Раді Вас бачити!

Сніг тихо сипався за вікном, лягаючи на підвіконня м’якими білими пластівцями, ніби хтось обережно накривав місто ковдрою спокою. У квартирі пахло мандаринами, корицею й теплом — справжнім, живим, тим, що осідає в грудях і не дає дихати рівно, бо щастя інколи теж тисне.

Аліна стояла біля ялинки, обережно поправляючи золоту стрічку. Її пальці трохи тремтіли — не від холоду. Вона затримала долоню на гілці, вдихнула запах хвої й раптом усміхнулася, сама до себе.

— Крива? — тихо спитав за спиною Матвій.

Вона озирнулася.

Він стояв, спершися плечем об дверний отвір, у домашньому светрі, з розпатланим волоссям і теплими очима, в яких відбивався вогонь гірлянди. І дивився на неї так, ніби досі не звик, що вона — тут. З ним. Назавжди.

— Трохи, — прошепотіла Аліна, але не про стрічку.

Він підійшов ближче. Дуже близько. Так що вона відчула його тепло ще до того, як він торкнувся.

Матвій обережно підняв її руку й сам зав’язав стрічку, пальцями ледь зачіпаючи її зап’ястя. Повільно. Наче боявся сполохати.

— Тепер ідеально, — сказав він тихо.

Аліна дивилася не на ялинку. На його руки. На те, як вони стали спокійнішими. Як більше не тремтіли від стриманого болю, як колись.

— Ти щасливий? — раптом спитала вона.

Він завмер. Не одразу відповів. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах, на очах, ніби він знову щось перевіряв у собі.

Потім він обережно притиснув її до себе.

— Я дихаю, — прошепотів він їй у волосся. — Раніше ні.

Її серце стиснулося так сильно, що вона мимоволі вчепилася пальцями в його светр. Тканина під долонею була тепла, жива, як і він. Як і їхнє життя тепер.

Дзвінок у двері пролунав раптово й голосно.

— Вони, — усміхнувся Матвій, не відпускаючи її.

— Відпусти, — засміялася Аліна, але не відходила.

Він поцілував її в скроню і тільки тоді пішов відчиняти.

У квартиру влетів сміх разом із холодним повітрям.

— З Новим роком, закохані! — вигукнула Катя, одразу обіймаючи Аліну так міцно, що та ледь втрималася на ногах.

— Обережно, я жива ще, — засміялася Аліна, відчуваючи, як тепло розливається по грудях.

Андрій зайшов слідом, струшуючи сніг із плечей, а за ним — Рита, яка принесла величезний пакет із їжею.

— Ми вирішили, що ви точно нічого не встигли приготувати, бо… — Рита підморгнула Матвію, — зайняті один одним.

Матвій ледь помітно почервонів, і це було настільки рідкісно, що всі розсміялися.

— Я все чую, — буркнув він, але усмішка зрадницьки залишалася на його губах.

Вечір розчинився в розмовах, запахах святкових страв і теплих поглядах. За столом було тісно, голосно й затишно — так, як буває тільки тоді, коли поруч свої.

Аліна сиділа поруч із Матвієм, і їхні коліна постійно торкалися під столом. Наче випадково. Наче навмисно. І кожен такий дотик змушував її серце стискатися від тихого щастя.

— Пам’ятаєш, — раптом сказав Андрій, наливаючи шампанське, — який був цей рік?

У кімнаті на мить стало тихіше.

Аліна опустила погляд у келих. Золоті бульбашки піднімалися вгору, як спогади, які вже не боліли так, як колись.

Матвій накрив її руку своєю під столом.

Міцно.

Впевнено.

Без страху.

— Я пам’ятаю тільки одне, — тихо сказала Рита. — Ви вистояли.

Аліна підняла очі. Її погляд зустрівся з Матвієвим.

І в цьому погляді було все: розлука, сльози, мовчання, страх, ревнощі, біль… і кохання, яке не зламалося.

— Ми просто… перестали тікати, — прошепотіла Аліна.

Матвій стиснув її пальці сильніше.

— Я більше не відпущу, — сказав він так тихо, що почула тільки вона.

Її губи здригнулися. Очі миттєво стали вологими.

— Навіть якщо я знову буду дурною? — ледве усміхнулася вона.

Він повернувся до неї всім корпусом.

— Особливо тоді.

Вона засміялася крізь сльози й раптом сховала обличчя в його плечі. Ненадовго. Лише на секунду. Але ця секунда була наповнена таким спокоєм, якого вона не знала роками.

За вікном почали вибухати перші салюти.

Світло миготіло на стінах, на ялинці, на їхніх обличчях.

— Десять хвилин до півночі! — вигукнула Катя, дивлячись на годинник.

Аліна вийшла на балкон разом із Матвієм. Холод одразу обійняв її плечі, і вона здригнулася.

Він мовчки накинув їй на плечі свій плед.

— Ти завжди так робиш, — прошепотіла вона.

— Як?

— Піклуєшся. Тихо. Наче це щось звичайне.

Матвій подивився на неї довго. Дуже довго.

— Бо для мене це і є найважливіше.

Вона ковтнула. Її пальці самі знайшли його руку.

— Я так боялася втратити тебе, — вирвалося раптом.

Він різко вдихнув.

— А я вже втрачав, — відповів він хрипко. — І більше не переживу цього.

Його лоб торкнувся її чола. Легко. Обережно. Наче крихкий скарб.

— Тепер ми тут, — прошепотіла Аліна.

— Тепер ми разом.

Годинник почав відлік.

Десять.

Дев’ять.

Її серце калатало так голосно, що вона майже не чула нічого навколо.

Вісім.

Сім.

Матвій взяв її обличчя в долоні. Повільно. Ніжно.

Шість.

П’ять.

— Я кохаю тебе, Аліно, — сказав він, дивлячись прямо в її очі.

Світ ніби завмер.

Чотири.

Три.

Її губи затремтіли.

— І я тебе, — прошепотіла вона.

Два.

Один.

Феєрверки вибухнули в небі, освітлюючи їхні обличчя кольоровим світлом.

Матвій поцілував її.

Не поспішно. Не жадібно. А глибоко. Тепло. Так, ніби вкладав у цей поцілунок усе: свій біль, свою любов, своє минуле й своє майбутнє.

Її пальці заплуталися в його волоссі, і вона притиснулася ближче, відчуваючи, як його серце б’ється під грудьми — рівно, сильно, живо.

— З Новим роком, — прошепотів він, торкаючись її губ ще раз.

— З новим життям, — відповіла вона, усміхаючись крізь сльози.

Коли вони повернулися в кімнату, їх зустрів сміх, обійми й дзвін келихів.

— Тост! — вигукнув Андрій.

Матвій підвівся, тримаючи руку Аліни.

Він не любив говорити довго. Ніколи. Але цього разу його голос був спокійним і теплим.

— За людей, які залишаються, навіть коли найважче. За правду. І за любов, яка… не здається.

Аліна подивилася на нього так, ніби знову закохалася.

І, можливо, так і було.

Коли гості сміялися й говорили, вона тихо притулилася до його плеча.

— Тепер тихо, — прошепотіла вона.

— Всередині — так, — відповів він.

Вона заплющила очі.

Його рука ковзнула по її спині, повільно, заспокійливо, як обіцянка.

За вікном продовжували сяяти феєрверки, але в її грудях було світліше.

Бо вперше за довгий час вона не боялася завтра.

Бо завтра буде з ним.

І він більше ніколи не дозволить мовчанню стати між ними.

А вона — страху.Ранок після свят прийшов тихо.

Без метушні, без гучних голосів, без музики — тільки м’яке зимове світло, що просочувалося крізь штори й лягало теплими смугами на підлогу. У квартирі ще пахло мандаринами, хвоєю і чимось новим… спокійним.

Аліна стояла на кухні босоніж, тримаючи в руках чашку з давно вистиглим чаєм.

Її серце билося занадто швидко.

Занадто голосно.

Ніби знало те, що вона ще боялася вимовити вголос.

Вона провела долонею по животу. Обережно. Невпевнено. Майже боязко. І в цьому дотику було стільки трепету, що її губи мимоволі затремтіли.

За спиною тихо скрипнула підлога.

— Ти не спиш? — хрипкий голос Матвія розчинив тишу.

Аліна не обернулася одразу.

Він підійшов ближче, ще сонний, у футболці, з трохи розпатланим волоссям і теплим поглядом, який миттєво став уважним. Надто уважним.

— Аліно… — тихіше. — Щось сталося?

Вона ковтнула.

Її пальці сильніше стиснули чашку. Потім відпустили. Потім знову стиснули, ніби вона не знала, куди подіти руки, куди подіти себе, куди подіти це нове відчуття всередині, що було і страхом, і дивним світлом водночас.

Матвій зупинився зовсім близько.

— Ти бліда, — прошепотів він, нахиляючись, щоб заглянути їй в очі. — Ти плакала?

Аліна похитала головою, але її очі вже зрадницьки блищали.

Він обережно торкнувся її щоки великим пальцем. Повільно. Ніжно. Так, ніби вона була крихкою.

— Скажи мені, — м’якше. — Будь ласка.

Його голос був не тривожний. Він був тихим. Справжнім. Тим, який завжди знаходив її навіть тоді, коли вона мовчала.

Аліна глибоко вдихнула.

І ще раз провела рукою по животу.

Цього разу Матвій помітив.

Його погляд миттєво змінився.

Зосередився.

Завмер.

— Аліно… — тепер майже пошепки.

Вона підняла на нього очі.

І в них було все: страх, ніжність, невіра, щастя, яке лякало своєю величиною.

— Я… — голос зірвався. Вона тихо видихнула й почала знову. — Я сьогодні зранку зробила тест.

Матвій не рухався.

Взагалі.

Навіть не кліпнув.

Тільки його пальці на її щоці трохи стиснулися, ніби він боявся, що вона зникне.

Аліна усміхнулася крізь сльози.

— І він… позитивний.

Тиша впала між ними. Густа. Жива. Така, що чути було навіть, як у них обох б’ються серця.

Матвій дивився на неї так, ніби не одразу зрозумів сенс слів. Ніби вони повільно доходили до нього, шар за шаром, пробиваючи його стриманість.

— Ти… — він ковтнув. — Ти серйозно?

Вона кивнула.

І сльоза тихо скотилася по її щоці.

— Я вагітна, Матвію.

Ці слова прозвучали тихо. Дуже тихо. Але вони змінили все.

Його груди різко піднялися від глибокого вдиху.

Очі розширилися.

А потім… він зробив крок назад. Наче втратив опору. Наче світ раптом став занадто великим для його стриманого серця.

— Я… — він провів рукою по обличчю. — Я зараз правильно чую?

Аліна нервово засміялася крізь сльози.

— Якщо ти чуєш, що скоро станеш батьком… то так.

Наступної миті чашка з її рук опинилася на столі, бо Матвій раптом зробив те, чого вона не очікувала.

Він підхопив її на руки.

Різко. Але обережно водночас.

Так, ніби вона була найціннішим, що існує в цьому світі.

— Матвію! — зойкнула вона, хапаючись за його плечі.

Він сміявся.

Справжньо. Голосно. Щиро. Так, як вона ще ніколи не чула від нього.

— Ти… — його голос тремтів. — Ти серйозно, Аліно? Наш… малюк?

Вона обійняла його за шию, відчуваючи, як його руки тримають її міцно, надійно, з такою ніжністю, що серце стискалося до сліз.

— Наш, — прошепотіла вона.

Матвій притиснув її до себе сильніше, ніби боявся відпустити.

Його обличчя сховалося в її волоссі.

І вона відчула, як його плечі здригнулися.

— Ей… — тихо прошепотіла вона, торкаючись його щоки. — Ти плачеш?

Він засміявся крізь подих.

— Ні… — і тихіше, чесно: — Так.

Він підняв голову, і його очі були вологими. Але щасливими. Так щасливими, що в них боляче було дивитися.

— Я боявся втратити тебе, — прошепотів він. — А ти… подарувала мені цілий світ.

Її губи затремтіли.

— Я теж боялася, — відповіла вона. — Але тепер… мені більше не страшно.

Матвій повільно опустив її на підлогу. Обережно. Наче вона вже була не одна.

Його долоні лягли на її живіт.

Невпевнено.

Тремтяче.

Свято.

Він навіть дихати почав тихіше.

— Тут… — прошепотів він, майже беззвучно. — Тут наша любов.

Аліна заплакала. Тихо. Без ридань. Просто сльози котилися по щоках, і вона навіть не витирала їх.

— Ти щасливий? — спитала вона крізь усмішку.

Він підняв на неї погляд.

— Я вперше в житті відчуваю, що все правильно.

Його лоб торкнувся її лоба.

— Дякую, — прошепотів він.

— За що?

— За те, що залишилася. За те, що повірила. За те, що обрала мене… знову.

Вона обійняла його, притискаючись усім тілом.

— Ми обрали одне одного.

За вікном тихо падав сніг.

Світ був спокійний.

Теплий.

Живий.

Матвій опустився на коліна перед нею раптово, так щиро, що вона здригнулася.

Його руки обережно обійняли її живіт.

І він поцілував його. Легко. Благоговійно.

— Я буду поруч, — прошепотів він. — Завжди. І з тобою. І з нашим малюком.

Аліна провела пальцями по його волоссю, і її серце розливалося теплом, яке вже не мало кінця.

— Ти вже поруч, — тихо сказала вона.

Він підвівся, знову підхопив її на руки — вже повільніше, обережніше, ніби звикав до нової реальності — і закружляв просто посеред кухні.

Вона засміялася крізь сльози, ховаючи обличчя в його шиї.

— Обережно! — прошепотіла вона.

— Тепер я обережніший за весь світ, — усміхнувся він, притискаючи її ближче.

Їхні погляди зустрілися.

Тихо.

Глибоко.

Без страху.

Без сумнівів.

Тільки любов.

— У нас буде сім’я, — прошепотіла Аліна.

Матвій кивнув, торкаючись її чола своїм.

— У нас вже є.

І в цій тиші, серед ранкового світла, м’якого снігу за вікном і тепла їхніх обіймів, усе нарешті стало на свої місця.

Без болю.

Без втрат.

Без мовчання.

Тільки вони.

Їхня любов.

І нове життя, яке починалося прямо тут — у його руках, у її серці, у їхньому спільному «назавжди».​

Текст призначений лише для попереднього ознайомлювального читання.

Після ознайомлення з текстом цієї книги Вам слід негайно її видалити. Зберігаючи цей текст, Ви несете відповідальність відповідно до законодавства. Копіювання тексту лише з дозволу автора.