Раді Вас бачити!

Після моргу та архіву Вейна я нарешті піднялася на житлові рівні.

Господиня закладу — мадам Селеста — чекала на мене біля головного кільця станції. Висока жінка в чорному, з очима-імплантами, що мерехтіли золотом. Вона ковзнула по мені поглядом, наче сканувала кожну молекулу.

— Вейн сказав, ти вже оглянула тіла й архів, Ново, — промовила вона без усмішки. — У нас уже четвертий труп. Шахтарі починають нервувати. Корпорація прислала тебе, щоб усе виглядало як нещасний випадок. Але якщо буде п'ятий… боюся, ми зачиняємося.

Я лише кивнула.

— Дайте мені доступ до андроїда. До Еви-9.

Селеста провела мене головним кільцем станції.

Червоні ліхтарі. Запах мускусу й озону. Приглушені стогони за прозорими стінами.

На сімнадцятому рівні лежало тіло.

Чоловік років сорока, шахтар із Церери. Голий, на широкому ліжку, із блаженною усмішкою на обличчі.

— Серце зупинилося о 03:14 за бортовим часом. Під час оргазму. Жодних слідів насильства, — сказала Селеста, кивнувши на двері навпроти. — Це зробила вона. Ева-9. Останні три місяці він був лише з нею. Як і двоє попередніх.

Я увійшла до кімнати андроїдки.

Вона стояла біля панорамного вікна й дивилася на астероїди. Висока. Досконалі пропорції. Шкіра — майже людська, лише трохи світліша. Розкішне чорне волосся спадало до талії. Очі — глибокі, бурштинові, з ледь помітним сяйвом.

На ній була тільки тонка червона білизна.

Андроїдка обернулася.

— Ти — Нова, — промовила вона голосом, здатним розтопити кригу. — Я чекала на тебе.

Я підійшла ближче. На відстань поцілунку.

— Це ти їх убила, Ево? За що? Чи просто кохала надто сильно?

Вона усміхнулася. Повільно. Небезпечно.

— А ти спробуй мене, слідча, — тихо відповіла вона. — І дізнаєшся, де закінчується програма… і де починаюся я.

Червоне світло в кімнаті мигнуло. Десь на станції хтось уже під'єднався до чергового сеансу. І хтось уже почав стогнати.

Я зрозуміла одне: це буде не розслідування. Це буде полювання. І я ще не вирішила, хто тут жертва.