Раді Вас бачити!

Олеся

Цілий день ішов дощ. Свинцеві хмари майже чіплялися за вікові сосни й тополі, що росли в цьому тихому, гнітючому місці. Краплі стікали по гілках, розбиваючись об калюжі, ніби сам небесний світ плакав над тими, кого ховали. Вітер безжально жбурляв краплі в обличчя й розкидав темне волосся із боку в бік.

На прощання з подружжям Коваль прийшло небагато людей. Злива відбила бажання в більшості знайомих виходити на негоду. Над темною пащею земляної ями схилилося лише кілька колег, сусідка з першого поверху та двоє інститутських друзів. Родичів у них не було — вони самі колись виросли сиротами.

Окремо від усіх стояла тендітна постать дівчинки, зовсім ще юної, років десяти. Обійнявши себе тремтячими руками, вона безвідривно стежила за процесом поховання скляним, відчуженим поглядом. Сльози змішалися з вологою дощу, очі розпухли, обличчя бліде, майже сіре. Серденько билося швидко-швидко, гулко розносячи гіркоту втрати по всьому тілу. Поруч із тоненьким тільцем, ніби відгукуючись його стражданню, гнувся від вітру високий кущ калини. Дощ обмивав його достиглі ягоди, і вони блищали, як кров, перш ніж зірватися й упасти в чорну землю.

Поруч жінка в сірому пальто — працівниця служби опіки — обережно пригорнула її за плечі, ніби це могло захистити від холоду чи горя. Але дівчинка Олеся вже не відчувала ні тепла, ні дотиків. Тільки порожнечу.

Вона більше нікому не потрібна у цілому світі.

Сьогодні Олеся прощалася із собою колишньою – «Лисичкою», так любовно її називали батьки. Тужила за своєю втраченою реальністю, де було місце теплу, любові й безпеці. Вона ще ніколи не почувалася такою самотньою.

Ще вчора вона була щасливою дитиною. У неї була власна кімната з рожевими шпалерами. Улюблена подруга, гурток хореографії. Ціла скринька стрічок і заколок. Модні браслетики й ланцюжки. Улюблений плюшевий вовченя Томі, що допомагав заснути ще з немовляти. Вечірні читання з татом. Сирний пиріг від мами.

Але один день забрав у неї все життя. Батьків не стало.

Тепер вона стояла, стискаючи в руках маленьку плюшеву іграшку — єдине, що залишилося, аби зробити останній подарунок мамі. Олеся відчайдушно хотіла, щоб увесь світ загинув разом із ними. Щоб вона могла піти туди ж, щоб її не залишали саму.

***

Наразі вона мала тільки ліжко-місце у спільній кімнаті на вісім дівчат. Холодні стіни з облупленою блакитною фарбою. Протяг із вікна, що пробирався навіть під її тонку ковдру. І тумбочка — порожня.

Олеся прибула до сирітського будинку лише вчора, але вже встигла відчути все «гостинне» тепло нового дому.

Її скринька зі стрічками й заколками зникла одразу після сніданку, а вдень вона побачила їх — блискучі, такі знайомі — у волоссі старших дівчат.

Під час обіду одна з нових однокласниць «випадково» розлила на неї тонер, коли вчителька попросила їх удвох заправити картридж. Її м’яка вовняна сукня кольору молочного шоколаду вже не підлягала чищенню, і довелося міняти її на сіру бавовняну, кимось ношену, на розмір чи два більшу.

Перед відбоєм, коли вона відкинула покривало, її Томі лежав без голови. Сльози тонкими доріжками потекли щоками. Вона розгублено озирнулася на сусідок. Остання іскра надії ще шукала відгуку в чужих очах… та марно. Погасла.

По кімнаті пішли смішки.

Особливо красномовно своє злорадство виражала сусідка по ліжку — старша, нахабна, з тонкими губами, у волоссі якої, до того ж, блищала Олесина заколка.

Любов і віра в добро з гуркотом зачинилися в серці. Темрява наповнила душу й розбудила іншу її сторону. Олеся кинулася на злодійку, як маленьке вовченя: спершу вкусила її, наскільки вистачило сили, потім учепилася у волосся, вириваючи те єдине, що залишилося від її щасливого, сповненого любові життя. Вона не думала ні про що — лише хотіла повернути своє і щоб інша дівчинка перестала з неї глузувати.

Бійку розняли виховательки.

У перший же день Олеся отримала догану «за агресію». Першу — з тисячі…

Голова Томі знайшлася під її ліжком, самотньо закотившись у кут.

Коли всі спали, Олеся зачинилася в туалеті й пришивала її, ковтаючи сльози, назад до плюшевого тільця.

Вона шепотіла йому щось заспокійливе, ніби це не вона, а він потребував утіхи.

***

Сьогодні їй дозволили попрощатися з батьками. Жінка з опіки мовчки тримала парасолю, поки дівчинка дивилася, як у землю опускають дві труни із полірованого дерева.

З кожною жменею землі, що падала на кришку, Олеся відчувала, як ховають не лише маму й тата, а й добру, слухняну дівчинку, якою вона була ще вчора.

Дощ посилився, бив безжально. Вітер став жорсткішим. Волога пробралася під пальто, змушуючи крихітне тільце тремтіти від холоду.

Коли настала її черга кинути жменю землі, Лисичка стисла кулачок і прошепотіла:

— Мам, тату — я не забуду вас, обіцяю! Я все витримаю й виберуся.