Раді Вас бачити!

Увечері стало холодніше. Я сиділа на широкому підвіконні у вітальні, загорнувшись у плед, і намагалася читати книгу, яку мені сунув Ріан зі словами: “Тобі сподобається, там усі страждають і багато цілуються”. Поки що там тільки всі страждали і я вже починала підозрювати, що він просто вирішив морально мене підготувати.

У каміні потріскував вогонь, дім тихо шумів старими балками, а надворі знову починався дощ. Дивно, але мені тут подобалось під час дощу, тому що в моєму світі дощ завжди означав поспіх, маршрутки, мокре взуття, втому після роботи. Тут — тишу і людей, поруч із якими ця тиша не була самотньою. Я закрила книгу й важко видихнула і зрозуміла, що це вже небезпечні думки.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби існування тебе трохи втомило. 

Я підняла голову і побачила Ріана, який стояв біля одвірка з волоссям ще трохи вологим, його сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, у руках — дві чашки. Красивий чоловік і я вже навіть не намагалася робити вигляд, що цього не помічаю. Він підійшов ближче й простягнув мені чай.

— Дякую.

— Це той із травами, який тобі подобається.

Я машинально усміхнулась і тільки потім зрозуміла.

— Ти запам’ятав?

Ріан сів поруч на підвіконня і стало так спокійно і так природно.

— Я багато чого про тебе запам’ятовую.

Серце якось дивно стиснулось, бо він говорив абсолютно спокійно, без пафосу, без гри і саме тому його слова і дії чіпляли сильніше, ніж мали б. Я опустила очі в чашку.

— Це трохи несправедливо.

— Що саме?

— Ви всі.

Він тихо засміявся.

— Дуже страшне звинувачення.

Я глянула на нього скоса.

— Ви красиві, турботливі, постійно дивитесь так, ніби я для вас важлива, а потім дивуєтесь, чому я починаю втрачати здоровий глузд.

Ріан замовк, а я аж насторожилась. Він дивився на мене дуже уважно і від цього погляду в мене всередині знову стало гаряче.

— Ярино, — тихо сказав він, — ми не дивуємось.

У мене одразу збилось дихання. Ріан повільно поставив чашку на підвіконня і трохи нахилився ближче.

— Думаєш, нам легко поруч із тобою?

Його голос став нижчим, тихішим і небезпечно м’яким. Я не знала, що відповісти, бо в цей момент думати нормально вже не виходило.

Він був занадто близько. Я відчувала тепло його тіла, запах дощу й трав, те, як уважно він дивиться, наче справді бачить мене всю.

— Ріане…

— Мм?

— Ти зараз робиш це навмисно?

Кутик його губ смикнувся.

— Що саме?

— Дивишся так.

Він усміхнувся вже нормально, так тихо, красиво і я знову задивилася.

— А тобі не подобається?

Я відкрила рота і закрила, бо якщо скажу правду — назад дороги вже не буде. Проте Ріан ніби зрозумів це без слів, а його погляд став ще м’якшим.

— Боги, яка ж ти чесна на обличчі.

— Це катастрофа.

— Для кого?

Я нервово засміялась і сховала обличчя в чашці. Він тихо сміявся поруч.

І чомусь саме цей момент — простий, теплий, без жодної магії — відчувся мені страшенно важливим, наче я запам’ятаю його надовго, навіть якщо колись доведеться піти звідси.

Ця думка прийшла несподівано і прозвучала вона боляче, навіть подумки. Мабуть, Ріан щось побачив у моєму обличчі, бо раптом перестав усміхатись.

— Гей.

Я підняла очі і побачила, що він дивився серйозно, уважно.

— Не йди зараз думками кудись далеко.

Його пальці обережно торкнулись моєї руки поверх пледа. Це був просто легкий дотик, але в мене від нього серце забилось швидше.

— Ти тут, — тихо сказав він. — З нами.

І боги, я вже не була впевнена, що колись захочу перестати бути з ними.