики були настільки ніжні, що серце Хелени здригнулось від дивного трепету. Дівчина заглянула в її налякані очі та тихо посміхнулась.

— Я ще ніколи не зустрічала такого розбитого серця, як твоє, — медовим голосом проговорила Еленсія. — У ньому живе велике горе та провина.

По щоках Хелени потекли сльози.

— Бідолашна, як тобі важко жити з цим болем стільки років… — дбайливо промовляла дівчина. — Але я допоможу тобі.

Блакитні очі Хелени засвітились, і в них промайнула надія. Незнайомка ніжно провела руками по її стану та обережно притягнула до себе за талію.

— Віктор… головне твоє кохання, — шепотіла вона їй на вухо. — Доля не випадково зв’язала вас. Він врятує твою душу. Тримайся за нього. Він твій порятунок… він твоє майбутнє.

Довгі чорні кігті незнайомки ковзнули по густому волоссю Хелени, але замість страху її охопила дивна, химерна ніжність.

— Але Вікторія заважає вам, — вже більш твердо, владно промовила Еленсія. — Вона стоїть між вами.

— Так… Вікторія заважає… — повторювала Хелена, немов у тумані, відчуваючи, що її воля й розум розчиняються у цьому дивному і лячному дотику.

— Вона не хоче, щоб ви були разом із Віктором, — мовила вампірка, її голос тремтів солодким, небезпечним шепотом. — Вона не відпускає його від себе. Від Вікторії потрібно позбутися.

— Так… від Вікторії потрібно позбутися… — повторювала Хелена, ніби слова вислизали без її волі.

Еленсія заглянула їй в очі та посміхнулась. Миттєво блакитні очі Хелени набули білого відтінку, як у її наставниці.

— Я не залишу тебе в біді, — продовжувала вона, солодким, але холодним голосом, що огортав душу. — Я буду завжди поруч. Ми будемо наготові, а влучний момент… ми знищимо Вікторію.

— Так… — тихо прошепотіла Хелена, відчуваючи, як її власна воля тане, а страх змішується з дивною силою, що тепер жила в ній.

Еленсія тихо взяла з рук Хелени тканий мішечок. Дівчина слухняно розкрила пальці, передаючи його.

— А Блакитна Серенія… — зраділа вампірка, заглядаючи всередину мішечка. — Приймаєш її для очищення та заспокоєння?

Вона дістала з кишені невеличку згортку схожих на блакитні квіти та обережно досипала їх у мішечок Хелени. Потім простягнула його назад, вже наповнений новим, сильнішим дурманом.

— Пий своє зілля, як планувала. Тепер воно допоможе тобі набагато більше, ніж ти собі уявляла, — промовила Еленсія м’яким, переконливим голосом.

Хелена слухняно кивнула і міцно притиснула мішечок до грудей, відчуваючи, як його сила поступово вливається в неї.

— Я не прощаюсь з тобою, — посміхнулась вампірка.

Вона повільно відступила назад. Очі Хелени поступово набули блакитного відтінку. Еленсія крок за кроком віддалялась, не зводячи погляду з дівчини, повільно розчиняючись у повітрі.

Коли вампірка остаточно зникла, Хелена повільно рушила далі, прямуючи додому. Її думки поступово повертались до реальності, спогади про незнайомку почали тьмяніти, але слова, що лунали від неї, залишились глибоко в душі, немов тихий, незгасний шепіт.

***

Хелена стояла перед будинком, важко зітхнула й відчинила парадні двері. Як тільки вона переступила поріг, її одразу зустрів веселий і радісний сміх, який лунав з вітальні.

Вона тихо зазирнула у кімнату й побачила, як перед телевізором, розсівшись на дивані, сиділи Віктор та Вікторія. Вони дивились якусь комедію й не могли стримати сміху, раз по раз нахиляючись одне до одного, щоб поділитись жартом.

Навколо панував справжній безлад: на журнальному столику були розсипані крекери, горішки, чипси, печиво й обгортки від цукерок. Судячи з хаосу, свій затишний вечір вони розпочали вже давно.

Та найбільше Хелену вразило те, що вони навіть не помітили її появи. Сміх і світло з екрана тримали їх у власному маленькому світі. Лише коли вона впевнено зробила кілька кроків уперед, обоє нарешті повернули голови й зустріли її погляд.

— Привіт, — радісно озвався Віктор.
Він підвівся й підійшов до неї, нахилившись, щоб поцілувати, але Хелена відсторонилась й пройшла до стільця, який знаходився подалі від Вікторії. У тієї миттєво зникла усмішка. Вона зиркнула на Хелену червоними очима й, узявши пульт, зробила звук тихішим.

— Будеш вечеряти? — турботливо спитав Віктор.
— Ні. Після ритуалу мені не можна нічого їсти, — холодно відповіла вона.

Озирнувшись, Хелена помітила, що Вікторія знову переставила кілька речей. Ще зовсім недавно вона прибирала тут, витирала пил, поливала квіти та зробила невелику перестановку, але все знову стояло на старих місцях. Дівчина незадоволено кивнула у бік Вікторії.

— Може, посидиш із нами? — спробував примирити їх Віктор. — Подивимось фільм утрьох.
— Вибачте, я дуже погано себе почуваю. Піду відпочину.

Вона міцніше притисла до себе мішечок з квітами та швидко піднялась сходами нагору.

— А так гарно сиділи… — незадоволено кинула Вікторія, коли за Хеленою зачинилися двері. — У когось знову почалась осіння меланхолія?

Віктор суворо глянув на сестру, і та замовкла. Вимкнувши телевізор, Вікторія почала прибирати у вітальні. Віктор одразу кинувся допомагати, але дівчина миттєво схопила його за руку і зупинила.
— Не переймайся. Я сама. Іди до неї, — тихо сказала вона.

Він лише обійняв сестру й поцілував у лоб, тепло посміхнувшись. Через кілька секунд Вікторія залишилася одна в напівтемній кімнаті.

Віктор обережно зайшов у кімнату. Темрява огортала простір, лише кілька свічок горіли м’яким світлом, наповнюючи кімнату легким трав’яним ароматом.

Хелена сиділа на ліжку, підгорнувши до себе ноги, її погляд був зосереджений і спокійний. Біля неї лежав розв’язаний трав’яний мішечок, із якого вона дістала кілька дрібних квіточок і ніжно розкладала їх перед собою.

— Як ти себе почуваєш? — тихо запитав Віктор.

— Добре, — прохрипіла Хелена, навіть не підіймаючи погляду.

Вона задумливо продовжувала перебирати маленькі квіточки між пальцями, повільно розкладаючи їх перед собою. Кожен рух був спокійним, наче її власний маленький ритуал. Тиша наповнювала кімнату, а світло свічок м’яко відбивалось на її обличчі, підкреслюючи зосередженість і внутрішню відстороненість.

Віктор лише важко зітхнув і повільно почав роздягатись, не відводячи погляду від Хелени. Та вона залишалась зосередженою на своїх квіточках, геть не звертаючи на нього уваги, наче існувала у своєму маленькому світі спокою.

Коли хлопець тихо сів поруч і обережно притягнув її до себе, Хелена ніби отямилась. Швидко поклала квіти назад у мішечок і зав’язала його. А коли відчула ніжні поцілунки на плечах, одразу відсунулась, холодно зберігаючи дистанцію.

— У моєї пташки сьогодні немає настрою… — тихо прошепотів Віктор.

Хелена одразу відчула, що мусить вирватися з його обіймів, але Віктор обережно, але впевнено її схопив. Він перекинув її на спину і навис над нею, погляд його був спокійним, але водночас проникливим.

Хлопець вдивлявся в її великі блакитні очі, ніжно проводячи рукою по її обличчю, торкаючись шкіри легким дотиком, який мав заспокоювати. Серце Хелени билось швидше, але її погляд залишався рішучим. Коли вона помітила, як його губи наближаються до неї, вона різко вп’ялась руками у його груди та замахала головою.

— Я сьогодні провела ритуал очищення… — гучно і рішуче промовила Хелена, — мені сьогодні не можна.

Віктор одразу зупинився і повільно відступив від неї. Хелена миттєво сіла на край ліжка, панічно намагаючись натягнути кофту на плечі, приховуючи оголеність.

Хлопець ліг на свою половину ліжка і тихо накрився ковдрою, залишаючи їй простір.

— Не забудь погасити свічки. Залишати їх на всю ніч небезпечно, — твердо промовив він. — Солодких снів.

Вона не відповіла. По її щоках тихо котились сльози, які було важко стримати. Кожна крапля ніби виносила назовні частину напруження й страху, що накопичилися всередині. Вона відчула, як холодок страху і втоми повільно стискає груди, змушуючи триматись за мішечок із квітами.

Дякую, дорогий читачу, за те, що залишаєшся поруч та читаєш мій твір )))

Це надзвичайно багато для мене означає!