Раді Вас бачити!

Спогади Савека

Підводний тунель, розчищений тризубцем морського царя, вів Майю, Савека, Лоліту, Кая і Кокана крізь світ, що дихав магією. Навколо них плавали зграї кольорових рибок, корали світилися, мов ліхтарі, а водорості танцювали у течії.

Савек плив поруч із Коканом, усміхаючись. Йому подобався цей світ — не шахти, не каміння, а простір, де можна дихати свободою. Кокан радів разом із ним, а Кай тихо зітхав, згадуючи ельфійський палац. Майя і Лоліта пливли попереду, зачаровані красою підводного царства.

— Савек, — запитала Майя, — ти колись когось любив?

Кокан хихикнув:

— Ти ж гном! У вас любов — це борода в подарунок?

Лоліта усміхнулась, а Кай зацікавлено нахилив голову.

Савек почервонів. Його очі стали м’якими, як вода.

— Було… — прошепотів він. — Її звали Тіфані.

Всі замовкли.

— Вона була гномом. Але без бороди. Принцеса. Донька короля гномів. Я тоді тільки влаштувався в шахту, добував алмази, рубіни, сапфіри. А вона… вона була некористною. Бігала за мною, сміялась, питала про каміння. Я думав, що вона просто грається. Але потім… я закохався.

Його голос затремтів.

— Вона була іншою. Не як інші гномки. Без бороди, з очима, як місячне світло. І розумна. Вона знала легенди, знала, як розмовляти з камінням. Ми зустрічались таємно. Ніхто не знав. Але одного разу нас побачив один гном. І розповів королю.

Савек зупинився. Його очі потемніли.

— Король викликав Тіфані. Сказав, щоб вона більше не бачилась зі мною. Бо я — з бідної сім’ї. А вона — принцеса. Але вона не послухалась. Вона сказала, що любить мене. І… вона пішла з палацу. Назавжди.

Майя мовчала. Її серце стискалось. Лоліта поклала руку на плече Савека.

Савек продовжував свою історію. Його голос — глибокий, трохи тремтячий.

— Король гномів… батько Тіфані… він зрозумів, що донька не така, як інші. Вільна. Некористна. І він вирішив поговорити зі мною. Сказав, щоб я залишив її. Щоб забув. Інакше… він зробить щось з моєю родиною. А я… я не міг ризикувати. Я любив її, але ще більше — боявся втратити тих, хто залежав від мене.

Савек опустив очі.

— Я сказав їй в обличчя, що все скінчено. Вона не вірила. Кричала, як капризна дівчинка, але я знав — це не її слова, це біль. Я пішов. А вона… вона пішла за мною. Таємно. Щоб ніхто не знав.

Друзі мовчали. Лоліта стиснула його руку. Кокан зітхнув. Кай дивився вдалечінь, а Майя — з ніжністю.

— Ми з тобою, Савек, — сказала Майя. — Ти не один.

Вони довго йшли, говорили про все: про каміння, про зірки, про дитинство. Потім вирішили зробити перерву. Русалочка Луїза поклала їм у сумки смачні плоди, водяні горішки, солодкі коралові скибки. Вони сіли на м’який пісок у підводній печері, де світло падало крізь водяні завіси.

Лоліта нахилилась до Майї.

— Майя… тебе виховувала бабуся. А де твої батьки?

Майя зітхнула. Її очі потемніли.

— Бабуся обіцяла розповісти, коли мені виповниться вісімнадцять. Я не знаю правди. Я… просто чекаю.

Кокан втрутився:

— А коли твій день народження?

— Через тиждень, — відповіла Майя.

Лоліта усміхнулась:

— Коли все закінчиться — я влаштую для тебе свято. І запрошу всіх.

Майя усміхнулась. Її серце зігрілося. Лоліта обійняла її. Її пальці — теплі, як світло.

Але раптом — спалах.

Лоліта побачила видіння. Майя — у темряві. Її очі — світяться. Її руки — тремтять. Щось у ній… щось незрозуміле. Сила. Але чи світла?

Лоліта здригнулась. Вона вирішила не звертати уваги. Це просто тінь. Просто страх.

Майя подякувала друзям.

— Якби не ви… я б не витримала.

Всі втомились. Вони лягли спати, притулившись одне до одного. А Лоліта… вона дивилась на свій амулет. Він світився. Вона намагалася щось побачити. Але потім… заплющила очі. І заснула.

А десь далеко… щось вже прокидалось.