Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Осінь того року була як стара рана: холодна, мокра й така, що ніяк не гоїться. Я вчепилася в кермо свого старого, але надійного «Фольксвагена» так, ніби воно єдине тримало мене над прірвою. Дорога з Варшави блищала від нескінченного дощу, і здавалося, що небо оплакує цілий світ разом зі мною.
Мене звуть Олена. Мені тридцять вісім. За ці два тижні я постаріла, мабуть, років на п'ятдесят. Розлучення дворічної давності, заїдений солодким стрес і десять зайвих кілограми на стегнах тепер виглядали дитячою забавкою проти цього: чорного, густого болю, що розпирав груди.
Моя робота менеджером із продажів уже давно перетворилася на замкнене коло й висмоктувала останні сили. Вічні роз'їзди, сотні магазинів у торговельних мережах, нескінченний збір замовлень, дзвінки від розлючених партнерів... А коли логістика "гальмувала", я особисто завантажувала коробки в свій бідний "Фольксваген" і розвозила товар, аби тільки не втратити клієнтів. Моя звичка все тягнути на собі доходила до абсурду. Останні п'ять років я тільки й мріяла про те, щоб покинути цю божевільну гонитву, накопичити грошей і відкрити власне невеличке, спокійне кафе. Уявляла, як там пахне свіжомеленою кавою, корицею та випічкою, а я сама зустрічаю гостей щирою посмішкою, а не гарячково рахую накладні на задньому сидінні машини. Але мрія так і залишалася мрією, розбиваючись об жорстоку реальність і поточні проблеми.
Це ж я... це я порадила Тамарі їхати сюди. «Там краще, Том. Там стабільно. Доглянеш бабцю, заробиш. У Польщі безпечніше». Пів року тому, над кавою у львівській кав'ярні, я це казала. Тепер ті слова реготом відбивались мені в голові. Безпечніше. Стабільно. Курва, як же боляче.
Ми не були найближчими подругами: відстань, робота, вічний брак часу. Але її успіхи тримали мене на плаву. Ця незламна жінка була доказом, що можна. Вона витягла себе з чорної прірви самотності та відчаю сама. З нею я мріяла колись просидіти ніч за вином, сміятися до сліз і плакати без слів. Не встигли.
Її збив п'яний польський мажор на «Ауді». Синок місцевого чиновника, молодий виродок, що летів на червоне й навіть не гальмував.
Останні два тижні були пеклом із бюрократії, допитів і моєї особистої війни. Я з тих жінок, що самі затягнуть диван на п'ятий поверх, а потім ще й цвях у стіну заб'ють. Чоловіки поруч зі мною швидко ставали «додатком», бо я звикла вирішувати все сама. Хоча десь на самому дні, куди я нікого не пускала, жила соромітна мрія: про чоловіка сильнішого за мене. Такого, що загнав би мою непокірну натуру в міцні рукавиці, показав, хто тут головний, і брав би своє в ліжку без зайвих сюсюкань. Але реальність підсовувала самих слабаків, тож доводилося бути залізною леді.
Разом із родиною померлої бабці Марії, яку доглядала Тамара, ми підняли на вуха адвокатів, пресу й прокуратуру. Вчора ввечері прийшла звістка: виродка затримали без права застави. Перемога. Порожня, як кишеня студента. Тамару вона не повертала.
Я глянула в дзеркало заднього виду. Втомлене обличчя, темні кола, пухкі мурі щоки, які я марно гонила дієтами, і перша сива пасмочка біля скроні, в моєму рудому волоссі. Красуня, блін. Життя розсипалося на шматки.
Раптом салон заповнив гучний рінгтон. На екрані: «Оксанка». Я глибоко вдихнула й прогнала з обличчя сліди горя. Моя донька. Моє єдине світло.
— Привіт, сонечко! — я натиснула гучний зв'язок, не відриваючи очей від дороги, що петляла між осінніми лісами.
— Мам! — голос Оксани просто вибухнув енергією. — Мам, ти не повіриш! Я здала екстерном останні іспити! Я бакалавр!
У мене перехопило подих. Тридцять вісім років, розлучена, бита життям тітонька, а моя двадцятирічна дитина вже закінчила університет.
— Оксанко, це неймовірно! Я так тобою пишаюся!
— І це ще не все! Мам, пам'ятаєш стажування в Единбурзі? Мені дали! Я їду в Шотландію! На пів року, з роботою! Виліт за годину!
Серце болісно стислося. Самотність, що й так душила мене у Варшаві, загрожувала стати остаточним вироком.
— Оксанко... це чудово, але... ти впевнена? Це ж далеко. Ти добре подумала? В тебе там нікого знайомого, сама...
— Мам, ти завжди казала: будь сильною і сподівайся лише на себе! — палко відповіла вона. - Мам, все добре. Деканат все перевірив, я дійсно лечу на навчання, житло вже знайшла, це мій квиточок у краще життя!
Влучила в яблучко. Я ж сама виростила її такою: самостійною й упертою, як я.
— Я знаю, рідна... Я просто...
— Мам, зв'язок зникає! Передзвоню з Шотландії! Тримайся, ти в мене кремінь!
Зв'язок обірвався. Очі залило сльозами. Я потягнулася до телефону, але машина підскочила на вибоїні, і смартфон вислизнув кудись під пасажирське сидіння.
— Блядь! Та що ж за день!
Замість того щоб тупо зупинитися на узбіччі, я, як завжди, вирішила, що впораюся сама й негайно. Так і їхала: дупою догори, однією рукою на кермі, іншою нишпорячи в пилюці під сидінням.
— Ну давай, де ти, довбаний шматок пластику... — бубоніла я так, ніби це найважливіша місія століття.
Коли я нарешті випрямилася, перед самими фарами вже височів старий дуб.
— Сука... — тільки й встигла сказати я.
Удар! Світ вибухнув скреготом металу, спалахом світла й подушкою безпеки, що влетіла мені в обличчя, як професійний боксер. Біль спалахнув у грудях і раптом згас.
Я розплющила очі. Жодного болю. Жодного розбитого носа чи зламаних ребер. Я лежала на сріблястій траві, що приємно лоскотала шкіру. Навколо височіли кришталеві дерева, а переді мною стояла розкішна жінка в сяючій сукні, з волоссям кольору розплавленого золота.
— Вітаю, Олено, — м'яко мовила вона. — Мене звуть Фрея.
Я оглянула свої руки. Тіло було легким, пружним, хоча зайві кілограми на животі нікуди не щезли.
— Я що, вмерла, трясця? — спитала я, відчуваючи дивну суміш смутку й полегшення.- А ти, богиня чи Ангел?
— Я богиня. Твоє тіло там, у машині, біля дуба. Але душа тут. І в тебе є вибір, — вона дістала сріблясте дзеркальце. — Твоя подруга Тамара не загинула. Вона потрапила в мій світ. Їй там потрібна допомога. Вона оточена чоловіками, але їй загрожує небезпека.
Я придивилася. У дзеркалі була Тамара: жива, молода, а поруч із нею цілих шість сліпучих красенів.
— Чекайте... шість?! — я не втрималася й іронічно хмикнула, хоч ситуація була серйозніша нікуди. — Ото Тамарка влаштувалася! А я у Варшаві за одного нормального мужика бодалася, і те без толку!
— Ти можеш піти за нею, — усміхнулася Фрея. — Але там тобі доведеться змінити все. І стати кимось іншим.
— Я згодна, — моя залізна воля спалахнула з новою силою. — Вибираю Тамару. Тільки, Фреє, пообіцяй мені. Якщо є хоч якась змога, дай знати моїй Оксанці, що я розбилася, але я жива. Що зі мною все добре.
— Я спробую, Олено. А тепер поспішай. На тебе чекають великі справи... обставини і тіло, яке тобі дуже не сподобається, але яке ти мусиш підкорити.
— Стоп, як це «не сподобається»? — вигукнула я, але світло вже засліпило мене.
Я летіла крізь простір, і старий «Фольксваген», Варшава й усе колишнє життя лишалися десь далеко позаду. Тримайся, новий світе. І нехай твої чоловіки готуються, бо Олена легких шляхів не шукає. А якщо те тіло й справді таке паскудне, як обіцяла Фрея, то я його, курва, підкорю.
Любі читачі, це нові пригоди потраплянки, але ви дізнаєтесь як живе коло Тари, і що за небезпека погрожує їй. Чи буде в дівчат шанс стати подругами? Чи зможе Олена допомогти подрузі?
Пись. Поновлення будуть 2-3 рази на тиждень, одразу попереджаю тут буде жорсткіше, відвертіше, бо обставини геть інші.
